Сталевий еквіт

ВНУТРІШНЄ КОЛО

Проходимо квітучі Вибухові поля, густо всіяні глибокими ущелинами. Минуло немало часу від зникнення з поля зору останніх обрисів присадибної ділянки, тож дозволяю собі роздуми про симетричну гармонію та холодну байдужість Священного наділу.

Гліцеринові паростки тягнуться до сірих висот у пошуках крихт небесного тепла, недоїденого попелом, як я тягнуся до металевого панциру Господаря, розпеченого неквапливим рухом. Трубкові тулуби насторожено коливаються під сповненим жари й смертельних речовин буревієм. Зрідка у віддаленні лунають вибухи — сповіщають про чиюсь раптову загибель, і прикрашають повітря спалахом машинних чи тваринних решток у супроводі рослинних спор. Колись це мене лякало, потім надихало, а тепер я сприймаю розпорошення за даність.

Через радіацію тут раніше нічого не росло. Проте з часом на просторах внутрішнього кола розквітли і засяяли квіти невідомих мові кольорів. Найвитриваліші з мандрівників навчилися водити по місцевих стежках торгові каравани, і відтоді кожного циклу уздовж шляхів виникають й зникають складені з брухту містечка мародерів. Далі, у глибинах обдмухуваних космічними вітрами просторищ, таяться дозволені Оптимальним алгоритмом поселення печерних племен. Я про них чув, але ніколи не бачив, адже автохтони утікають й ховаються задовго до наближення сталевого еквіта.

Чорні щілини в підґрунті зяють ворожістю. Сріблясті змії розправляють крильця, і згортаються у кільця під брилами та кремезними уламками замішаної навпіл з брудом величі. Скалічені шукачі скарбів наївно занурюються у попіл, ховаються від погляду Господаря. Він бачить їх усіх, але полювати таку наволоч нижче Його гідності. Незваними паразитами у садах займуться, коли пролунає обідній сигнал. У кінці кожного циклу служителі покидають гнізда і забирають дві третини порушників. На початку кожного циклу плітки про славу й багатство випадково обраної третини приваблюють свіжий натовп машинних й живих шукачів.

Мандруємо могилою Тифона. З щілин пошматованої земної кори повсюдно валять і збиваються у тумани гази — різнобарвні, їдучі та масні. Вистелений тракт захопили тернові буревії, зробили непрохідним. Лишень огорнутий промасленим полотном шатер повільно плететься на колесах. Маленькі спорові колючки зі сталевих тернів легковажно кружляють у повітрі, і танком своїм легко шматують майже будь-які матеріали, тож граючи позрізали розпізнавальні знаки з надзвичайно міцного полотна.

Насторожений еквіт перебудовує маршрут у бік мандрівників. Сталевий велет прогинає й приглушує коливання хребтових містків, надійно простягнутих над чорнотою голодної безодні. Перевіряю кріплення захисного чохла над власністю Господаря, і веду віслюків за Ним. Схожий на гриб караван при наближенні виявляється величезним, і розкриває перед нами обійми. Торкаюся грудей, і ми пірнаємо у проміжний загін.

Нас огортає і очищає освячений туман, після чого прохід до внутрішньої зали розчиняється. Різноманіття меблів й костюмів одразу ж впадає в око, і заздалегідь підказує розуму, кого захопить зір. Егіпани. Після перевірки ліцензії Господар погоджується провести нахабних й безстрашних мавп до гірської стоянки. Він полишає мене й віслюків на поталу вічно цікавим приматам, і мандрує назовні — стерегти шатер від хижих чудовиськ та прокладати маршрут крізь заплутані серпентини спеченого каменю.

Відчуття покинутості причавлює спогадами про останній патруль, і мене вивертає від сорому, прямісінько у важкий фільтраційний шолом. Нахабних торговців вражає заразний мавпячий сміх. Один із велетенських козлів, запряжених у підвішені дерев'яні колеса, що при обертах штирями й шестернями передають свій рух шатру, щедро одаряє мене сумішшю розуміння та співчуття, розлитою навколо великих прямокутних зіниць.

Торговці безжально атакують питаннями. Вони жадібно слухають історії про молодість шпигуном автократа і службу гетайром Гермеса, потім вкотре пропонують викупити свободу у Господарів. Я відмовляюся, адже моє місце — тут. Мавпи роздратовано чухають маски з козлячими рогами і вмовляють хоча б узяти винагороду за цікаву оповідь — смиренно підкорююся, обираю виноградне й гранатове вино та вимочені у меді фініки. Егіпани скачуть на пружинних козлячих чоботях з копитцями і знімають торби з в'ючних баранів. Вони пропонують майстерну зброю та магічні інструменти, одяг з напрочуд міцного й легкого синтетичного шовку та коштовні прикраси, а я сильніше стискаю руків'я меча та відмовляюся. Худоба не може володіти, лише користуватися.

Горді й вперті мавпи теж колись були рабами, але часи ті канули у вже засохлу Лету. Артистичні диваки часто співають і говорять римами, вони діють м'яко й хитро, але при небезпеці відкидають грайливу граційність, натомість сповнюються тваринної люті та не знають страху. Старійшини егіпанів носять в цупких лапах кадуцей — чарівний посох Провідника, що його тримав усюдисущий Пан. Визволитель й покровитель бунтівних приматів наділив їх мовою та свободою, за що усі вони досі ритуально наслідують його атрибути — шанобливо носять козлячі копита й рога.

Молодь егіпанів сповнена сил і ведена цікавістю, тому перед дорослішанням вони покидають стада величезних гірських козлів й баранів, і відправляються одиноко досліджувати химерний навколишній світ. Недовго споглядаючи хаотичне й безглузде життя людей, мудрі примати зазвичай з радістю вертаються до рідних спільнот, і вчаться ще глибше цінувати їх передбачуваний, розмірений уклад. Хоча бувають й такі, що втрачають розум від побаченого непорядку, і викидають власні долі на вівтар невдячної справи — виправлення людського буття.

Еквіт сигналізує про наближення до поселення падальників. Родина Господаря їх ледве терпить, проте мародери виплачують данину дуже рідкісним глибинним металом — один ніготь з міста на річний цикл. Сяючий матеріал настільки важливий, що еквіти збирають його особисто.

Не маю слів, аби описати місто, чий купол складений з величезних корпусів прадавніх машин. Більшість з них розібрані чи вщент зламані, проте є і менш ушкоджені, а щонайменше декілька досі вражають уяву потужними гарматами та невпізнаваними системами ураження. Подейкують, що деякі машини досі спроможні пересуватися, і можуть утекти або навіть пересунути усе поселення. Я ж не можу утекти від себе. Можливо, у мене хоча б вийде показати Господарям, що люди гідні життя.

Збираюся продовжувати шлях. Перед брамою прощаюся з цікавими торговцями, і ледве примушую важезні ноги віддалятися від мавп. Химерно загорнуті у нашарування промаслених тканин і хутра вартові повідомляють, що бачили чималі загони ворогів неподалік. Востаннє опираюся численним спокусам, і покидаю приматів, що кличуть мене слугою рогатого Талоса. Переводжу погляд з каравану до околиць, і примушую до того ж руху думки.

Схоже, єдина притаманна цьому колу гармонія втілюється в на перший погляд хаотичному розташуванні містечок. Штурхаю й прискорюю віслюків, ми наздоганяємо Господаря та повертаємося на патрульний маршрут. Переконую себе — що б не чекало далі, я прийму власну долю.