Гарбузи, сало і коза або прокурорка Соня

Здавалося б, що може поєднувати гарбузи, сало і козу? Виявляється, щось може.

Серпень 2024 року. Я була молодою, щойно призначеною на посаду прокуроркою в окружній прокуратурі сільського району. Працювала я звичайно не в селі, але ті, кому пощасливилось обійняти посади в обласному центрі, всі інші прокуратури називали сільськими.

В моїй окружній прокуратурі був план, скільки кримінальних проваджень потрібно скерувати кожного місяця до суду. Це мало бути не менше, ніж за аналогічний місяць минулого року, а краще – на одне кримінальне провадження більше, бо в кінцевому підсумку за рік має вийти така цифра, що і за минулий, а коли прокуратура йтиме трохи попереду, то якщо щось не вийде в наступні місяці, можна буде компенсувати недостачу бонусами з попередніх. Якщо ж скерованих до суду кримінальних проваджень буде забагато на кінець грудня, то частину з них легко можна перенести на січень наступного року і у січні відпочивати. Проста математика.

Наш керівник зібрав на початку місяця нараду і довів до відома усіх, що кожен, хто не хоче мати проблем, повинен скеровувати до суду кожного місяця по три кримінальних провадження. Разом зі мною у моєму відділі працювало ще три прокурора, а в окружній прокуратурі було три таких відділи. Моя голова зразу намножила, що нам необхідно скеровувати до суду кожного місяця 36 кримінальних проваджень. Багато це, чи мало, я не знала.

Я дивилася на свого керівника і не мала до нього поваги. Він зовсім не орієнтувався у роботі окружної прокуратури. “Що може знати новопризначена прокурорка?”, – запитаєте Ви. А я знала, бо всі наші працівники про це говорили.

Мене призначили на посаду три місяці тому. Перед цим я пройшла двомісячне навчання в Тренінговому центрі прокурорів у Києві та шестимісячне стажування у цій же окружній прокуратурі. І до цього у мене було два роки стажу роботи в районному суді.

За цей час я побачила і почула від колег, що наш керівник був типовим представником так званого “керівника зверху”. Можливо, 20 років тому у нього і був досвід роботи на низовій ланці, але це було давно ним вже забуте. Йому було трохи більше за 40, невисокого зросту, лисуватий, завжди з насупленим поглядом і в дорогому костюмі. Його призначили в нашу окружну прокуратуру з Офісу Генерального прокурора, де він 15 років був начальником управління представництва. Але коли розпочалась війна, то усі ті, хто колись рвався до Києва, почали шукати собі посади на заході країни ближче до польського кордону. Так він і опинився в моїй окружній прокуратурі. Я не дарма зазначила, що він був начальником управління представництва, це мало важливе значення, тому що в кримінальних провадженнях він орієнтувався погано. Але у нього були заступники, які взяли на себе цю відповідальність. Себе ж він позиціонував з точки зору “примусити – залякати – покарати”. На усі запитання щодо того, як краще зробити, він відповідав – згідно Закону. В кабінеті у нього лежали показники діяльності за минулий рік і він в кожній розмові агресивно перепитував: “У Вас з показниками все добре?” А ще у нього був маленький записник. Я спочатку не розуміла, що він там собі занотовує. Потім одна з колег сказала, що він пише нагадування, хто і чим йому не вгодив, щоб не забути. І дійсно, я замітила, що отак іду по коридору – зустрічаю його, він усміхається, вітається, запитує, як справи, відкриває двері, зайдеш до нього в кабінет – спочатку теж досить позитивно настроєний, та тільки візьме той свій записник і почне листати – як його обличчя відразу змінювалось, ставало агресивним та він починав говорити всякі неприємні речі.

Повернуся до наради.

На запитання, де шукати кримінальні провадження до суду, керівник сказав:

- У кожного з Вас є по 300 кримінальних проваджень у залишку, піднімайте їх, шукайте.

Після наради я спитала свою колегу:

- Юля, як правильно шукати ті кримінальні провадження?

- Знаєш, то як повезе, все залежить від заступника, які кримінальні провадження він тобі розподілить в ЄРДР (Єдиний реєстр досудових розслідувань). Насправді, заступник наперед перед призначенням прокурора знає від працівників поліції, чи у кримінальному провадженні вже є особа, чи це “висяк”. Тому, я особисто буду просити його дати мені справи з особами.

- Справи з особами? – перепитала я.

