Готель між світами

Я роблю два кроки через поріг і зупиняюся, задихнувшись від захоплення. Передпокій надзвичайно малий, кроку чотири в довжину і на відстані витягнутих рук завширшки. Площина лівої стіни округляється, переходячи в простір маленької кімнати. І в цій стіні, що округляє, - вікно.

М'який стусан в спину - і я роблю ще один крок вперед. Мимоволі озираюся, але чоловік вже обернувся з сумками до вбудованої шафи. Устигаю тільки помітити його поблажливу посмішку і картинно заведене догори око: він знає, як я обожнюю готелі. Сам же, він їх терпить, але зовсім не в захваті. Він у мене в біса домашній.

Знову обертаюся до нашого номера, мені не терпиться обстежити територію.

Що може бути краще самого щастя? Тільки його передчуття!

Щоб пройти далі, мені доводиться зрушити залізне ліжко на коліщатках, що стоїть під стіною і заважає пройти до самої кімнати. Але, ліжко не важке і, скрипнувши, подається вперед.

Жадібно охоплюю поглядом простір.

Невелика кімнатка, за формою як чверть кола - один кут прямий, двері в рівній стіні ведуть до другої кімнати відведеного нам номера, в кутку - маленький умивальник, в іншому кутку - унітаз. А посередині, заважаючи проходу і займаючи усе місце - висунене з прихожої ліжко. Просто відмінно! Відкочую цого до круглої стіни і пробираюся до дверей в ту, іншу кімнату.

Тут теж є двері в коридор і відкриються вони тільки завтра, після сходу сонця.

Двоспальний подіум, з подушками і покривалом, і - вікно в напівкруглій стіні. Після цього я не думаю ні про що. Довго. Дивлюся, припавши лобом до холодного скла і упираючись долонями в шорстку нерівність стіни.

Там, за вікном дощ. Дрібна-дрібна мряка. Там низькі, ватні хмари і туман над дахами міста. Я вдивляюся так, що забуваю моргати і, напевно тому, так сльозяться очі, нібито суспензія водяних крапельок з іншого світу могла проникнути крізь скло і осісти на них. Там, в цьому тумані над сірим містом, я бачу ажурний силует металевої вежі і неяскраві, мокро блискучі дахи.

Тепла чоловіча рука підбадьорююче тисне мені плече, а потім нам стукають в двері.

***

Невисока, як і я, жінка заходить і теж обкидає поглядом нашу першу кімнату. Порівнює зі своїм номером?

Нічого не зрозумієш за виразом цих очей. Це мені ніколи не вдавалося. Ні зараз, ні тоді, під час весілля батька, ні усі ці роки після. Я можу точно передбачити її поведінку, навчилася, але не можу упізнати думки - Род, з якого її узяв батько був так само хороший в полюванні на чужі думки і сили, як наш на фізичні тіла. Приєднавшись до нашого Роду вона з легкістю змінила вид живлення, не втративши при цьому і свого.

Я згадала помаранчеві відблиски на сірою, змащеною спеціальною маззю шкірі, її, голу і босу, лише в шкіряній спідниці, з лисою головою, фігуру. Такий же, лисий, з голим торсом і в шкіряних штанях, здоров'як поруч - батько. І я між ними. Мої тонкі рученята чіпляються за канат, холодок від сірої мазі, що розмазана по тілу, і образа і почуття втрати від збритого на голові волосся. Весілля батька.

Наші весільні обряди прості і містять всього два пункти. Це "Стіна Нерозуміння" і "Об'єднуючий Огнь". Так, саме так: "Огнь".

Спочатку, пару, що поєднується, підтягують канатом вгору зробленої з колод стіни, що символізує подолання нерозуміння між собою. А потім, чіпляючись за той же канат, вони кидаються вниз, крізь вогнище, яке їх і об'єднує, все просто. Тому і тканий одяг міняють на шкіряний, тому і мастяться сірою захисною маззю, тому і збривають перед обрядом волосся. Інакше згориш.

