XVII

Пам'ятаєте, я казав, що замість зміни чорних та білих смуг, у житті людини відбувається зміна песців? Так от, настав час мені, і не тільки мені, зустріти нового звірка.

Знаєте, чому у житті немає зміни смуг? Тому що песці приходять і рідко йдуть. Вони залишаються в нашому житті, починають тусуватися, створювати цілі сім'ї та розмножуватися. І кульмінація життя це не дупа зебри, це коли всі песці у вашому житті створюють культ якогось божества, і зрештою, це божество сходить до них. І зветься це божество, повний песець.

Іноді вас долає параноя і починає здаватися, що ось-ось воно зійде до цих звірят, що заполонили ваше життя. У такі хвилини головне зберегти холоднокровність і знайти сили сказати цим пухнастим грудочкам вовни своє вагоме слово атеїста. Ви ж не вірите в повного песця? Адже так? Чи вірите? Хоча це не важливо.

Чи вірю я? До сьогодні не вірив, але Марина зателефонувала своїм батькам, вони поговорили. Реально побалакали. Просто, ось, посиділи з пів години та поговорили телефоном. Мене знову щось смикнуло. Можливо, навіть це був той самий песець. Він просто так рвався до мене, підштовхував до всяких не обдуманих дій. Загалом, сьогодні до нас у гості йдуть не лише батьки Марини, а й мої.

Це песець. Це повний песець! Так! Я повірив!

* * *

Як на зло, мої батьки спізнилися. Тому майже пів години нам довелося сидіти у товаристві батьків Марини. Обстановка, скажу одразу, була напруженою. Марині не подобалася моя ідея. По суті вони так і не помирилися. Їхні розмови телефоном зводилися до того, що вони просто не згадували про нашу зустріч. Вона була, але про неї ніхто не говорив, хоч усі пам'ятали. І той факт, що про неї пам'ятали, створював певну напругу у стосунках батьків та доньки. Про себе мовчу. Плече давно не болить, але сам факт того, що я отримав від батька Марини мене… не те щоб нервував, я навіть не знаю, як правильно описати це почуття. Загалом, був певний дискомфорт у присутності Петра Ілліча. Хоча він мені посміхався, як ні в чому не бувало. Але напруга була. Коли прийшли мої батьки, напруга не минула. Я навіть сказав би, що вона посилилася. Розмова не клеїлася, а батько мій налягав на випивку.

Але, напрочуд, коли батьки прийняли грам так по двісті на груди, розмова почала рухатися. Почали згадувати молодість, Радянський Союз. Петро Ілліч та Ніна Петрівна розповіли, як вони познайомилися. З їхніх вуст історія була барвистішою, ніж те, що розповіла Марина.

– А як ви познайомились? – запитала Ніна Петрівна.

О, зараз почнеться розповідь про колгосп. Батьки мої познайомилися ще студентами, в одному колгоспі, куди їх відправили на відпрацювання. Була у СРСР така традиція.

- Було це у вісімдесят п'ятому. Я якраз з армії повернувся, – почав свою розповідь батя. Я чув його вже сто разів. - Влаштувався я на роботу на завод слюсарем.

Чого? А де технікум, шалене студентське життя?

- Тату, ти нічого не плутаєш? - запитав я. Мама сумно похитала головою. Мовляв, ні.

- Сина, - п'яненькою мовою сказав батя. - Ти вже дорослий, так що настав час тобі знати правду.

Після цих слів серце впало. Що за правда?!

– Працювали ми, працювали, і тут відрядження на місяць! Ну, подітися нема куди, поїхали. У Бердянську, в порт. Ми їм обладнання робили для крана, щось там нове вже не пам'ятаю. Загалом, приїжджаємо, а у того, що зустрічає нас, очі по п'ять копійок. Вони думали, що жінки приїдуть. Ну, наше керівництво щось сплутало і сказало, що їде не три мужики, а троє дівчат. Тому нам виділили кімнату у жіночому гуртожитку. Думали, думали, загалом, ніч одну як-не-як переночувати довелося. А що таке жіночий гуртожиток? Квітник! Ходиш, милуєшся, око радіє! Загалом, за вечір надивився так, що мій боєць, – тато вказав на свій пах, – ні в яку вгамовуватися не хотів. А там гуртожиток такий, що у кожної кімнати свій невеликий балкончик. Напарники мої сплять, їм уже під сраку років, однією ногою на пенсії, а я молодий, кров із молоком! Загалом, вийшов на балкон тихо, дивлюся на зірки та ганяю лисого.