- Це, наприклад, якщо в магазині під час крадіжки чи грабежу зловили чоловіка по гарячих слідах, і реєструють після цього кримінальне провадження, тобто всі вже знають, що той, хто вчинив кримінальне правопорушення, відомий. А от якщо реєструють квартирну крадіжку, чи вбивство – то це точно “висяк”.

Я ще годину сиділа у кабінеті і думала над почутим, а також крадькома поглядала на Юлю – вона була моїм професійним ідеалом – вродлива, надзвичайно розумна, тактовна, швидка, доглянута, яка випромінювала впевненість та відсутність страху. Їй було 35 років, з яких 13 років вона пропрацювала у прокуратурі. Єдине, що у неї не було ні чоловіка, ні дітей. 35 років це ніби й не так багато, але з усіх жінок прокуророк сім’я була в одиниць – як правило, в тих, хто одружився ще в університеті. І не тому, що прокурорки ставили якісь дуже високі вимоги до свого супутника, а тому, що у них фізично не було часу на особисте життя. Ніхто не йшов додому з роботи о 18:00, як повезе, то це була 20:00, 21:00, інколи виходили на роботу на вихідних, а ще нічні чергування, правда, вдома, але з постійним перебуванням на зв’язку та необхідністю виїзду на місце події, чи в суд у надзвичайних випадках.

На наступний день я пішла до заступника просити дати мені хороших справ. Коли я зайшла до нього у кабінет, він розмовляв по телефону і жестом руки дав мені знак присісти і зачекати. Віктор Петрович був другом Юлії, вони разом вчились в університеті, йому теж було 35 років. Теж був розумним, впевненим у собі і на відміну від Юлі у нього була сім’я – дружина та двоє дітей. Я не раз бачила його дружину, яка в паніці забігала в прокуратуру, бігла у його кабінет і шукала там коханку.

- Ти постійно на роботі, вечорами, на вихідних. Де твоя коханка? – в розпачі кричала жінка.

Віктор Петрович ніяково, але з великою любов’ю та розумінням притуляв її до себе, заводив у кабінет, показував, що там нікого крім нас, працівників, немає, що зараз нарада, що у нас є багато завдань.

- Вікторе Петровичу, я хвилююся, що не зможу скерувати до суду три провадження, допоможіть мені, призначте мене в справах з особами, - зніяковіло промовила я.

- Хто тобі сказав про справи з особами? - засміявся заступник і поправив своє зарано посивіле волосся.

Я зашарілась і промовчала.

- А ти дивилась в ЄРДР свої кримінальні провадження, витребовувала матеріали?

- Ще поки ні.

- Перше витребуй з поліції матеріали, почитай, подивись, дай вказівки, що робити дізнавачам та слідчим, а потім приходь доповідати – може і розкриєш проступок чи злочин.

І я почала робити те, що сказав мені мій заступник.

Спочатку читала в ЄРДР фабули кримінальних правопорушень, дивилась, які статті. З тих 300 проваджень, в яких я була прокуроркою, 270 – залишок з минулих років – те, що не вдалось розкрити чи закрити, тобто не вдалось ні встановити особу, яка вчинила правопорушення, ні знайти підставу для закриття і зменшення залишку. Це були “висяки” – квартирні крадіжки, хуліганства з тілесними ушкодженнями, декілька вбивств, зґвалтування, шахрайства.

А от 30 нових кримінальних проваджень я витребувала для вивчення. Матеріали цих кримінальних проваджень складалися приблизно з 10 сторіночок, де була заява, в деяких випадках протокол огляду місця події і допит потерпілого. Одним словом нічого, що вказувало б на особу, що вчинила їх. Там були крадіжки з магазинів, з базару, з приватних квартир та будинків. Я дала вказівки, витратила на це більше тижня часу, але ці дії не дали результату.

За декілька днів нас знову зібрали на нараду. Тільки цього разу вже тільки наш відділ у заступника керівника.

Віктор Петрович взяв зі столу список і почав питати кожного з нас, що ми скеровуємо цього місяця до суду.

- Юліє Миколаївно, що там у Вас?

- В мене цього місяця піде неправдиве повідомлення про замінування, легке тілесне ушкодження і зберігання канабісу.

- Супер.

- А Ви Олеже Івановичу що скеровуєте?

- У мене ДТП на мотоциклі, грабіж в парку і тяжке тілесне ушкодження.

- Яке тяжке тілесне ушкодження?

- Те, де жінка вдарила свого чоловіка праскою, вона все визнає.

- Добре.

