Саудаде

Середина травня 1926, м. Кашкайш, округ Лісабон, Португалія.

— Альберту, коханий, прокинься!

Цей ніжний, як блакить неба, голос розбудив Альберту рано вранці.

— Що таке, люба? — запитав ще сонний Альберту.

Дві краплі солоних сліз впали йому на щоки. Беатріш ледве вичавила з себе три слова:

— Переворот. Справжня революція!

Альберту мав змішані почуття:

— Революція? Знову? — Альберту вже збився з відліку разів зміни уряду, тому така новина його, на відміну від Беатріш, аж ніяк не вразила.

— Ти не розумієш! — сльози полилися ріками з очей сеньйори Баптіста.

— Про що ти, кохана? — юнак не розумів свою дружину:

— Це ж уже не вперше. А можливо, якщо цього разу все буде по справжньому, то це нарешті покращить нам життя! Повернуться мої учні, я більше для нас зароблятиму!

— Ти не зрозумієш, ці зміни не на краще! — Беатріш, здавалось, от-от задихнеться від власних сліз. Вона й минулих переворотів боялась так сильно, наче то вперше відбувалось, але щоб так плакати…

— Альберту! — почувся з вулиці чоловічий голос. Юнак виглянув у вікно і побачив свого брата:

— Паулу?

— Чув новини? — запитав у відповідь молодший Баптіста.

— Про переворот?

— Та ні, — відмахнувся Паулу. — діти в окрузі почали зникати. Знову.

Приблизно рік тому по Кашкайшу поширились випадки зникнення дітей, іноді підлітків та навіть дорослих! Правоохоронці нічим не можуть це пояснити, а тому ніхто до них уже не звертається. Місцеві, особливо люди поважного віку, звинувачують в цьому брушу — вампір та відьма в одній особі. Вдень бруша поводиться як звичайна, порядна жінка, а пізно ввечері показує свій справжній, темний бік.

— Я б на вашому місці тут не залишався, — натякнув Паулу:

— У вас ще батьківство попереду.

— А ти, Паулу? Я не залишу тут тебе, — посерйознішав Альберту.

— А що я? Мені батьківство не загрожує, — віджартувався Паулу: — а цю революцію ми перечекаємо, і все буде як завжди.

Після слова «революцію» Альберту затулив вуха дружини. На питання брата він відповів, що Беатріш лише п‘ять хвилин як не плакала через такі новини.

— Та то ж слухи! — хотів втрутитись Паулу, але юнак промовчав.

— Тоді тим паче їдемо, — зробив висновок Альберту. — до Бразилії.

* * *

За шість днів, тобто 26 травня, подружжя Баптіста рано вранці зійшли на пасажирський корабель. Він мав відійти за лічені хвилини, тож був час облаштувати каюту. Альберту любив наводити порядки в кімнатах, однак тут юнак залишив усе на дружину.

— Ти куди? — занепокоїлась Беатріш. Альберту спокійно відповів:

— Я миттю повернусь, — та вийшов на задню палубу (2). Вийшов та зупинився поглядом на землі. Берег то з’являвся, то ховався в хвилях океану. Щось стискало Альберту зсередини, коли чорна земля ховалась під голубою водою.

— Я ніколи ще не покидав Португалії, — поринув у роздуми юнак.

Альберту всі свої двадцять років прожив біля океану. Але останнім часом навіть ці, прекрасні лазурові води навіювали неясний, тривожний смуток.

— Таким сумний, який можна оспівати тільки у фаду (3), — знову прокинувся поет Альберту.

— Я все уявляв, як було відкривачам нових земель покидати країну… Мабуть, — зітхнув він. — це було дуже сумно. Справжнє саудаде (4).

— За п‘ять хвилин вирушаємо! Прошу всіх на борт! — втрутився в думки Альберту голос капітана корабля. Люди все прибували, тож подумати часу не було.

Юнак зітхнув та кинув погляд на землю.

— Ще зустрінемось, — прошепотів він та пішов до своєї каюти.