Приємна подорож з гнилим душком

«Шановні пасажири, швидкий потяг сполученням…» - гарчав гучномовець, затикаючись на шиплячих, ковтаючи закінчення, сполучаючи слова в суцільний потік звуків без пауз.

Залізничний вокзал нагадував мурашник.

Потік пасажирів рухався переходами до потрібної платформи, а через кілька хвилин після прибуття чергового потяга – у зворотному напрямку.

Зал очікування кишів пасажирами.

Люди сиділи на пологих пластикових сидіннях. Притискали ногами хто картату сумку, хто пластиковий пакет, хто валізу на коліщатах. Час від часу хтось із пасажирів починав соватися на сидінні, намагаючись розім’яти онімілі кінцівки. Діти просили мам дозволити побігати між рівними рядами лав - випустити накопичену за час вимушеної бездіяльності енергію. Ті хапали чад за руки, намагалися втримати на місці, ризикуючи зробити зачіпку на одязі шорсткими пластиковими краями сидінь.

Хтось жував тут-таки у кіоску купленого смаженого пончика, амбре від якого було чути в радіусі кількох метрів. Хтось хрустів пляшкою з-під води.

А дехто – просто дрімав, у надії максимально раціонально використати змарнований час.

У глухому кутку Залу очікування, недалеко від вікна, що виходило прямо на перон, на запльованій кахельній підлозі сиділи дві жінки. Старша і Молодша. Вік яких було неможливо визначити навіть з похибкою.

По обидва боки від кожної стояли картаті валізи. Старезні й затерті.

Обличчя Старшої мало колір свіжоприготовленої гірчиці. З розпухлим носом-картоплею. Опущеними донизу кутиками тонких губ. Маленькими очима – щілинками, що запливли від надлишку рідини, з якою не могли впоратися нирки. Та це не заважало їй бути активною у рухах, розстеляючи на підлозі стареньку кофтину товстої в’язки і вмощуючи на ній свій масивний, вбраний в плісировану спідницю, зад.

Молодша мала сплутане, на очі нависле волосся, котре майже повністю прикривало її обличчя, не дозволяючи скласти навіть віддалене враження про зовнішність. Рухалася та плавно й одночасно сторожко. Бодай хотіла бути безшумною і непримітною. Одягнена була в давно непраний, з чужого плеча знятий, квітчатий халат. Без ґудзика на животі. Зчеплений в цьому місці тоненьким дротом.

Типові безхатьки. Тіла яких давно не знали гарячої води, пахучого мила, пінистого шампуню.

- Сідай ближче, ось тут, на кофтині - проскрипіла Старша, показуючи зашкарублим пальцем на місце біля себе. - Поїмо й будемо лягати. Може хоч сьогодні із Залу не виженуть.

Молодша слухняно пересіла. Запихаючи поли халатика між коліна.

Старша дістала з кишені сумки колись біленьку пелюшку. Розстелила на кахлях.

Молодша потягнулася до однієї зі своїх валіз.

- У мене небагато. Оце шматочок сиру знайшла. Трішки запліснявілого. Ось тут обріжемо - і можна їсти, - тихим низьким голосом промовила Молодша, - А ще – консерва. Рибна. Не дуже прострочена. Бо банка не поржавіла.. - Сказала й почала витягувати з валізи їстівні запаси.

Дістала ножа. Встромила в кришку консерви.

Просторами Залу поплив приємний аромат. Оливкової олії. Змішаної з тушкованою добротною рибою.

- А ти везуча. Весь час щось смачненьке віднайдеш, - проскрипіла Старша. - Та сьогодні і в мене дещо є. Біля супермаркету, того що в парку, списану прострочку викидали. Дивися, що відхопила! – Старша пошарила у валізі й гордо поклала посеред «столу» два зім’ятих помідори. Один з яких був тріснутий, другий – дещо підгнилим. - І хлібчик у мене є. Лише трішки запліснявілий. Бо той, що без плісняви – на хлібозавод для переробки відправляють.

Старша схвально оглянула «стіл».

Сьорбнула носом.

Проскрипіла «Смачного!» - та й почала «інтелігентно» поїдати дари. Добуті в надрах сміттєвих баків.

Шматочки брала манерно, двома товстими пальцями, відставивши мізинець убік - на шталт високосвітської особи зі свити короля.

Молодша нічим не виказувала своєї приналежності до рангу титулованих осіб.

Ще сильніше намагалася бути нечутною й непомітною.

Трапезу закінчили, вимокавши хлібом рештки масла з консерви.

Недоїдений хліб і залишений на ранок шматок сиру Молодша старанно зібрала в кульок і засунула в торбину – їжею не гоже розкидатися.

Тим часом Старша дістала з валізи гарно складені ганчірки. Почала розгортати. Ті виявилися простирадлами. Ціленькими. Хоча й несвіжими.

Одне розстелила тут-таки на кахлях, вмостилася на ньому. Друге поклала вздовж першого. А ще одне, в дрібненькі блакитні квіточки, простягнула Молодшій.

- Роздягаймося й лягаймо, - скомандувала хрипло. І стала роздягатися сама.

Зняла розтягнуту футболку. Рівненько склала по швах, поклала біля стінки. Туди, де планувала розмістити голову. Залишилася в старенькому потертому ліфчику і плісированій спідниці. Нітрохи не соромлячись, стягнула спідницю. Залишилася в трусах. Спідницю розрівняла між футболкою і стіною. Поряд поставила гумові шльопанці. Притисла все це валізою. Вмостила на валізу голову й натягнула простирадло. Щільно. Під шию.

Молодша взяла своє простирадло. Роззулася. Сіла біля Старшої. Накрилася з плечима. Трішки пововтузилася і витягла з-під простирадла халат. Також поклала під стіну, прикрила валізою і тихо опустилася на «постіль».

Зал очікування спостерігав за всім цим дійством, отримуючи приховане задоволення.

Він з цікавістю підглядав за людьми, котрі опустилися нижче їх рівня. На саме дно.

Без перспективи виборсатися.