Я зі страхом очікувала, як запитають мене. Де вони познаходили ті кримінальні провадження? Хоча це досвідчені прокурори і працюють вже більше 10 років. Олег Іванович в минулому до прокуратури був слідчим з ДТП, тому усі справи щодо тяжчих правопорушень діставались йому.

- Максиме, як у тебе справи? – перейшов на “ти” заступник. Максим був трохи молодший за Юлію Миколаївну та Олега Івановича, працював більше 5 років, але як і вони почував себе комфортно, не так, як я.

- У мене шахрайство з доставкою “айкосів” через нову пошту, крадіжка штанів….

На цих словах Юля хіхікнула.

- Чого ти смієшся, – промовив Максим, – це штани за 4000 гривень, брендові і ще одна крадіжка куртки – куртка теж брендова та дорога.

- Софіє, що Ви скеровуєте? – звернувся до мене заступник.

- У мене нічого…. – Переляканим голосом відповіла я.

- Як нічого? Ви не були на нараді? Чому Ви підводите колектив? Наш керівник не жартує. Той, хто не буде скеровувати до суду по три кримінальних провадження щомісяця, буде позбавлений премії за результатами роботи в кінці року, а це досить таки велика сума – тисяч так 100-150 гривень. Активізуйте роботу.

Після цих слів я не могла ні спати, ні їсти. І зовсім я не хвилювалася про гроші. Мене турбувала оцінка колег, почуття прокурорської гідності. Я з дитинства мріяла працювати в прокуратурі. Це для мене, як для дівчини з простої сім’ї, було ніби потрапити в інший вимір життя, стати однією з елітного прошарку суспільства, отримати таке необхідне визнання власної значимості. Мій шлях до прокуратури був дуже складним і довгим, щоб так просто все втратити. Скільки безсонних ночей я провела за книжками, скільки разів я відмовила собі в звичних людських радостях… Я не спала одну ніч, другу, третю. Дзвонила до дізнавачів та слідчих по своїх провадженнях, питала, як там мої вказівки, чи виконали їх, і з жахом виявила, що ніхто нічого не робив.

- Юля, – знову звернулась я до колеги. – Слідчі не виконують моїх вказівок. Що робити?

- Нічого.

- Як це нічого?

- Напиши їм повторні вказівки, підготуй дані до проекту листа на начальника відділу поліції і збережи їх собі. Такого листа ти підписувати сама не можеш, тільки керівник – і через одну, чи навіть 10 ситуацій, він цього не зробить. Ми зазвичай збираємо факти за пів року, це все систематизуємо і пишемо такий великий спільний лист.

- А до відповідальності притягнути слідчих ми можемо?

- До якої відповідальності? Ми на них впливу ніякого не маємо. Ти що кодекс не читала?

- І що мені робити? У мене немає справ… – зовсім розчарувалась я.

На наступний день знову пішла до заступника.

- Вікторе Петровичу, я чогось не розумію, я даю вказівки, а слідчі їх не виконують. Де мені шукати справи?

- Якщо ти не можеш змусити слідчих працювати, то роби це сама. Ти ж маєш право розслідувати злочини, допитувати свідків, проводити інші слідчі дії, от і працюй.

- Але це ж не моя основна робота.

- Повторюю, якщо не можеш змусити, то роби сама.

- А як їх змусити?

У відповідь я почула тільки сміх.

- Вікторе Петровичу, будь ласка, дайте мені справи з особами, – голосом побитої собаки попросила я.

- Добре, ти в нас поки недосвідчений працівник. Допоможу тобі цього місяця. Іди дивись, зараз призначу тебе прокурором у справах про гарбузи, сало і козу.

Я подумала, що я щось погано розчула. Гарбузи, сало і козу?

Пішла до себе в кабінет, відкрила ЄРДР – дивлюся три останніх кримінальних провадження та читаю фабули:

1) В селі Н. викрали віз гарбузів.

2) З підвалу житлового будинку на вулиці Г. у м. Е. шляхом взлому навісного замка викрали п’ять трилітрових банок сала.

3) З сараю громадянки П. зникла коза.

Гарбузи, сало і коза – оце актуальність під час війни. Чим я займаюся?

На другий день до мене зранку прийшов слідчий з підозрою та матеріалами справи про гарбузи. Виявляється, один чоловік поїхав на поле, зібрав цілий віз гарбузів, ліг відпочити, заснув, прокинувся, – а гарбузів нема. Звернувся в поліцію. Цей віз гарбузів викрав його сусід. Коли приїхала поліція, то сусід якраз вигружав гарбузи собі на подвір’я.

