Загублений пірат

Я прокинувся від жахіття.

Мені снилося море.

Не те, яке я знав – з криком чайок і хвилями, що граються з бортом нашого судна, а інше. Чорне, нерухоме, мов застигле скло. Над ним – небо без жодної зірки. Лише глибока темрява, така глибока, що, здавалося, можна втратити себе, тільки глянувши у глиб.

Я стояв босоніж на палубі. Вона була мокра, холодна, і під ногами щось ворушилося – слизьке, живе й потворне. Я не бачив команди. Не бачив навіть самого корабля – тільки дощечки дуба під ногами.

У центрі моря палав вогонь. Стовп світла, ніби факел у небі. З нього вийшла постать. Вона була мовби з води, обличчя її розмивалося, та очі були людські – мої. Карі, глибокі, як чорний чай.

– Ти ж знаєш, чого ти шукаєш, – вона говорила моїм голосом, – але не знаєш, що знайде тебе.

Потім вона торкнулась мого чола. Її руки були холодними, морозними.

І я пішов під воду – не впав, не впірнув, а саме пішов, мов дно саме затягнуло мене.

Вода приймала мене мовчки. Не бурлила, не тягнула – просто дозволила зникнути. Її обійми були наче спогади: давні, липкі, але чомусь знайомі.

У глибині не було ні риб, ні світла. Лише спів – далекоголосий, протяжний, і водночас... мій.

Я чув, як хтось кличе мене. Ім’я – моє ім’я – звучало крізь товщу, але вимовлене чужим язиком, ніби море навчилося його говорити.

Я обернувся.

У темряві щось виринуло. Очі – жовті, мов лампа на маяку, яку давно ніхто не запалював. Усмішка – широка, до вух.

Постать – сплетена з водоростей, дерев’яних уламків і... кісток.

– Ти мав не плисти, – прошепотіло воно, – але ти захотів бути капітаном. Ти став – примарним. Загубленим капітаном.

Я хотів закричати, та з рота пішли бульбашки. А тоді – ніщо.

Я прокинувся вдруге.

На цей раз – справді.

Дихання – переривчасте. На лобі – піт. У повітрі ще стояв запах солі. А в долоні – черепашка.

Маленька. Суха.

І я ніколи раніше її не бачив. Вона була вкрита коштовним камінням: діаманти, смарагди…