Так, все швидко і просто, і було лише одно відхилення - я. Повторних шлюбів у нас майже не буває, а якщо коли і були, лише у разі безпліддя і смерті одного з подружжя. У батька ж була я. Найближча рідня по крові першого ступеню, куди мене подіти? І старійшини ухвалили брати участь.

Непереборна і невблаганна сила потягнула нас вгору, ми вчепилися за канат і один в одного, перед очима замигтіли колоди, зливаючись в одне полотно, своїми очищеними від кори кругляками…

Чи довго це тривало? Не знаю.

Прості люди нашого роду будували "Стіну нерозуміння" на своє весілля в один, ну два, своїх зросту. У зростання жениха і нареченої, найчастіше. Для батька ж, увесь клан розстарався. Чи означає це, що в сім'ях правителів, нерозуміння між ними заввишки до небес? Схоже на те. Точно пам'ятаю, що мого затриманого дихання не вистачило, довелося втягувати повітря ще по дорозі. Секундна зупинка на вершині. Зіниці намагаються перебудуватися від густої тіні Стіни до яскравого світлового удару від того, що Об'єднує. Майже нічого не видно.

А потім - донизу. Долоні ковзали по канату, на периферії зору мелькали фігури у білих сорочках, відкриті роти на бородатих і безбородих обличчях, тягуча, як усе життя, нота пісні, квіти у волоссі…

Знайома тепла рука стиснула мені лікоть, і серце, що впало від спогадів, повернулося з шлунку на місце.

Саме тому мій чоловік - з іншого Роду, їх весільні звичаї не вимагали, ні вогню, ні збритого волосся, ні падіння з висоти вниз. І, головне, їх Род не живився ні кров'ю, ні життям інших і вважався… неповноцінним.

Мені було плювати, що про це думають мої родичі, а його родичі не прийняли мене. Ми цим не були засмучені, отримавши несподівано свободу від жорсткого життєвого устрою обох Родів і подорожуючи через Готелі по різних світах.

Проте, після смерті батька, мачуха висловила бажання піти разом з нами, бо чомусь нікого з її Роду не пускають в Готелі самостійно. Вірніше, пускають, але двері для переходу в інший світ перед ними не відкриваються, тільки якщо вони у складі іншої Сім'ї.

***

Нам ввічливо постукали, і я відкрила. У коридорі масивний хлопець у білому халаті, з металевим столиком на колесах, цікавиться, чи не потрібні нам рушники. Мачуха роздивляється його з хижою цікавістю, у мене ж гіркота розходиться по крові, занадто добре я знаю цей вираз її обличчя і все, що може статися потім. Втім, це ж Готель, і пустити кров Адміністраторові або Служителеві навіть моя мачуха не вирішиться, хоча... пити кров вона може і не буквально.

Ось, вона піднімає очі і солодким голосом цікавиться, чи завжди служки готелів так по-бабски одягнені? У неї самої, ні волосинки не вибивається з-під хустки, і лише кінчик чорного бота виглядає з-під довгої, до підлоги, спідниці.

Служитель знизує плечима. Виявляється, їй не подобається колір, але чим їй не догодив колір халата - не ясно. Та і не має значення. Вона вимагає прибрати непотребство і хлопець, хоч і хмуриться, але знімає халат. Під білим - такий самий, але коричневий, до самої підлоги, з жорсткої, кусачої шерсті, з такої тканини були шкільні сукні дівчаток, в одному зі світів.

"Що-небудь ще"? - цікавиться він. Мачуха кліпає очима, ховаючи торжествуючу посмішку і крадькома облизуючись, я лише хитаю головою. Він йде.

Мій погляд ковзає по вікну у стіні, що показує новий, ще не звіданий світ, але... вона теж йде, і я повинна проводити. Це знак поваги до старших в Сім'ї, який не відміняється навіть після того, як у мене з'явилася власна сім'я у вигляді чоловіка.

Вже, чи не за цим вона приходила? Зітхаю і йду проводжати.

Двері її номера недалеко, навпроти. Підозрюю навіть, що нас хотіли оселити разом, звідси і одинарне ліжко в нашій першій кімнаті, але… Вона влаштувала мерзенний скандал і усі ми дізналися, що звичайно, особа її рівня, ніколи не стане ночувати в приміщенні, де є умивальник і унітаз, навіть декілька годин, ніколи! В результаті Адміністратор, так само, як хлопець в халаті, знизав плечима і виділив їй інший номер, окремий.