Я питаю слідчого:

- Навіщо сусід крав гарбузи, він що не знав, що його знайдуть?

- Зі слів сусіда потерпілий забрав собі його город і таким чином той хотів поквитатися і вважав, що гарбузи його.

- У чиїй власності земля? - запитую в слідчого.

- Не знаю.

- То з’ясуйте, це важливо. Чим Ви підтвердите, що гарбузи були саме потерпілого?

- Вони були на його возі.

- То віз сусід теж викрав?

- Ні, він його збирався повернути, він визнає, що вкрав тільки гарбузи.

- Ви ж казали, що той чоловік вважав гарбузи своїми?

- Я з ним переговорив, він буде визнавати, він вже зрозумів, що це крадіжка.

Дивлюсь проект підозри, сума крадіжки – 8000 грн., а мінімальна сума для притягнення до кримінальної відповідальності зараз – 3028 грн. Тобто сума дуже навіть підходить

- Де Ви взяли цю суму? Збитки ж мають бути матеріально підтверджені.

- Там було 20 гарбузів, ми їх порахували і зробили фото, - на цих словах слідчий передав мені протокол огляду місця події з кольоровими фотознімками, на одному з яких красувався віз із гарбузами, а на другому – вистроєні в ряди гарбузи. І так, навіть на фото можна було порахувати, що гарбузів було 20.

- Так звідки ця сума в 8000 гривень?

- Я взяв довідку з нашого ринку, що на сьогодні вартість одного кілограма гарбуза на території району становить 25 гривень. Також я зважив одного середнього гарбуза і він важить 20 кг., тому 20 помножити на 20 виходить 400 кг. гарбузів і помножити на 20 гривень виходить 8000 гривень.

Я розсміялася.

- Тобто це приблизна вартість? Я не можу йти в суд з цим. Мені потрібно конкретну вагу.

- То що мені зважувати кожен гарбуз? – незадоволено спитав слідчий.

- А що Ви думали?

- На це піде стільки часу. Може потерпілий вже щось зробив з тими гарбузами.

- Як зробив? – викрикнула я. Це ж речові докази. Ви не винесли постанови про визнання гарбузів речовими доказами і не підготували клопотання про арешт майна?

- Софіє Іванівно! Це ж стільки роботи із-за гарбузів!

- А як по-іншому? Якщо він візьме собі адвоката, то суд може постановити виправдувальний вирок. Вам треба це все зробити. Підготуйте постанову, всі гарбузи ретельно зважте, підсумуйте. Зробіть це додатком до протоколу огляду місця події. Ви комусь давали копію цього протоколу?

- Ні, звичайно.

- От і добре. Також підготуйте клопотання до суду про накладення арешту на майно.

- Добре, - невдоволено відповів слідчий.

На другий день до мене прийшли зі справою сала, але проекту підозри слідчий ще не приніс. Він прийшов порадитись, як встановити розмір збитків. Виявляється, що директор нашого ринку не міг дати довідку про вартість трилітрової банки сала, так як на базарі сало продається кілограмами. А ймовірний підозрюваний – той, хто вкрав це сало, одну банку вже з’їв, а чотири перепродав по 400 гривень кожна, що звісно не відповідало реальній вартості. З його квартири слідчі вилучили порожню банку. У потерпілого інших банок з салом не залишилось, викрадені були останніми. І от ми постали перед дилемою: як визначити, яка вага сала, що було в трилітровій банці? Слідчий запропонував провести слідчий експеримент. Взяти трилітрову банку, засолене сало і щоб потерпілий під відеозапис помістив у банку стільки сала, скільки було у його трилітровій банці, потім це вийняти і зважити.

Мені такий варіант сподобався. Звичайно, що трохи дивно витрачати стільки ресурсів правоохоронної системи на гарбузи та сало, але я не хотіла бути білою вороною і щоб мене позбавили премії, та і взагалі в перспективі звільнили. Чи готова я іти проти системи? Звичайно, що ні. І, насправді, в мене на голові не написано, що я прокурорка, яка займається гарбузами та салом.

- Тільки зробіть крім відеозапису також фототаблицю, бо навряд чи суддя захоче дивитись відеозапис, але відеозапис про всяк випадок також зробіть, щоб не було сюрпризів. Часто буває, що спочатку всі визнають вину, а доходить справа до суду і зразу беруть адвокатів і з’являються проблеми.

