Не ванільна історія кохання

Сліз більше не було, як і сил. Туфлі були відкинуті в сторону, а в руці тепер з'явилася пляшка вина. Як зручно, що вони з Ігорем вчора її не допили.

Уривки думок плуталися, хоча, по суті, жодна з них не могла скластися в повноцінну одиницю. Як таке можливо? Може, їй привиділося, і все це тільки сон? Або ні, не так - плід її хворої фантазії, навіяний відчайдушним бажанням ще хоча б раз побачити Кіра? Адже, по суті, вона з ним навіть не попрощалася по-людськи.

Так, це було б саме просте і логічне пояснення з усіх. І реальне - найреальніше з усіх можливих.

Юля закрила руками очі й відкинулася назад, розуміючи, що потроху божеволіє.

Замок вхідних дверей клацнув, і в наступну хвилину Ігор вже був біля неї.

- Юль, що трапилося? Ти в порядку? - Схвильовано поцікавився чоловік, оглядаючи дружину.

- Він живий, - коротко сказала жінка, не піднімаючи очей.

- Хто? Про кого ти говориш? - не відразу зрозумів чоловік.

- Кір живий. Я сьогодні його бачила, - тихо пояснила Юля. Ігор запустив пальці у волосся і важко зітхнув.

- Ну ... Я припускав щось подібне ... - сказав він і з сумом глянув на дружину.

- Ти не зрозумів, - обірвала його слова Юля. - Я бачила його в лікарні. Все, що він написав тоді - правда.

Ігор з недовірою подивився на дружину. Чи розуміє вона, що говорить? Як людина з таким діагнозом могла прожити майже п'ятнадцять років?

- Ти впевнена? - нейтрально поцікавився чоловік, сідаючи поруч на підлозі.

- Не знаю. Може, я просто помилилася?

- Що будеш робити?

- Для початку хочу переконатися, що не сходжу з розуму, - знизала вона плечима.

- Ти повернешся туди завтра?

- Так. Мені в будь-якому випадку ще необхідно зібрати матеріали для роботи.

- Хочеш, я піду з тобою?

Юля з вдячністю глянула на чоловіка і ласкаво притулилася до нього:

- Хочу. Дуже хочу.

- Тоді я піду з тобою. Завтра якраз у мене вільний день, - збрехав чоловік. Нічого з проєктом не трапиться - переживуть один день без нього. Він все одно погодився на це відрядження тільки заради дружини.

Юля знову йшла по довгому коридору лікарні, але цього разу поруч з нею був її чоловік. Він наче випадково торкнувся руки коханої, і та з ніжністю відповіла на коротку ласку. Біля стійки ресепшена їх вже чекав Роман Вікторович.

- Доброго ранку, Юліє. Бачу, сьогодні ви не одна. Це ваш колега? - посміхнувшись, уточнив медик.

- Ні, швидше вже ваш. Це мій чоловік - Ігор, він психолог. А це - Роман Вікторович, головний лікар клініки.

Чоловіки потиснули руки та онколог поцікавився:

- Для вашої роботи потрібно провести бесіду з психологом?

- Можливо, ми поки не визначилися, - ухилилася від прямої відповіді жінка.

- Що ж, добре.

Деякий час вони знову ходили по лікарні, а колеги Романа Вікторовича розповідали про інноваційні методи лікування, вивченням яких займаються саме вони. Юля все ретельно записувала, але Ігор знав, що думки дружини далеко. Викривши момент, він відокремився від їхньої групи і попрямував до відділення, де, на його думку, повинен був лежати Краснов.

Медперсонал знав, що готується великий репортаж про клініку, а також, що редакція отримала карт-бланш на отримання всієї інформації крім особливо секретної. Так що зацікавленість Ігоря не викликала ні в кого підозр.

- Вітаю, а в якій палаті лежить Кирило Краснов? - впевнено поцікавився психолог у медсестри. Та швидко ввела дані в комп'ютер і видала - «216». Чоловік подякував їй і попрямував до кімнати з вказаним номером.

Проходячи по коридору, Ігор не міг не помітити того, що відбувалося навколо. Мляві тіні, а не люди. Більшість з них з якоюсь порожнечею в очах спостерігали за всім. Страшно було бачити таку картину - було помітно, що вони вже втратили надію і живуть швидше за інерцією.