Мені було соромно і так нудно, ніби я втратила на полюванні половину своєї крові і тиждень після того не їла, а вона торжествувала, приймаючи їх поступливість за ознаку своєї сили. Гидко.

Ми мовчки підійшли до її дверей і вона, так і не обернувшись, закрила її перед моїм носом. Розуміння між нами - не більше, ніж при першій зустрічі. Зітхаю. Адже передбачалося, що вона повинна була замінити мені матір.

Гірко, образливо, несправедливо. Але, нічого не зміниш.

***

Я не перший і не другий раз в готелях, але все одно, не розумію, як вони працюють.

Озираюся в один кінець коридору - грубі, із зроблених з колод кругляків, двері. Інший кінець - заскляні, згори до низу, двері, в рамі металлопласта, крізь які падає світло дощового дня. І все. У коридорі дверей і того і іншого типу, в кожному номері - дві. Постояльці заходять в одні, а після сходу сонця - виходять в інші, і можуть вийти з іншого боку готелю, в новий світ. Якщо зможуть. Якщо ж другі двері не пропустять - повернуться, звідки пришли. І біс його знає, як воно влаштоване!

Рух сірого світла привертає увагу, і я підходжу до дверей з виходом в цей дощовитий світ. Там, розплющивши об скло ніс, і прикрившись від світла долоньками, стоїть кучерявий чорноволосий хлопчик, років п'яти, і серйозними очицями розглядає мене. Обернувся і сміховинно обережно, зійшов з мокрих сходинок, напевно, не цікаво.

Я сповзаю спиною по стіні і сідаю на підлогу, благо, двері засклені до самого низу.

Туманний горизонт зі світлим силуетом ажурної вежі, червоні квіти і соковите листя герані погойдуються від крапель, що падають з даху, вузькі і довгі квіткові горщики мотузочком примотані до кованих грат ганку.

Дивовижний світ! Такий безтурботний... Я б хотіла тут жити.

Опускаю очі, стискаю і розтискаю руку.

Міцні нігті, міцні подовжені кістки, прохолодна шкіра. Я давно не тренуюся, років двадцять, відколи вийшла за чоловіка іншого Роду, і у цьому безтурботному світі я можу зійти за свою. Мені не знадобиться навіть хусточка і спідниця до підлоги, щоб маскувати свою суть, напевно тому, що мене не притягає влада. Ніколи не притягала. Я могла б… загубитися і жити. Ну, просто жити, нікому не роблячи погано. Але у цьому ж світі бродитиме вона.

Звичайно, така чудова іграшка, цілий світ! І вже вона не відмовить собі в задоволенні розважитися!

Знову терпка гіркота розлилася по крові. Потрібно повертатися в номер.

Я встала і попленталася до себе, роздивляючись двері, то грубі, то з невеликими, віконцями. І на тих, і на інших, зовні - клямки. Якось раніше я не звертала на це уваги, знаючи непорушний закон готелів - за дотик до чужих дверей - смерть. Ще одна незрозуміла технологія - двері кожного номера налаштовані на свого постояльця.

Я ще загальмувала і - зупинилася перед її дверима.

Так, подолання Стіни Нерозуміння нам не допомогло, сто відсотків, але, може, і не повинно було? Адже її чоловіком був мій батько, але ніяк не я! Адже вони якось ладнали, і помер він своєю смертю! А ось як відносно Об'єднуючого Вогню? Чи вірю я в це, в містичну силу Обряду? Чи дійсно люди можуть стати Однією Сім'єю, або це маячня романтиків і брехня шаманів? Чи дійсно ми Одна Сім'я, незалежно від того, любимо ми один одного - або ненавидимо? І чи можна так не любити і засмучуватися із-за когось, якщо ви абсолютно не пов'язані?

Хмурюся і кусаю губи, гадаю. Якщо ми - Сім'я, дотик до клямки не уб'є мене. Якщо ж ні - чоловік мене не дочекається.

