Сталевий еквіт

СВЯЩЕННИЙ НАДІЛ

Північний вітер звично лютує, зриває одяг і видирає душі з незахищених тіл. Криві пазурі з лискучого срібла грядою простягаються до темно-сірих небес, сповнених судомними блискавками, наче штормове море море хвилями. Загнуті на захід башти перетягають іскристу силу під землю, до численних кузень, конвеєрів і майстерень. Полонені громовиці служать роду Господаря, й тільки потім отримують свободу, та парою і димом злітають додому.

На відміну від більшості слуг, мені дозволено глядіти нагору. Я простягаю до небосхилу погляд, сповнений вдячності за тепло, яким ноги огортаються при ході. Височенні палаци насичуються від задушеного світанку коралових барв, та нагадують обламані й закривавлені ікла титанів. Їхні піки виникають поступово та роздирають хмари, нанизані на лінію горизонту. Ніжно-червоні маєтки пістріють вигадливими барельєфами і невпізнаваними монументами, поки згущують тіні у незчисленних вікнах й порталах. Скільки там загинуло шукачів? З тисячі лицарів обіцянки, лише один долає безсмертного підземного змія. З сотні змієвих переможців, тільки один гетайр не зраджує цілі задля безмірних принад мегалополіса. Чомусь майже нікому з наївних святош не вдається витягнути з каменю меч.

Потоки скутих слуг та вільних караванів з далеких земель вже покинули підземні укриття, і рутинно вливаються до своїх справ після обстрілу. Патрулі служителів відновили кружляння поміж заборонених зон, видивляються жертву. Цікаво, чому рукотворні потвори не мають ні потреб, ні бажань, а все одно поводяться як хижаки? У потоках натовпу виникає застій — при спогляданні Господаря менші істоти забувають про наміри. У присутності володаря стадо схиляється і завмирає, покірно чекає поки Він пройде.

Сталевий вершник рухається повільно й поважно. Він плавко плавить навколишню Волю присутністю — притискає тіла підданих до землі відчуттями вдячності, захоплення і тваринного жаху. Монументальні сторожі розводять ритуальні алебарди на шляху еквіта, і дзвінко стинають велетенські леза за його спиною. Минаємо десятий сегментарний мур, і хімічні балісти розфарбовують небо різнобарвними снарядами. Ритмічна мелодія вибухів вторить величному гімну роду Господаря. Вона наповнює душу гордістю, груди рішучістю, а кінцівки молодецькою силою. Мрійливо задивляюся на мерехтливі відблиски з крил міріад залізних комах.

Виробничі райони живляться жарою вогняних рік і тягнуться глибоко у земні надра, аж до палкого океану магми. Ланцюги виробництв приховані товщами, проте навіть їхні верхні яруси бездоганно поділені за типом та симетрично поєднані за призначенням — творіння холодної логіки та незбагненного розрахунку Оптимального алгоритму.

Звертаємо на шлях смерті, минаємо трикутні опечатані амбари. Їхній вміст укритий від слуг, а оболонки припорошені сірістю. Серед кочівників і караванників шириться чутка, що прикордоння у цю пору року колись укривала пухка ковдра, товстий шар сліпучого снігу. Нині тут незмінно панує попіл, з-під якого після кислотних дощів стирчать руїни й кістки. Попіл стелиться, стрімко кружляє і повільно плаває у повітрі, збивається у шматки химерної форми та скидається на нескінченний океан сірого пір'я. Попіл живе. Не дивина, що дикуни намагаються задобрити цю задушливу, непередбачувану і вбивчу силу, та поклоняються їй, ніби богу.

Оминаємо парові ферми і вітряки, а також садівників, що невпинно зрізають зі стебел мідні терни, підживлені горючими газами та земним жаром. Присадибні копальні спокійні, тож спокійний і я. З десяток окулярів Господаря дрижать і наводяться, поки той оглядає округу. Бронзові птахи ліниво парять на небосхилі, і загрібають повітря розлогими сітчастими крилами. Я з такої висоти певно здаюся малесеньким, та навіть сталевий еквіт. При наближенні ворогів Господар виросте та стане необорним велетом, а я залишуся маленьким й непримітним.

Похитуюсь через сильний поштовх — шалений тиск надр вистрілює крізь діри в землі метали та мінерали, за якими ковзають механічні збирачі. Озираюся на збагачені сейсмічною активністю поля, і відчуваю себе незаслужено захищеним під широченною егідою роду Господаря. Від покинутих транспортних жил лунає підозрілий гомін. Тіло сповнюється рішучості та напруги, я відчуваю злість.

Бруківка священного тракту вистелена маленькими трикутниками з сотень різних сплавів. Викладені у пологий шлях фігурки переливаються барвами. Вони жадібно п'ють і нехотя відбивають сяйво з незгасимих факелів у тілі Господаря, та замішують напливи світла у химерні візерунки. Шкуродерні і бійні пронизані магнітними рейками з-під металевих возів дактилів, зазвичай звідти лунає дзвінке голосіння. Цього разу доносяться шуми дуже тихі й скрипливі.

Закриваю віслюкам очі, аби вони випадково не зійшли зі шляху, і лишаю тварин плентатися за поважною ходою еквіта. Проштовхуюсь крізь натовп, рабськи припалий до розжарених каменів обабіч священного тракту. Приміщення амбарів нагадують про Інанну, та зустрічають згнилою тушею на крюку в кутку запустілої світлиці. Хтось вибив люк до складу кісток. Пірнаю до заборонених тунелів крізь недозволений отвір.

Чую віддалений гомін, недовго вивчаю джерело, і завзято його переслідую. Протокол велить нещадно нищити паразитів, які забрідають до закритих приміщень мануфактури. Я не смів опиратися, і сліпо керувався велінням Протоколу — від дня, коли незаконно приховав над серцем оповитий зміями жезл, і до останнього патруля. Корився суцільно, або щонайменше вчинками, адже це тіло давно не владне навіть над поривами закутої у нього душі.

Порушники близько. Оптимальний алгоритм велить ненавидіти паразитів, адже своїм впертим існуванням і невиліковною тягою до розмноження вони загрожують цілісності наших запасів. Натомість при знищенні ворогів я гадаю лише про те, які ж голод і відчай можуть гнати знедолених людей до цих страшних й смертоносних руїн. Моє тіло згорблене багаторічною службою, тож рухається і вполовину не так швидко, як вони. Спираюся на меч і прислухаюся, коригую маршрут. Шкідники можуть бути спритнішими за мене, нехай. Я знаю ці місця — пам'ятаю їхні закутки, звички і рух. Навіть можу передбачати самовільне руйнування і народження тунелів, ніби осягнув їх внутрішню логіку.

Я грюкаю мечем по стіні — лякаю, сповіщаю паразитів про наближення. Невдовзі заманюю порушників до очисного коридору і чую, як перед ними зачиняється люк. Перехоплюю зброю обома руками і відрізаю ворогам відступ. Маленькі фігурки гуртуються посередині та ховаються у розкинутих попід стінками купах непотрібу. Протокол велить особливо старанно нищити й ненавидіти дітей, адже вони несуть у собі менше непотрібної тяглості старого світу, і можуть краще пристосовуватися до викликів світу нового. Невдовзі вертаюся до Господаря та віслюків, ще дужче горблюся, і тремтячими пальцями торкаюся татуювання над серцем. Жах, сором і біль заливають втомлене тіло, а усі думки захоплені наміром знайти для нього якомога тяжче покарання.