Навіть Ігорю, якому часто доводилося працювати в будинках для психічно хворих людей, ставало незатишно.

З певним побоюванням він підійшов до дверей з номерів 216. Що він сподівався там побачити? Ігор не знав. Якби за вікном опинився молодий і здоровий чоловік, то, звісно ж, весь спектакль швидко б розкрився. Ігор міг би із задоволенням сказати «Ха! Я ж казав!», Але все було не так.

На лікарняному ліжку сидів змарнілий чоловік і з цікавістю читав книгу. Лише через пару хвилин він впустив її і різко прикрив руками обличчя. Поморщившись від болю, він опустився на подушку. Досвідченим поглядом Ігор відзначив численні шрами на безволосій голові.

Тоноване з одного боку скло давало можливість безперешкодно спостерігати за пацієнтом, не боячись бути розкритим. Ігор так занурився у свої думки, що не помітив, як з'явилася дівчину.

- Чого ж ви стоїте? - здивувалася медсестра, беззвучно підійшовши до чоловіка.

- Це Краснов? - проігнорував її питання Ігор.

- Так, Кирило Сергійович.

- І довго він уже тут?

- П'ятнадцять років, якщо не помиляюся, - знизала плечима дівчина. - Якщо хочете, можу подивитися в базі даних. Я тут почала працювати значно пізніше, а Кирило з'явився в клініці одним з перших.

Слова медсестри підтвердили все, про що раніше дізнався чоловік. Так, може, це все ж правда?

Розумом Ігор все вже зрозумів, але всередині так і клекотіло від невисловленого обурення. Чому Юля повинна переживати через людину, яка довела її до ручки?

Занепокоєння за дружину і, звичайно ж, ревнощі, змушували його боротися і заперечувати очевидне.

Думка про ревнощі подіяла на Ігоря як відро крижаної води. Він ще раз глянув на чоловіка за склом і зрозумів, що той просто не може змагатися з ним. Ні, справа була не в якомусь егоїстичному самовдоволенні та впевненості у власних силах. Просто в Ігоря було все - здоров'я, щаслива родина, батьки, кохана дружина і чудова донька. Були, звичайно, і побічні бонуси у вигляді успішної кар'єри і пристойного рахунку на картці. У цієї ж людину було тільки одне - життя. І якщо він змусив себе відмовитися від єдиної людини, яку щиро любив, то це заслуговує на повагу.

Адже, по суті, Кирило дійсно пожалів Юлю. А чи зміг сам Ігор так вчинити? Чоловік не був упевнений. Навіть швидше навпаки - захотів би підтримки рідних і не зміг би приховувати від них свій діагноз.

Те, що Краснов все ще живий, свідчить багато про що - наприклад, про сильну волю і бажання жити.

Ігор вилаявся і попрямував до виходу. Він організує їм зустріч, хоча б для того, щоб його кохана змогла відверто поговорити з другом.

Після обіду головлікар нарешті закінчив другий етап екскурсії та поцікавився у гостей, чим ще може бути корисний. Юля опустила погляд, так і не наважуючись заговорити про Кіра, а Ігор рішуче сказав:

- Роман Вікторович, а чи можна нам поспілкуватися з пацієнтами?

Медик зам'явся, і чоловік пояснив:

- Розумієте, вчора ми з'ясували, що серед ваших пацієнтів є один наш знайомий, зв'язок з яким вже давно обірвалася ...

Юля здивовано підняла на чоловіка очі. Вже цих слів вона точно не очікувала від нього.

- Тобто…

Жінка відразу ж перервала його, розуміючи, що ці слова звучать підозріло.

- Ми не знали, що він знаходиться тут, коли зверталися до вас. Вчора ж, побачивши його у відділенні з тяжкохворими, я дуже здивувалася.

- Той чоловік? - відразу ж зрозумів головлікар.

- Так, - кивнула Юля. - Кирило Краснов.

За хитрим поглядом головлікаря пара зрозуміла - він хотів, щоб вони назвали ім'я чоловіка. Це було перевіркою.

- Юлія, сподіваюся, ви розумієте, що якщо це для роботи ...

- Ні, що ви. Історія Кирила не стане надбанням громадськості.

- Добре. Але ви також повинні знати, що він побачиться з вами, тільки якщо сам цього захоче. На цю мить його стан дуже важкий.

- Так, звичайно, - кивнула жінка. - Скажіть, коли можна буде з ним поговорити.