– Батю… – тихо очманів сказав я. Мама опустила очі. Батьки Марини, судячи з виразу їхніх облич, теж очманіли.

– А зірки такі гарні, – заливає тато, – загалом, не помітив, як струмінь пустив. А вітер, зараза, дужий подув, підхопив його і на сусідній балкон. А там дівчисько вийшло подихати свіжим повітрям чи що. Саме на неї й потрапив.

- Потрапив, - мама підвела очі та вирішила прокоментувати батька. - Прямо в око, в ліве.

- Ну так, - продовжив тато, - не важливо. Чую, хтось там лається. А воно ж темно, хоч око витни, тільки зірки й світять.

- Так, фігня невідома в око потрапила і смердить ще чимось, не зрозумій, липка така, - спокійно промовила мама. Вона що, того?

- Я делікатно запропонував рушник, благо балкони поряд. Дівчина, тобто Ліза, це я потім дізнався, що вона Ліза, погодилася. Так, слово за слово, розговорилися. Вона все питала, що за фігня в око їй потрапила.

– А цей засранець так і не зізнався тоді, – прокоментувала мама.

– Ага, – кивнув тато, – соромно було, якщо чесно. Потім уже, коли побралися, зізнався. Іржали довго.

- Прямо на весіллі й сказав, коли танцювали повільний танець.

- Так всю ніч і проговорили, - продовжив тато, не зважаючи на маму. - На ранок нас переселили в чоловічий гуртожиток, але з Лізкою ми не розлучалися. Переписувалися, потім вона до Запоріжжя переїхала, працювала, зустрічалися. Ну, а там і весілля зіграли. Ось і вся історія. Не так романтично, як ви, але теж не тривіально.

Після цієї фрази настало незручне мовчання. Та тендітна рівновага, яку ми змогли створити з батьками Марини, готова була розсипатися прахом. Ніна Петрівна подивилася на Марину і скуйовдженим голосом, готовим зірватися на крик, промовила:

– І з цими людьми ти готова пов'язати своє життя?

- Так, - впевнено промовила Марина. – У всякому разі, їхній шлюб із кохання.

– Марино, ти це… – почав я. Історія мене шокувала, якщо чесно. Вони все життя годували мене казкою про колгосп. Про те, що тато пішов навчатись у технікум, а зараз виходить…

- Що «Марина»? - запитала вона. – У нас як було?

– Марино, ти… – в шоку вимовила Ніна Петрівна. Петро Ілліч весь червоний мовчки сидів поруч із дружиною.

- Не пам'ятаєш? - дивлячись на мене, сказала Марина. Репліку матері вона ігнорувала. - Як ми з тобою в туалеті на зміні трахалися, га?

Ну, вона має рацію, але ми... не знаю. Я навіть не знаю, як можна порівняти наші стосунки з Мариною та стосунки моїх батьків.

- Зрозуміло, - стримано промовив Петро Ілліч, підводячись зі стільця. – Все-таки ти шльондра.

– Попрошу! – обурився мій батько.

- Стули пельку! – загорлав Петро Ілліч. - Я з дочкою розмовляю!

- Якби я так зі своїм сином розмовляв, він би мені по пиці давно заїхав! - теж підводячись, відповів тато.

– Помітно! – відповів Петро Ілліч. - Бидло виховало бидло.

- Гей, базар фільтруй! - це вже сказав я, так само вставши з місця. Сидіти залишилися лише пані.

- Стривай, Сергію, - поклавши руку мені на плече, зупинив мене тато. - Можливо, я бидло. Як сказав один мій знайомий, розумний мужик, шкода вже помер, бидло - це той, хто оре, а я все життя орав. І син мій оре, і дівчина його оре. Раз оремо, значить бидло. Але в нас, у бидла, прийнято поважати себе. І якби я ось так, як ти, – він тицьнув пальцем у Петра Ілліча, – насрав на свого сина, він би мені врізав, бо я його навчив себе шанувати.

– Поважати? – закипаючи, спитав Петро Ілліч. - Та ви тут членами ліворуч і праворуч махаєте! Горілку літрами хлібаєте! Зрозуміло, про яку повагу йдеться! Ти, – він указав на батька, – певен, і своєму батькові врізав, і не раз! Та й на ма…

Договорити він не встиг, пляшка коньяку, принесена Петром Іллічем, про його голову і розбилася. Трояндочка, що вийшла, вислизнула з рук батька і з дзвоном впала на підлогу.

- Петя! – заскулила Ніна Петрівна.