Але, чи коштує воно того? Що мені до цього світу? Як зважитися на таку перевірку, коли розум, вертка тварюка, може обгрунтувати будь-яке рішення?! У яких категоріях мислити, коли логіка - зовсім даремна? Де знайти точку відліку? І чи маю я право вирішувати за інших?

Моє дихання стає глибше, страх і надія течуть по крові.

Ніхто і ніколи не чув про те, щоб двері закривалися зовні. Служителі готелю, чий єдиний бог - Доля, ніколи не приймуть рішення. Постояльці? Закрити самого себе - неможливо. У тих випадках, коли в номері двоє, сім'я, наприклад, це теж неможливо. Навіщо ж, тоді, клямки?

Моє серце б'ється швидше, в ньому кипляча гіркота, образа і страх. Ні, страху вже немає.

Гадаю: якщо постояльці вселяються в номер, але роздумують переходити в інший світ, вони просто ночують, а уранці повертаються у свій, через перші двері, для цього не потрібно чіпати клямки. Думаю далі.

Теоретично, один з двох постояльців, міг би закрити іншого. Закритий тоді зникне, не вийде ні туди, ні сюди, історія його Долі буде стерта. Той же, хто залишиться в коридорі – загине: після заходу сонця в коридорі - смерть. Це... складно уявити. Для того, щоб зуміти закрити обидві клямки, той, хто це робить, повинен мати доступ, тобто, бути членом Сім'ї. Страшно, якщо подумати, що може на це спонукати. Але це можливо.

Волосся ворухнулося на моїй голові, а кипляча гіркота стала гарячіша.

Ну а що в моєму випадку? Чи буду я ризикувати? На мить я уявила як мій чоловік виходить з наших дверей і бачить навпроти чорну купку попелу... Ні, ось про це я думати не буду... Виявляється, в моєму серці є не лише гіркота.

Гаразд, підемо далі! Я, поза сумнівом, вважаю її своєю Сім'єю. Як би я до неї не ставилася. Інакше я не стала б дотримуватися умовних форм поваги. А вона? Чи вважає вона мене своєю Сім'єю? А ось це абсолютно не факт, принаймні, за усі ці роки я цього так і не відчула. Але чи може так бути?

Чи може бути такий стан реальності, коли один суб'єкт є для когось Сім'єю, а той для нього не являється? І обидва стани, одночасно, вірні? І від чого це залежить? Адже ти або живий, або мертвий? Або це залежить від віри? Власної? Перевірити це можна лише єдиним щляхом.

Я згадую обличчя чоловіка, теплу руку на своєму лікті, силует кучерявого хлопченяти на тлі дощовитої вулиці, як погойдуються, від важких крапель квіти і листя герані і… засовую засув. Згадую помаранчеві відблиски на сірій шкірі, відкриті в пісні роти, гордовитий погляд її хижих очей - і закриваю другий. Дивлюся на свої руки - вони не перетворилися на попіл.

Вона сама відселилася від нас. Сама не вважала нас своєю родиною…

***

Повернувшись до номеру, я довго-довго дивлюся в те вікно в округлій стіні, поки блакитнувато-сірі, потім бузкові, а потім темно-сині сутінки не приховують місто.

Чоловік неголосно бурчить, порпаючись в наших сумках, у пошуках чогось їстивного. По коридору проходить Адміністратор, зупиняючись біля кожного номера і голосно нагадує шанованим постояльцям не виходити до ранку. У кімнаті тьмьяно спалахує світло, через три години його вимкнуть, щоб шановані постояльці могли виспатися і набратися сил перед виходом в новий, не знайомий їм світ.

А я все стою і дивлюся на свій силует в темно-синьому, майже чорному склі.

Я не воїн. Я не герой. У мене немає амбіцій, і немає прагнення до влади. Я не знаю, як зробити світ краще. Але, якщо є хоч єдиний шанс не дати йому стати гірше - я ризикну.

Я дивлюся на темний силует на вже чорному склі і бачу в нім ледве помітний проблиск.

Я знаю, що це. Це посмішка.

Так, я, все-таки, дуже люблю готелі!