Чоловік насупився і жестом запросив пару слідувати за ним. Потім перекинувся кількома фразами з медсестрою і запропонував присісти.

- Краснов зараз відпочиває, так що ми не будемо його турбувати. В останні дні ми робимо йому ін'єкції експериментального препарату, але, судячи з усього, він погано їх переносить. Хоча загальні показники все ж поліпшуються.

- Як він потрапив сюди? - з цікавістю запитала Юля.

- Його рекомендував нам один з розробників проєкту. Краснов був ще зовсім молодий, але, відверто кажучи, вже ні в що не вірив. Лежав на лікарняному ліжку, знаючи свій діагноз, і все намагався знайти нові, невипробувані способи лікування. І де тільки брав надію? Страшно сказати - за кілька місяців до хлопця навіть ніхто не приходив з відвідувачів. Павлу Дмитровичу, його лікарю, стало шкода Краснова, і він звернувся до нас, - Роман Вікторович виразно подивився на дівчину, і та зніяковіло почервоніла. Розуміла ж, що головлікар вважає, що вона свідомо віддалилася від Кіра.

- І як? Вже є успіхи?

- Незначні. За стільки років йому зробили понад десять операцій. І це крім хімієтерапія та інших методів лікування! Вилікуватися не вдалося, але, як бачите, він досі живий. І навіть відчуває себе трохи краще, ніж більшість наших пацієнтів, - спробував «втішити» лікар.

- Є надія на одужання? - прямо поцікавилася Юля, але медик похитав головою:

- Чи вам не знати, наскільки вибагливою буває доля? Нічого не можу говорити навіть з приводу завтрашнього його стану. Упевненості немає. Та й препарат, який вводився Краснову, ми тестуємо на людині вперше.

Юля засмутилася, розуміючи, що казка з чудовим воскресінням друга не така вже й щаслива. Чоловік дбайливо обійняв її за плечі й поцілував в маківку:

- З ним все буде добре. Тепер буде добре. У нього є ти, - прошепотів на вухо Ігор.

- Ну що ж, ходімо, - головлікар, трохи зніяковів від цієї сцени й спробував швидше взяти себе в руки.

Коли вони підійшли до палати Кіра, Роман Вікторович попросив пару почекати. За маленьким, тільки йому помітними ознаками, Ігор помітив, як його дружина почала нервувати.

Медик зайшов до палати Краснова, і пацієнт з посмішкою подивився на нього і щось сказав. Онколог почав задавати звичайні, нічого не значущі питання про самопочуття і настрій, але Кір не слухався його. Ніби відчувши щось, він підійшов до скла і зупинився навпроти Юлі. Жінка знала, що друг не може її бачити - дзеркальна поверхня була абсолютно непроникна, але як же тоді? Чому його очі дивляться точно на неї, ніби проникаючи в саму душу?

Роман Вікторович покликав Кіра, але той почув не відразу - обернувся, тільки коли медик поклав руку йому на плече.

- Все нормально? - поцікавився він, а пацієнт лише розгублено кивнув, кинувши останній погляд на дзеркало. - Присядьте, я повинен оглянути вас.

Все так же відсторонено Кір виконав вказівки лікаря.

- Ти нормально себе почуваєш? - схвильовано запитав Ігор. - Можливо, варто перенести вашу зустріч на завтра?

- Ні, - рішуче смикнула головою Юля. Ніби сама боялася передумати. До горла підступив ком, і стало важко говорити. - Я і так занадто багато чекала.

Роман Вікторович щось обережно вимовив, але Кір знову його не слухав.

- З ким ви прийшли? Хто стежить за мною? - ні з того ні з сього запитав Краснов.

- Чому ви так вирішили? - здивовано запитав чоловік.

- Роман Вікторович, я занадто довго живу у вашій клініці, щоб не розуміти, коли за мною спостерігають. І це так. Хто вони? - Кір кривив душею - він дійсно відчував присутність людей за склом, але цього разу ніби знав, хто чекає його там. Але це не могла бути вона. Особливо після того, що він зробив. Таке не забувають і, тим більше не прощають.

Медик же з полегшенням зітхнув, прийнявши слова пацієнта за чисту монету. Тільки уявних екстрасенсів йому у відділенні й не вистачало.

