Гарбузи, сало і коза або прокурорка Соня

Проживала я з дитинства у Львові і саме до Львова хотіла потрапити на роботу в прокуратуру. Але це виявилось складно, у Львівських прокуратурах не було місць, тому мене скерували на роботу в Енську окружну прокуратуру Львівської області. У відділ в містечку, яке розташовувалось за 100 км. від Львова. І от я кожен тиждень в понеділок зранку їхала до міста Енськ, там жила і працювала до п’ятниці, а в п’ятницю поверталася додому до Львова. Знайша досить таки хорошу квартиру. Їздила я машиною, заробітна плата прокурора дозволяла мені такі витрати. Через рік роботи у нас змінили керівника окружної прокуратури і заступника, який керував моїм відділом у місті Енськ. Зміна керівництва - це завжди свято, поки нове керівництво вникне в роботу, можна десь місяць розслабитись і трохи відпочити. І от трапилось таке щастя. Ненависного мені керівника відправили кудись в іншу область, а новий керівник змінив і заступників. Не те, що мені не подобався мій колишній заступник Віктор Петрович, але у мене з ним не було контакту, тобто не було якогось внутрішнього розуміння, симпатії. Натомість, новому заступнику я, мабуть, сподобалась, бо він почав мені доручати важливі справи. Можливо, річ була у тому, що всі інші прокурори працювали тут вже по 5-10 років і були як одна сім’я, а я була приїжджа і молода, як кажуть, мене можна було зробити “своєю людиною”. Мене це дуже тішило. Бо за виконання завдань Ігора Миколайовича - так звали мого нового заступника, я отримувала приємні бонуси - як то справи з особами, можливість поїхати додому в п’ятницю після обіду, цукерки, які йому приносили слідчі і ще багато чого. Він був старший за мене років на п'ятнадцять і дуже дуже розумний. Я відчувала у ньому якийсь батьківський захист і називала шефом.

От одного разу в понеділок близько 08:00, коли я якраз сіла в машину і їхала вже вулицями Львова до об’їзної у мене подзвонив телефон. Це був Ігор Миколайович. Моє серце трохи зжалось, як завжди буває, коли телефонує шеф, я пригальмувала і підняла слухавку.

- Соню, ти де?, – почула я знайомий голос.

- У Львові, їду на роботу.

- Є для тебе одне дуже важливе завдання. Ти ж машиною їдеш?

- Так.

- До нас їде Лариса Михайлівна з відділу процесуального керівництва при провадженні досудового розслідування на перевірку. Вона зараз на автостанції №2, хоче сідати на маршрутку до Енська. Я їй сказав, що зручніше буде поїхати машиною, тим більше, що ти і так їдеш. Забереш її з автостанції?

- Так, звісно.

- Коли будеш на автостанції №2?

- Хвилин за 20.

- Щоб ти там була через 30 хвилин.

- Не зрозуміла?

- Що ти не зрозуміла? Їдеш помало, уважно, не порушуючи правил, не перевищуючи швидкості, підбереш її, а потім в Енську я тебе раніше 11:30 не чекаю.

- Ігорю Миколайовичу, я заїжджаю до Енська за 1 год. 15 хвилин з автостанції №2, поки доїду туди - максимум це дві години. А що ще робити півтори години?

- Не знаю, ти водій, вигадай. Ми не готові до перевірки, нас ніхто не попередив. В тебе все ідеально? – почула я роздратований голос Ігоря Миколайовича – Хочеш мати проблеми? Роби як я кажу. Не раніше 11:30. Потім я покажу їй контору, кабінети, буде 12:00, а там поки знайдемо та принесемо їй матеріали, то вже й обід, поїдемо в “Березовий гай”, поїмо, вже буде 15:00, а там і додому пора – і так говорячи ніби сам до себе він перервав дзвінок. Через хвилину скинув мені номер Лариси Михайлівни.

Я подзвонила. Милий жіночий голос відповів:

- Слухаю.

- Це – Софія з Енської окружної прокуратури, я їду в місто Енськ, Ігор Миколайович казав Вас забрати.

- Не турбуйся, Софіє, я вже сиджу в маршрутці. Я доїду сама.

- Ларисо Михайлівно, вийдіть будь ласка з маршрутки, вона дуже довго їде, заїжджає у райцентри, а зі мною в машині буде комфортніше, та і привезу я Вас до самої прокуратури. А з вокзалу, куди приїжджають маршрутки, ще 2 км. йти пішки, – почала я її переконувати. – Я буду у Вас через 20 хвилин, – збрехала я.

- Добре, добре, Софіє, та і я дала обіцянку Івану Миколайовичу. Яка в тебе машина і де тебе чекати?