– Женя! – сполошилася мама.

– Батю! - я встиг схопити батька за руку.

– Спокійно! – відповів він, хитаючись. – Я себе повністю контролюю!

- Марино, швидку! – продовжувала скиглити Ніна Петрівна. – Міліцію! Швидше!

- Вона вже давно поліція, - вставив свої п'ять копійок тато.

Марина мовчки встала, підійшла до матері та заліпила їй ляпас.

– Годі! – твердо промовила вона. Схопивши зі столу склянку з компотом, вона хлюпнула на Петра Ілліча.

- 103 дзвонили? - з сарказмом сказала вона.

– Марино? – майже пошепки промовила Ніна Петрівна. Вона, та й ми теж, були шоковані поведінкою Марини.

– Тобі потрібна була допомога? – зло крикнула Марина. - Я медсестра! Зі стажем! Пляшка була майже порожньою, удар припав по дотичній, але я б порадила вам звернутися до фахівця, не виключено струс мозку! А тепер! – вона переступила через Петра Ілліча, що барахтався на підлозі. Він лежав, перекочуючись повільно з одного боку на інший, і закочуючи очі. - Пішли геть!

– Ма… – Ніна Петрівна спробувала щось сказати, але Марина закричала так, що склянки задзвеніли на столі.

- Пішли геть!!!

- Довели дівку, - махнувши рукою, батько сів за стіл і став колупати виделкою салат.

Марина відійшла убік, щоб не заважати мамі та батькові.

- Допоможи, - тихо промовила мені мама, вказуючи на Петра Ілліча, який насилу підіймався з підлоги, хитаючи головою. Робити було нічого і я, скрививши невдоволену пику, пішов допомагати. Від допомоги вони, напрочуд, не відмовлялися. Мовчки випроводивши їх, я повернувся до кімнати.

Марина плакала, обнявшись із моєю мамою. Мама погладжувала їй по голові та заспокоювала:

- Тихіше, заспокойся. Не зважай на них, у кожного свої таргани в голові.

Я сів за стіл до батька.

– Слухай, – тихо почав батя, жуючи салат «Олів'є», – я все чекав, але такого…

Алкоголь мама завбачливо прибрала.

– Я й сам…

Я хотів сказати, що не очікував, але це не так. Я розумів, що цим чи подібним усе може закінчитися. І вся ця ситуація, яка зараз сталася тут, це цілком моя вина. Я наполіг на тому, щоб Марина зателефонувала батькам. Це я наполіг, щоб наші батьки зустрілися. Я хотів якнайкраще, а вийшло як завжди.

«Вони твої рідні люди», - зараз, згадуючи свої ж слова, я розсміявся. Залився сміхом, як псих. Усі принишкли, спостерігаючи за моєю істерикою. Розуміли, що це — нервове.

- Вибач, - сказав я Марині, коли батьки пішли.

- За що? - здивувалася вона.

- Це була моя ідея, - чесно відповів я, - з твоїми батьками.

Марина помовчала, обійняла мене і вимовила:

– Натомість я переконалася, що ми абсолютно різні люди. Знаєш, мене ніхто сьогодні так не втішав, так твоя мама. Вдома я завжди плакала сама в кімнаті. Ніхто ніколи не зайде, не заспокоїть. Тато з мамою вважали, що так для мене краще, що так я стану сильнішою, - вона заплакала. – А я не хотіла бути сильною! Я хотіла бути звичайною, як усі. І хотіла мати батьків як у всіх. І вони в мене були, але лише на публіці. Ми ж зразкова сім'я. Зразкова на показ! Знаєш, як це бісило?! Ми добрі на людях, а вдома ми...

Вона замовкла.

Я мовчки гладив її по голові. Щось казати я не хотів. Нині слова будуть зайвими. Її теперішній стан – моя вина. Не хотіла вона з ними розмовляти, не було чого й лізти! Ідіота шматок!

Досить займатися самобичуванням.

Я усунув її від себе і подивився їй у вічі.

- Тут я маю вимовити гарну фразу, щоб заспокоїти та підбадьорити тебе, - посміхаючись, мовив я. - Але нічого путнього на думку не спадає. Тому давай просто забудемо про цей день, приберемо зі столу та ляжемо спати. Посуд я завтра помию.

– Знаю я твоє «помию», – наближаючись для поцілунку, промовила Марина. - Сама помию.

О, починається, отже все вже добре, раз згадала, що я погано мию посуд.

Ми поцілувалися.

Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.

Вподобати!
Щоб залишити коментар, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.