- Що ж, Кирило, ви маєте рацію. За нами дійсно спостерігають. Але цього разу це не мої колеги.

- А хто ж тоді? - несподівано навіть для себе стрепенувся хворий.

Онколог мовчав, ретельно підбираючи слова.

- Скажімо так, Кирило - це дехто, кого ви знали до прибуття в клініку.

У роті раптом пересохло, а в голові закрутилося. Краснов присів, схопившись за поручні ліжка, і постарався зібрати думки докупи.

- Це ... Це Юля? - слова вирвалися перш ніж він встиг подумати, наскільки безглуздо звучатимуть його слова. Але Роман Вікторович тільки здивовано кивнув.

- Ви знаєте, про кого я говорю?

- Можливо, - чоловік прикрив очі. Тіло раптом почало горіти й пекти зсередини, ніби по венах замість крові бігла кислота.

- Що ж, в такому разі, я зобов'язаний запитати, чи хочете ви побачитися з нею.

- Так, звичайно так, - все ще не піднімаючи очей і намагаючись прийти до тями, сказав Кір.

- Краснов, вам погано?

- Ні, дурниці, просто ця новина дійсно схвилювала мене, - швидко сказав чоловік. Потім він спішно піднявся і постарався зобразити на обличчі усмішку - він не може упустити шанс знову побачитися з нею. Можливо в останній раз.

- Можливо ... - все-таки постарався відговорити його медик, але пацієнт тільки рішуче хитнув головою.

- Дякую, але я чудово себе почуваю.

- Добре, - губи Романа Вікторовича вперто стиснулися в тонку лінію, але він не зміг заперечити Кіру. - Присядьте поки, а я поговорю з ними. Зрештою, до вашої палати не можна входити стороннім.

- Так, звичайно, - пацієнт стомлено погодився, хоча і зрозумів, що відстрочка потрібна була радше йому. Подумати про все, і, щоб медсестра його оглянула.

П'ятнадцять років. П'ятнадцять, бісових років він намагався викинути Юлю з голови. Але все марно. Тільки ця весела дівчина й змушувала його жити. Боротися за кожен день, за кожну годину його нікчемного життя. А все заради чого? Щоб якось бачити її та впевниться, що у неї все гаразд. У його мишеняти. Без нього.

Кір давно не мав ілюзій з приводу їхньої вічної любові, але точно знав, що рідніше її у нього нікого немає.

Юля стала найбільшим скарбом його життя - вона була більше ніж другом або коханою. Це можна сказати лише двома словами - половинка душі. Пафосно? Можливо. Але це так. Кір щиро вірив в це і тільки тому пішов тоді. Він просто не зміг зламати її життя. Але ж так і було б.

Коли чоловік замислювався, чому вирішив, що її реакція буде саме такою, то відразу ж знайшов відповідь. Так відчував би себе він на її місці. І якби з Юлею щось трапилося, він жив би минулим. Хоча навряд чи довго. Лезом по горлу і справа з кінцем. Заради кого тоді продовжувати існування?

Але вона повинна була впоратися. Зненавидіти його, зневажати, але впорається. Інше не важливо.

Краснов зірвався лише раз - ще в той перший рік без неї, що він провів у міській лікарні. Він набрав знайомий до болю номеру на її день народження і просто мовчав. І Юля все зрозуміла. Скільки разів потім Кір лаяв себе останніми словами за цю слабкість - і не злічити. Але її ніжний, схвильований голос дав йому зрозуміти - в її серці немає ненависті. Біль, образа, але не ненависть.

Мимоволі згадав він і про лист - цікаво, чи отримала вона його?

Навіть в найвідвертіших мріях Кір не міг сподіватися на особисту зустріч. Максимум - що він крадькома подивиться на неї десь, але так і залишиться непоміченим. І ось тепер ...

В голові крутився рій питань, головне з яких звучало голосніше за інші - «Як вона знайшла мене?». А, втім, не важливо. Все неважливо, крім того, що вона тут, поруч. І вже через кілька хвилин вони побачаться.

