Жерло

За моїм вікном сідає сонце. У приміщенні дедалі темнішає – і не лише через те, що настає вечір. Вікно тут – одне, і воно більше схоже на комірчинне (аніж, наприклад, на квартирне). Мені кортить встати і увімкнути світло – тим паче, що вимикач знаходиться у кількох кроках від мене. І взагалі, сама «кімнатка» має вісім квадратів. Але я не можу відірватися, тому продовжую сидіти за пристібним столиком, набираючи текст на нотатнику…

Мабуть, у читача уже виникла маса питань до мене. Що це за приміщення з таким вікном, чому я пишу у нотатнику, а не на комп’ютері, і взагалі хто я такий. Що ж, давайте знайомитись. Мене звуть Альберт Пшильд; нещодавно мені виповнилось двадцять вісім років. Я знаю, моє прізвище звучить трохи дивно; і насправді воно мені не подобається разом з іменем. Щоправда, майже ніхто не вимовляв моє ім’я повністю, і з дитинства мене кликали просто Берт. А в старшій школі у мене з’явилось прізвисько – Коваль, і хлопці подекуди мене так називали – особливо, коли я не чув, що мене кличуть на ім’я. Чому таке прізвисько? Ні, не через комплекцію. Зріст у мене – невисокий, і я навіть комплексував через це – всі ж знають, що дівчатам подобаються високі хлопці. На довершення, довгий час я був худим, мов тріска. Натомість у старшій школі у нас з’явився предмет «Я і нація», на якому нам дали завдання дізнатися значення власних прізвищ. Отоді-то й виявилось, що Пшильд – це старовинне діалектне слово (причому рідко вживане), яке й означає коваль.

Вісім років тому країною прокотилися масштабні протести. Тоді владу – від прем’єра і його віце до голови Держбанку і ключових міністрів – тримали представники партії «Гідність». Так, я знаю, вам нудно про це читати; але, обіцяю, скоро буде цікаво. Хоча мені у ті часи точно було не сумно. Я був двадцятирічним студентом-істориком і членом Національної Організації Письменників. Історія мені не дуже подобалась – надто через викладачів. Ці науковці тримались настільки солідно й авторитетно, наскільки сухо вели уроки. Однак із середньої школи навряд чи мене вабило щось більше за письменство; а вишів для письменників ще не вигадали. Чому я не пішов на вчителя літератури чи літературознавця? Все просто: я люблю писати, а не сухо розбирати твори на складові. Мені здається, це – взагалі злочин або принаймні те ж саме, що й описувати науково любовні почуття.

Зараз я сиджу в тюремній камері на одну особу. Пристібний столик – це кришка, прикріплена ланцюгами до стіни – на кшталт нар, на яких я сплю. Нотатник – це такий планшет (у моєму випадку навіть із фізичною клавіатурою); але все, що можна на ньому робити – це створювати текстові документи і писати. Правда, у цих документах можна ще й малювати – стилус у мене теж є. Але інших програм на нотатнику немає, а про доступ до інтернету не може бути й мови.

Ось чому моя оповідь починається так сухо. Я сиджу один і фактично ніколи не розмовляю. Тому почати з діалогів у мене не вийшло. Що ж я роблю у в’язниці? Я вже розповів трохи про партію «Гідність» - якої насправді у них тільки й було, що у назві. Якщо за мною закріпилося прізвисько Коваль, то цих партійців називали не інакше як «негідниками». Взагалі, тоді у політиків була мода ховатися за пишними й багатообіцяючими назвами – Мрія, Воля, Нація… На практиці ці партійні назви не мали майже нічого спільного з їхніми носіями. Так сталося й із керівництвом країни: за два з половиною роки ці реально негідники прибрали до рук усю владу, монополізували власний бізнес (звісно, записаний на дружин та дітей), обвалили національну валюту, задерши тим самим ціни і – найстрашніше – почали переслідувати опонентів. Тож не дивно, що одного дня у країні спалахнуло народне обурення.

Я не ходив на жодні мітинги, не штурмував Королівський Палац (де нині знаходиться офіс Прем’єра). Хоча насправді там було кілька моїх друзів, палких патріотів, справжніх сміливців – на відміну від мене. Звісно, зараз вони знаходяться у тому ж положенні, що і я – можливо, у цій же в’язниці. Я навіть бачив по телевізору, як затримували одного з них, б’ючи дубинкою. Його били так нещадно, а його обличчя було настільки скривлене від болю, що в мені вирував гнів, змішаний зі страхом за товариша. На той час протест фактично згас, і на екранах, де ще недавно показували натовпи народу і якісь десятки поліціянтів – тепер ці десятки здавались натовпом, який хапав залишки революціонерів...