Жерло

А зі мною сталося ось що. На час протестів та сутичок у столиці призупинили навчання. Це мене обрадувало – звісно, не тому, що я можу піти на яку-небудь площу та приєднатися до протестуючих. Однак справжнього письменника може надихнути ручка, яка «не так» лежить на столі. Що вже говорити про цілі людські потоки, бійки з поліцією, флаєри, петарди, перших героїв, які хапали та роззброювали спецназівців… Звісно, писати про революцію я не збирався – і не лише тому, що це було небезпечно. У мене виник інший сюжет – старовинні часи, гармати з ядрами, кіннота, стрільці, замки, лицарі… Так, тут теж було повстання, але основний фокус був спрямований на інше – молодого дворянського сина, який захоплюється всім, чим можна – від вивчення мов і читання романів до фехтування та стрільби з рушниці. Хлопець стоїть перед вибором – залишитись у невеликому батьківському маєтку, перечекати бунт і сподіватися на привілеї від короля – або ж милість повстанців, якщо вони переможуть; або ж приєднатися до повстання і замість титулу і яких-не-яких фінансів стати вигнанцем чи навіть бути повішеним, а то й закатованим. Як ви здогадались, головний герой обрав друге – що принесло йому славу, а мені – цю камеру.

Одного разу – ще на першому курсі – я написав повість за два дні. Протести ж вирували цілий місяць. Тому, думаю, вас не здивує, що я встиг створити роман, перечитати й відредагувати його кілька разів і, зрештою, опублікувати на літмайданчику. Насправді мені було соромно, що я жодним чином не висловився про події на вулиці. У мене теж було достатньо злості на «негідників», щоб громити міністерські офісі разом із протестувальниками. Але роман захопив мене так, що я майже не вмикав телевізор, а в інтернет заходив здебільшого для того, щоб дізнатись, як заряджається старовинна гармата, і який одяг носили стрільці різних країн…

Я виклав роман під псевдо Молот. Назватись Ковалем я, звісно, не міг, а молот був першою асоціацією на моє старе прізвисько. Як ви зрозуміли, це ніяк не допомогло. На мій роман звернули увагу – і не лише тому, що він був про повстання. Революції, особливо історичні, вони не мали нічого такого, що мало б викликати осуд. Тим паче, я вже сказав, що в романі акцент робився не на ній. Кохання, загроза зовнішнього вторгнення, стосунки з батьками – чого там тільки не було! Як я розумію зараз, «негідники» оцінили мій талант – не надто високий, але потужний для таких юних літ. Можливо, мене хотіли зробити «кишеньковим» письменником – принаймні, мені щось схоже й пропонували. Спочатку, звісно, мені висунули підозру у підбурюванні до дій, спрямованих на повалення конституційної влади. Мене навіть не затримали і не відвезли до відділення. Прямо там, в університеті, мені запропонували просто провести профілактичну бесіду і поставити на умовний облік. Тобто, я мав би жити, немовби нічого не сталося. Мені навіть обіцяли видати книжку із кращими моїми оповіданнями та повістями, а в подальшому сприяти розвитку мого таланту. Уже тоді я зрозумів, що це – брехня. Не буде жодних книжок, знайомств із корифеями, літературними критиками. За часи правління «негідників» нас, письменників, «урізали», як могли. Ні, нас особливо не утискали, але увесь час прибирали фінансування, скасовували нечисленні привілеї, а сам НОП перетворився на щось умовне, фіктивне. Так, об’єднання лишилося; але зборів фактично не було, фактично всі альманахи перестали видавати. Іноді зверху кидали якісь фінансові крихти, які тут же підхоплювали найбільш авторитетні письменники для колективних збірок.

Словом, я зрозумів, що це – брехня. Я так і сказав у відповідь на ці вигадані пропозиції. Отут і відкрилось обличчя «негідників». Як я писав у тому-таки романі, «він упізнав колишнього графа за маскою, і той вирішив більше не ховатися за нею». Мені невдоволено кинули правду – якщо я продовжу щось десь виставляти, мене уже не підозрюватимуть, а звинуватять. Хочеш писати – пиши «нормально» (не знаю, що вони мали на увазі під цим словом). Не хочеш – сиди мовчки. Не згоден – сядеш, але не вдома.

Я не встиг чітко обрати і дати якусь відповідь. Мабуть, вони відчули мій внутрішній спротив і те, що я не буду стояти перед ними з покірно опущеною головою. Мене дійсно звинуватили за 17-ю статтею Кримінального Кодексу. Звісно, смішно було приплітати якийсь історичний роман, який ще й був опублікований в інтернеті наприкінці протестів. Але «негідники» могли запроторити за ґрати будь-кого – навіть якщо ти не хочеш задешево продавати свій бізнес чи платити «данину».

Суддя призначив мені двадцять років суворого режиму. Близько восьми із них я відсидів тут – у цій невеличкій камері.