У якомусь дивному хвилюванні Кір підійшов до дзеркала. Коли він в останній раз дивився у нього? Напевно, пару місяців назад, а, може, і років. Коли ж він підходив до дзеркального скла, то кожен раз намагався розгледіти обличчя по той бік, геть ігноруючи власний силует. Навіщо йому було «милуватися» своєю шикарною фізіономією? Ось і зараз на нього дивився потяганий життям чоловік. Занадто втомлений, щоб виглядати на свої 35. Худий, з запалими щоками й темними колами під очима, він все ще якимось дивом примудрявся зберігати веселий блиск в очах. Хоча ні - це вона повернула йому цю жвавість. Кір відчужено провів рукою по лисій голові. Одного разу він сам зістриг все волосся, не бажаючи виймати його цілими пучками.

«Що ж, краще я вже не стану», - подумав Кір і нашвидку вмився. Вже цей марафет він міг собі дозволити.

У двері постукали, і чоловік розгублено впустив рушник. Треба б сказати «Увійдіть», але він раптом геть забув, як це робити.

Медик вийшов з палати Кіра і запустив руку у волосся.

- Ну, що він сказав? - першим запитав Ігор, розуміючи стан дружини.

- Що згоден зустрітися.

Жінка полегшено зітхнула, і сама не помітила, як притулилася спиною до Ігоря. Зараз їй як ніколи потрібна була його підтримка.

- Але вам доведеться почекати. Я б хотів, щоб медсестра оглянула Краснова - занадто він збудився, почувши новину. А вас, тим часом я відправлю на дезінфекцію. Самі розумієте - його організм зараз особливо сприйнятливий до всякого роду інфекцій.

- Так, звичайно, - швидко кивнула Юля, але Ігор зрозумів, що вона подумки вже зі своїм другом. Довелося мовчки зчепити зуби й знову нагадати собі, ЩО насправді він означає для його дружини.

Весь процес знезараження зайняв не більше пів години, але Юля вже змучилася.

- Чому ти хвилюєшся? - обережно запитав Ігор, коли вони підійшли до дверей палати.

- А якщо я роблю помилку? Що якщо…

- Він не хоче тебе бачити? Тоді навіщо погодився на цю зустріч?

Ігор рішуче взяв кохану за підборіддя і змусив її подивитися йому в очі.

- Він хоче цього не менше ніж ти. Але ти повинна розуміти - тепер він інша людина. Час і хвороба могли зробити свою справу, - обережно попередив чоловік. «І тому я піду з тобою» - подумки додав він.

- Так, я пам'ятаю, - кивнула Юля і, зробивши кілька глибоких вдихів, взялася за ручку. Потім, ніби схаменувшись, обережно постукала. Відповіддю послужила тиша.

Жінка стривожено обернулася і подивилася на Ігоря, але той не встиг нічого сказати - з палати почулося ледь чутне «Увійдіть».

Вона змінилася. Замість веселої грайливої дівчини перед ним тепер стояла доросла впевнена в собі жінка. Приваблива й до божевілля рідна. Це було дивно - адже минуло вже стільки років. Юля стояла на порозі, не наважуючись увійти, і пильно дивилася на нього.

Кір нерішуче зробив крок їй назустріч, але в наступний момент раптом зрозумів, що йому цього мало. Вже через секунду схопив її в обійми, і Юля зробила те ж саме, притулившись до нього. Дуже скоро він відчув, як тканина футболки на його грудях намокла.

- Мишеня, ти що, плачеш? - насмішкувато спитав Кір, хоча у самого стояли сльози в очах.

- Тобі здається, Краснов, - схлипнула Юля.

- Не бреши мені. Ти завжди була нюнею.

- Дурень! - без обурення заперечила Юля. Ніби й не було всіх цих років розлуки.

Чоловік злегка відсторонився і з ніжністю поглянув на жінку перед собою.

- Я скучив, мишеня, - раптом зізнався Кирило, абсолютно не соромлячись.

- І я, - пильно вдивляючись в до болю знайоме обличчя, відповіла Юля.

Краєм ока чоловік помітив якийсь рух позаду подруги й підняв голову. Біля стіни, акуратно прикривши двері, стояв ще один візитер. Молодий чоловік, найімовірніше, ровесник Кіра. Можливо, лікар - за стільки років в лікарні Краснов навчився відчувати їх породу й виділяти серед інших. Гість відчував себе ніяково і ніби був зайвим на цій зустрічі. Він не знав, куди встати, щоб не заважати, але водночас не збирався йти, із занепокоєнням поглядаючи на Юлю. Жінка простежила за поглядом друга, і зніяковіло відійшла в сторону.

