Загублений пірат

Корабель "Авіан" розбився. Це сталось приблизно біля четвертої ранку, коли сонце не встигло почати свою роботу. На борту, судна було близько семи людей, серед них і юна панянка з дальнього сходу місіс Еквайт. Ця, дівчина була найменшою серед пасажирів, вона була нерідною донькою купця, який всеодно любив, її.

Я – Ахвайт Керолос завідувач порту, виїхав машиною на місце подій. Корабель, розбився зіштовхнувшись з прірвою.Тіло капітана ми знайшли першим. Його руки були міцно зчеплені на кермі, хоча руль валявся окремо в піску. Здавалося, ніби він так і не відпустив контроль, навіть коли метал тріщав під вагою хвиль. Решта пасажирів були поруч, усі – крім міс Еквайт.

Дівчину наче змило, але не було жодного сліду – ні слідів босих ніг на мокрому піску, ні уламків одягу. Тільки її прикраса – тонке срібне кільце – блищала серед водоростей.

Я підібрав те кільце. Воно було холодним, надто холодним для металу, що пролежав кілька годин під вранішнім сонцем. На внутрішній стороні – ледь помітне гравіювання: “Там, де спить море, не шукай себе у відображенні”.

Я не надав цьому значення одразу. Хоча, мабуть, уже тоді варто було.

Рятувальники прочісували берег ще три дні. Тіло міс Еквайт не знайшли. Але на четверту ніч один із моїх людей, Жак, зник. Залишив лише рацію, що клацала одним і тим самим повідомленням:

Я бачу її... Вона у воді... Але... це не вона. Це примара.

Я забрав рацію. Перемотав плівку. Повтор прослуховувався десятки разів. Голос Жака тріщав, ніби крізь нього проходив пісок. А потім – тиша. Довга, глуха, а тоді...

Пане, Ахвайте не вірте їй.

Я вимкнув запис.

Вранці на березі знайшли сорочку Жака – розірвану зсередини, ніби тіло саме намагалося вирватися з себе. У ній – срібна шпилька з черепашкою, якої я раніше не бачив.

Я почав шукати старі карти.

Старі штурмани називали цю затоку “Гортанню Риби” – через її риб'ячий форму. Але в деяких судових журналах я натрапив на іншу назву – “Вуста, що пам’ятають імена”. Її уникали.

Один моряк у записах писав:

“Якщо заглянеш у воду, не називай свого імені. Інакше вона заговорить до тебе твоїм голосом.”

Я тримався. Не вірив.

Але вчора...

Учора, я прокинувся у власному ліжку, з мокрим піском на ногах.

На моїх грудях лежало те саме кільце. Я поклав його до сейфу. Замкнув. Але вночі воно знову опинилось у мене на пальці.

…І ось я тут.

Стою на краю берега. Вона знову в воді.

Волосся мокре, обличчя спокійне.

Вона кличе.

Тільки тепер – вона знає моє ім’я.