СОЛО НА КЛАВІАТУРІ

Чому я пишу? Все просто і складно одночасно.

Я читач. Читач з великим для свого віку стажем. Коли одного разу Батько підкинув мені “Левів Ельдорадо” Карсака я не зміг добити їх навіть до половини. Не той був вік та не той автор. Книга повинна потрапляти до рук у єдино вірний момент. Ми починаємо любити тексти тоді, коли до наших рук потрапляють правильні, та потрібні, книжки. Дайте дитині Достоєвського, не пояснивши що до чого, і вона зненавидить читання назавжди. Покладіть до рук “Тигроловів” Багряного, у той самий, єдино вірний момент - і ви отримаєте читача, що знає, що до чого.

Ми вчимося любити та ненавидіти тексти все життя. Чорні літери на білому екрані є відбитком нашого шляху у цьому світі. Хтось - читає. А хтось - пише.

Колись, у кляті, та такі давні дев'яності, двоюрідний брат, чувак, що пройшов бісову купу всього, навіть був автором "Мого комп'ютера Ігрового" (А для тих хто в темі, це скаже дуже багато), підігнав мені книжечку Лукяненка, “Лабиринт отражений”. Потім були “Фальшивые зеркала” та “Линия грез”.

Товариш по дитячим іграм приніс касторване видання Желязни.

Подмостки Амбера, отражения великого города и маяк на острове Кабра, вкрали мій спокій назавжди.

Потім були Брати Стругацькі. Так, з великої літери. У них я навчився - як можливо писати просто про складне. Так просто, про таке складне, що деякі твори я перечитую і досі. ”Пикник на обочине” и Редерик Шухарт, Сашка Привалов и Макс Камерер, ви зі мною назавжди.

А потім, що ж потім?

Думка - я можу не гірше (звичайно, тоді ніт, але).

Спроби. Нескінчені, складні та безплідні.

Перші тексти. Вичитування до зламу мізків.

Коректура.

Текст як поезія. Рима, там де її не повинно бути.

Текст як музика. Ні кроку назад.

Я в темі. Я не вмію інакше.

Текст.

Чому я пишу?

Дивіться вище.

Текст.

Прокляття, та щастя моє.

С. Довлатову присвячую.

(Вчителів не обирають)