- У мене білий “Nissan Juke”, я заберу Вас зразу навпроти автостанції №2, перейдіть через пішохідний перехід і чекайте біля входу в Епіцентр.

- Добре, – відповіла Лариса

А я повільно повільно їхала і думала, як мені це все зробити? Як їхати в два рази повільніше?

Через 30 хвилин я підібрала Ларису Михайлівну в домовленому місці. До сьогоднішнього дня я з нею не була знайома. Вона виявилась дуже приємною жіночкою років сорока, привітна та усміхнена.

- Так довго, Софіє, – не стрималась жінка.

- Корки, я намагалась їхати так швидко, як тільки виходило, – збрехала я.

Незабаром Лариса мене запитала:

- Коли ми будемо в Енську?

- Не знаю, як вийде, складно спрогнозувати дорогу.

- Скільки часу ти зазвичай їдеш? Я так зрозуміла, що ти їздиш кожного тижня?

- Так, я їжджу кожного тижня. Приблизно 1,5 – 2 години, – знову збрехала я.

- 1,5-2 години, – промовила Лариса, – зараз 08:30, значить ми будемо найпізніше в 10:30?

Я схвально хитнула головою.

- Цікаво, – продовжила вона. На квитку на маршрутку пише, що маршрутка виїжджає в 08:00, а прибуває в 10:00. То ти їдеш так само довго як маршрутка?

- До міста Енськ погана дорога, маршрутки насправді їдуть три години, – продовжувала брехати я. – А я їжджу недавно, перестраховуюсь. (Насправді я досить таки непогано керувала автомобілем, вже близько 5 років як їздила).

- Зрозуміло.

Це було велике випробування. Моя нога все намагалася натиснути сильніше на газ, а автоматична коробка включала п’яту передачу і машина розганялася до 110 км. на годину. Куди я лечу? Слава Богу, що траса проходить через села, що я так само як набирала швидкість, так і тормозила. Часто я їхала 40 км. на годину і нетерплячі водії позаду роздратовано сигналили та коли їм нарешті вдавалось мене обігнати, показували непристойні знаки, крутили біля голови вказівним пальцем, розмахували руками. А оскільки траса була переважно по одній смузі руху в кожну сторону, повна зустрічних машин, і обігнати в такій ситуації ой як нелегко, то таких чоловіків-водіїв було достатньо. А я, відчуваючи себе ніби мене голу виставили десь на базарі, зібравши всю свою силу волі, з непорушним виглядом виконувала завдання шефа і робила вигляд, що нічого не помічаю.

Задзвонив телефон. Це був Іван Миколайович. Він мені тихо сказав:

- Вивідай у неї, що вона буде перевіряти, зупинись на заправці, піди в туалет і віддзвони.

Прямо якийсь детектив, – подумала я, а вголос сказала:

- Так, все добре, ми вже їдемо разом.

І я почала акуратно питати перевіряючу, чому вона їде. Лариса спочатку замовчувала та ігнорувала мої запитання, а потім сказала, що у неї дуже важливе доручення від самого прокурора області – їй потрібно перевірити, чи всі обвинувальні акти у кримінальних провадженнях, які відмічені як скеровані до суду по ЄРДР (Єдиний реєстр досудових розслідувань) у березні фізично занесені до суду і чи є відмітка суду на супровідних листах. Сьогодні було 6 квітня. Виявляється, мають місце випадки, коли по ЄРДР обвинувальний акт скеровується, а реально до суду потрапляє через 5-10-20 днів.

Що приховувати, я і сама так робила, бо коли до кінця місяця не вистачає показника, до закінчення звітного періоду відмічаєш в ЄРДР якнайшвидше, а потім слідчий ще доробляє обвинувальний акт, реєстр матеріалів досудового розслідування, виправляє помилки, переробляє протоколи та інші матеріали.

Я зробила, як казав шеф. На наступній заправці зупинилась і пішла в туалет, зателефонувала і розповіла шефу. Постояла в черзі, купила собі і Ларисі кави, витратила ще хвилин 20 і поїхала. Але я все рівно їхала занадто швидко. І в мене виникла ідея. Через 20 км. я знову зупинилась на заправці, сказавши, що мене щось болить живіт, що я мабуть отруїлася. Лариса дуже хвилювалася. Це було видно, я так ставала ще разів три, а вона нервово дихала і повторювала:

- Як таке могло трапитись? Краще б я їхала маршруткою. Я не встигну все перевірити, а мені ще повертатись додому, забирати дочку зі садка.... я не хочу завтра ще раз їхати до вас.