Залишилась ще справа з козою. Чоловік, в якого знайшли козу потерпілої (потерпіла козу впізнала під час проведення спеціальної слідчої дії пред’явлення речей до впізнання), проживав через 200 метрів і сказав, що кози не крав, що пізно ввечері побачив, як якась коза стояла у нього біля фіртки і він вирішив її сховати в хлів, щоб з нею вночі нічого не трапилось. А зранку до нього вже прийшли працівники поліції і він віддав їм козу.

Тобто, ніяких реальних доказів крадіжки не було. Звичайно, що ніхто не бачив, чи хтось відкрив фіртку хліва і вивів козу, а навіть якщо і вивів, то чи був це той, у кого вона була в сараї, можливо ймовірний злочинець вкрав козу, а потім злякався і відпустив. Варіантів багато. Ще якби той чоловік визнав вину. Я сказала слідчому про свої сумніви, на що той відповів:

- Давайте я порозмовляю з тим чоловіком, щоб він визнав вину.

Я відмовилась. Зараз під час війни всі крадіжки кваліфікуються як вчинені під час воєнного стану за ч. 4 ст. 185 КК України, за якою передбачено покарання у вигляді позбавлення волі від 5 до 8 років. Це трохи занадто.

Я пішла зі справою “кози” до заступника. Він мене уважно вислухав і сказав:

- Це твоє рішення, можеш не скеровувати до суду цю справу, але тобі треба тоді знайти іншу.

- Я спробую.

- А що твої гарбузи і сало?

- Все добре. По гарбузах встановили реальну суму збитків, вийшло 8680 грн. Всі гарбузи зважили. Земельна ділянка виявилася у користуванні потерплого. Це була вигадка, що земля належала підозрюваному. По салу ми провели слідчий експеримент і встановили, що в одній банці було три з половиною кілограми сала, вартість сала 200 гривень за кілограм, всього було 5 банок, тобто на 3500 гривень.

- Супер, – задоволено промовив Віктор Петрович.

Я щаслива вийшла від заступника, бо зовсім не хотілось скеровувати до суду проблемну справу по козі. Думала над тим, де знайти третю справу.

Сказала слідчому закрити кримінальне провадження щодо кози. Слідчий приніс на погодження проект постанови про закриття, щоб потім я не скасувала її. Мене усміхнуло від прочитаного:

Під час досудового розслідування встановлено, що коза Машка біло-чорно-коричневого кольору віком 2 роки, в ранкову пору доби шляхом великих зусиль ймовірно зубами відкрила фіртку хліва і вийшла на дорогу. Блукаючи пів дня околицями, змучилась і стала відпочити біля фіртки громадянина Т., який вирішив надати їй допомогу і влаштував на ніч у своєму хліві. Зранку працівники поліції оглянули хлів, виявили козу і доставили її до власника. Таким чином факт крадіжки не підтвердився.

- Добре, – змучено сказала я слідчому. Нехай буде. За пів року стажування мене втомило писати за слідчих постанови про закриття кримінальних проваджень, щоб текст у них виглядав більш менш логічно і адекватно. Це точно не моя відповідальність.

- Зачекайте, зачекайте, – окликнула я слідчого. Як працівники поліції дізналися, що коза закрита в хліві в громадянина Т.?

- Чесно? – подивився на мене спідлоба молодий слідчий. – Але це тільки між нами. – І підійшов ближче до мене. – Ця коза постійно втікає. Ми з колегою були поруч по іншій справі, побачили її і прив’язали до фіртки Т., так як він полюбляє красти. Нам ж потрібні справи.

Наступного дня у заступника була нарада. До кінця місяця залишилось два дні.

- Розповідайте, що у Вас зі справами. Хто що скерував уже?

Коли дійшла черга до мене він спитав:

- Ти скерувала цього місяця гарбузи, сало і козу?

В цей момент тишину кабінету пронизав гучний сміх Максима:

- Ха-ха. Наша Соня – гарбузи, сало і коза.

Мені стало так соромно, я вся побагровіла, але витримала паузу і відповіла:

- У мене до суду пішли гарбузи і сало. Справу кози ми закрили.

- Що трапилось зі справою кози? Я щось не пригадую. Нагадай мені.

- Коза сама вийшла погуляти, – тихо відповіла я.

- На цих словах сміялися вже всі – і Максим, і Юля, і Олег Іванович, і сам заступник.

Після цього з мене ще довго жартували колеги та слідчі, яким розповіли цю історію, говорячи:

- Соню, де твої гарбузи, сало і коза?

Але хороший керівник – це поганий керівник, а поганий – хороший, бо якщо працівникам легко і комфортно на роботі – значить вони мало працюють. Чи я помиляюся?