- Вибач, я забула вас познайомити. Ігор, це Кір, мій найкращий друг. Кір - це Ігор, мій чоловік, - без заминки представила їх один одному Юля.

Ось так легко і просто. Але кожен з чоловіків з полегшенням зітхнув - для себе вона чітко розподілила їхні ролі у своєму житті. І вони були абсолютно згодні з таким положенням.

- Дуже приємно, - майже одночасно сказали чоловіки і натягнуто посміхнулися. Надто вже дивними були обставини їхнього знайомства. У цей момент Ігор зрозумів, що буде зайвим при зустрічі дружини з другом. Той навряд чи зможе заподіяти їй шкоду. Це було видно по тому, як той дивився на свою подругу і дбайливо торкався до неї. Ніби перед ним не жива людина, а тендітна порцелянова лялька.

- Юль, я вийду, поговорю з Романом Вікторовичем. Там по роботі, добре? - мигцем глянувши в телефон, збрехав Ігор.

- Так, звичайно, - правильно зрозумівши його мотиви, відповіла Юля.

«Ну, ось я і побачив, як може стати ще щасливішою моя маленька дівчинка» - подумав Кір, помітивши обмін поглядами між Юлею та її чоловіком. Йому вистачило всього кілька коротких хвилин, щоб зрозуміти, що в родині подруги панує любов і взаєморозуміння.

Як тільки Ігор вийшов, Краснов прямо запитав:

- Що ти тут робиш? - навряд чи у нього є час на розбалакування і порожні розмови. Про це вони можуть поговорити й потім.

Юля зніяковіла від його прямоти, хоча і знала, що Кір не хотів здатися грубим.

- У мене редакційне завдання в цій клініці. Я не знала, що ти тут. Так що це була випадкова зустріч.

Кір здивовано підняв майже безволосі брови. Він не міг не розуміти, наскільки складно потрапити в цю лікарню.

- Значить, ти все ж таки стала журналісткою? Але чому така дивна тематика ?!

- Після твого листа ... - жінка замовкла, згадавши, про що він писав у своєму посланні.

- Не треба, - порушив незручну тишу Кір і взяв Юлю за руку. - Все добре.

- Ні, Краснов, недобре. Навіщо ти тоді кинув мене так? - жінка рвучко обняла його, а Кір тільки обережно погладив її по спині, заспокоюючи.

- Так було потрібно. Без цього у тебе не було б нормального життя. Чоловіка, дітей ... Та й я не зміг би дивитися на те, як ти страждаєш через мене.

Він говорив їй всі ці слова, все ще відчуваючи провину за те, що кинув Юлю. Так, він розумів, що по суті, її проблеми були досить дріб'язковими, в порівнянні з його життям, але від цього було не легше. Поступово він перевів тему на більш буденну і звичну. Кирило розпитував подругу про старих знайомих, про її власну сім'ю і взагалі все життя за останні півтора десятиліття. Йому говорити було особливо нема про що - після того, як поставили діагноз, існування було монотонним і одноманітним. Час від часу змінювалися тільки палати та лікарі.

За такими нічого не значущими розмовами пройшов весь день. У якийсь момент Юлі навіть здалося, що хвороба Кіра - тільки невдалий жарт. Можливо, пізніше він скаже: «Ну гаразд, я загрався, вибач», і все буде добре.

- Юль, можна я дещо запитаю?

- Так, звісно.

- Ти з Ігорем бачиш зорі в калюжах?

Ця розмова відбулася між ними так давно, що Кір і не сподівався, що вона згадає про що йде мова. Але Юля пам'ятала, і без зволікань відповіла:

- Так. І навіть в його очах.

«Отже, я все зробив правильно» - подумав чоловік.

Їх усамітнення перервав Роман Вікторович. Лікар делікатно кахикнув і сказав, що Краснову пора відпочивати.

- Можна я завтра прийду? - чи то у Кіра, то чи у головлікаря, поцікавилася Юля.

- Якщо пацієнт не проти - я не стану заперечувати, - посміхнувся чоловік.

- Звичайно, приходь, - широко посміхнувся Кирило.

- Що тобі принести?

- Лимонний пиріг, - без роздумів сказав Кір. Мабуть, фірмовий десерт його мишеняти, він ніколи не забуде.

- Добре. Тоді чекай мене вранці, - відповіла Юля, подумки пригадуючи всі необхідні для страви інгредієнти.