Я виконала доручення шефа. Рівно в 11:30 ми під’їхали до приміщення прокуратури.

Все відбувалось так, як мені перед цим говорив Ігор Миколайович. Ларисі показали прокуратуру, кабінети, познайомили з всіма працівниками. Почувши, що саме хоче перевірити Лариса, шеф майстерно вдав на обличчі здивування і повідомив, що зараз все їй принесуть.

Поки перевіряюча чекала у кабінеті на список скерованих до суду в березні проваджень та супровідні листи, шеф підійшов до мене в коридорі і шепнув мені на вухо:

- Молодець, Соню! Я в тебе вірив.

Від цих слів мої плечі розправились і я розцвіла як ніби мені вручили подяку самого Генерального прокурора України.

Тільки Лариса почала звіряти список з супровідними листами, як прийшов час на обід.

- Ідемо пообідаємо, пані Ларисо, - звернувся до неї шеф.

- Я не буду обідати, залиште мене тут, я поспішаю, краще попрацюю через обід і швидше повернуся додому, до Вас така далека дорога – змучено промовила жінка.

- Пані Ларисо, коли ви ще до мене приїдете? Ви повинні скуштувати деруни з грибами в глечиках, запечені в печі, а ще м’ясо дикої косулі. Та і працівники всі хочуть пообідати, відпочити. Обід – це ж святе.

Ігор Миколайович умів переконувати і ми всі з Ларисою поїхали у “Березовий гай”.

Я любила їздити на такі обіди з шефом, бо за них він оплачував сам і замовляв багато смачних страв. Ми, працівники не запитували його, з яких грошей він це все оплачує.

Того разу ми куштували обіцяні шефом смачнючі деруни з грибами і м'ясо дикої косулі.

Крім цього, посеред обіду офіціанти принесли дві досить таки великих мисочки червоної ікри.

- Це справжня свіжа ікра, не така, яка продається в магазинах, куштуйте, - припрошував мій заступник.

Одну мисочку він поставив посередині столу, а іншу передав мені і сказав:

- Софіє, а це – Вам, Ви молода, дуже виконавча працівниця, хочу щоб Ви запам'ятали цей день. Їште всю цю ікру.

І дійсно ця ікра була особлива, чи то через те, що мене похвалили, чи тому, що її було так багато, але я ще й досі відчуваю як хрумкають ікринки у мене під зубами і бачу задоволений і прищурений погляд шефа.

Близько 15:00 ми повернулись на роботу.

Лариса дуже швидко поспіхом перевірила все, що хотіла, і промовила:

- Ігорю Миколайовичу – у Вас все просто супер. Ви п’ята прокуратура, яку я перевіряю і лише у Вас все сходиться, всі обвинувальні акти реально скеровані до суду. Єдине, що дивно, що всі сьогодні.

- Так співпало, – знизуючи плечима і приховуючи своє задоволення, промовив шеф.

- Тоді я буду їхати.

- Може вас завезти до Львова?

- Ні, ні, дякую, - поспіхом знервовано заперечила Лариса, – я поїду маршруткою.

- Чому ж? Софія може завезти Вас до самого дому.

- Ні, ні, ні, ні – стояла на своєму жінка. Відвезіть мене просто на маршрутку.

Я так і зробила, попрощалася. Це було близько 16:00.

Потім дізналася, що за тих півтори години, з того часу, як я зателефонувала шефові і до приїзду Лариси, шеф особисто ходив до голови суду з пляшкою елітного бурбону і домовився, що йому поставлять відмітки на десяти супровідних листах про те, що отримали обвинувальні акти, а самі обвинувальні акти ми реально занесемо завтра після обіду. Тобто, слідчі і ми мали ще трохи часу, щоб підкоригувати і доробити те, що не встигли.

Бог його знає, що ще пообіцяв шеф голові суду.

Через два тижні ми поїхали на навчальний семінар в прокуратуру Львівської області.

На початку семінару прокурор області взяв слово і запитав:

- Є тут заступник керівника Енської окружної прокуратури?

- Так, є – обізвався Ігор Миколайович.

- Підніміться.

Мій шеф встав.

- Подивіться всі уважно на нього. Отак треба працювати. За результатами спонтанної перевірки ми виявили, що усі інші керівники і заступники керівників окружних прокуратур допускають прорахунки у роботі, відмічаючи як скеровані ті обвинувальні акти, які фізично відсутні у судах і лише в Ігоря Миколайовича все було зроблено згідно чинного законодавства.

Коли я бачу в коридорах обласної прокуратури Ларису Михайлівну, то я зі соромом опускаю очі, але завжди відчуваю і смак червоної ікри на своїх губах.