Завіса часу

ВИТЯГ

з «Протоколу слідства» в справі №ХХ-ХХХХ

Обшук квартири гр. Н. проводився без постанови у зв’язку з тим, що гр. Н. 5 березня 20.. року о 7.00 викинувся з вікна власної квартири, про що у відділок міліції повідомила гр. Л., яка проживає за адресою: м. Р., вул. П., буд. 1, кв. 21.

У присутності понятих у квартирі знайдено і вилучено:

1. У сейфі, що замикався на кодовий замок, знайдено письмовий документ, схожий на щоденникові записи, написаний, ймовірно, гр. Н., та адресований гр. К. Копія документа долучається.

___________

П’ятий день експерименту.

Навіть не запитуйте, чому я починаю запис саме із п’ятого дня. Попередні чотири пропустив навмисно. Відповідь очевидна. Тому що вони не цікаві.

Та Ви, пане К., і так уже знаєте, чим я займався ті дні. Відомо вам також і про невтішні результати. Чесно зізнаюся, я вже опустив руки, вже майже забив, прикидаючи черговою безсонною ніччю, чим би мені зайняти завтра свій допитливий розум.

Ви запитуєте, як мені це вдається? Так, я не сплю. Не сплю відтоді, як почав про це думати.

Я колись уже розповідав, що мене не на жарт зацікавила певна стаття одного відомого… навіть не знаю як сказати. Фанатика? Ні. Я особисто з ним зустрічався і побачив звичайного інтелігентного чоловіка, років шістдесяти, який розмовляв зі мною тоді так, як і належить балакати з малознайомими людьми — підкреслено ввічливо та дещо офіційно, а зовсім не напівбожевільного, екзальтованого проповідника, котрих зараз на кожному кроці можна зустріти. Вченого? Теж ні, бо подача матеріалу більше публіцистична, а не наукова. Філософа? Письменника? Швидше за все останнє. Проте… Філософи намагаються пояснити світ, а письменники — вигадують світи. А він… Скажу більше — коли я вперше натрапив поглядом на заголовок, то подумав: нарешті письменники-фантасти почали працювати над собою. Та коли побіжно переглянув ту писанину, то в мене виникло відчуття, що мене розігрують, що автор сміється і тішиться з тих майбутніх дурисвітів, котрі це прочитають. Ну знаєте, зараз такий час, що дуже багато нових революційних теорій виникає в головах певної категорії людей. Від деяких за милю смердить масонством, а інші ризикують обернутись у такий неофашизм, що сам фюрер нервово палитиме десь осторонь. Я не ставлю за мету когось образити, та я маю право на неприйняття чужої ідеології, хай хто і що мені впарював.

Але що гріха таїти, коли добре поміркуєш та кілька разів уважно вчитаєшся у суть публікації, то приходить розуміння, що в цьому щось є, що варто спробувати перевірити його теорію, якою б божевільною вона не здавалася на перший погляд. Адже всім відомі фантастичні тексти Шеклі, Лема, Саймака теж дивним чином виявились пророчими, не кажучи вже про Жюля Верна та його польоти на місяць. Щось таки у цьому є. Тож, як вам відомо, я вирішив провести над собою експеримент. Назвемо його умовно «Завіса часу». Так, так. Ви правильно прочитали. Зараз я вам коротко перекажу зміст статті, і ви все зрозумієте.

Взагалі суть її полягає ось у чому: аби підійняти завісу часу, людині зовсім не потрібні спеціальні технічні пристрої, не потрібно вимірювати простір і вишукувати, вираховувати різні портали чи займатись різними там йогами та містичними практиками. Усе набагато простіше. І цей пан, себто автор статті, винайшов свою, як він стверджує, дуже ефективну методику. І коли її дотримуватись, то людина досягає певного внутрішнього стану, під час якого може простувати крізь часові виміри, наче пішохід вулицею. Уявляєте? Як пішохід вулицею!

Ви цілком слушно можете запитати, чи не стануть такі ігри із всесвітом небезпечними. Так, це можливо, хоча б з огляду на те, що остаточно не відомо…

(Тут, очевидно, вирвана сторінка. Ми не знаємо, чи автор вирвав її сам, чи хтось інший, тому відновити первісний вигляд щоденника немає можливості.)

…уже не вагався.

Вчора я віддав своє ліжко циганам. А для чого воно мені, якщо я перестав спати?

Пам’ятаю ваші сумніви, та, як бачите, все-таки старий пройдисвіт мав рацію — усі його рекомендації працюють. І я не сплю ось уже невідомо який день. Ви запитуєте мене, що я роблю увесь цей час? Дивлюсь кіно. Та це не звичайне кіно. Річ у тім, що я його побачив, я побачив час. Одним краєчком ока, але побачив. Це непередаване відчуття захоплення, коли поступово починаєш усвідомлювати, що таке той час.

Це сталося зовсім випадково, коли, педантично дотримуючись усіх настанов, я перестав розрізняти земні запахи та кольори. Хочу сказати, що це перший щабель на шляху до того ідеального стану, коли ти поступово і безповоротно байдужієш до усього, що тебе оточує. Я, мабуть, уже перейшов свою точку неповернення. І тепер я, наче скелелаз, маю тільки один шлях — до вершини.

Чесно кажучи, у мене теж спочатку виникали сумніви щодо правдивості фактів, викладених у статті. Одного разу я навіть хотів перервати цей експеримент, проте якось відчув у собі незвичайний прилив енергії, зір і слух загострилися так, що я почав чути найменший шерех та бачити найдрібнішу пилинку в розрізі. Навіть зміг розрізнити, з яких молекул складаються мої штани, хай як це смішно звучить. І я зрозумів — настала довгождана мить. Це — воно. Це той стан, про який писав Е. Правда, більше так нічого і не ставалось. І знову прийшло розчарування. Чомусь я почав себе жаліти, чого раніше за собою не спостерігав, злоститися на автора за його брехню, на себе, що повівся, на весь світ, що ще дотепер таких мудрагелів у собі тримає, наче придворних блазнів, а не зачинить у зоопарку та показує за гроші. Я тоді добре виматюкався, витер пилюку з телевізійного пульта і ввімкнув дурнуватий рогатий ящик.

І те, що я там побачив, так мене вразило, що мало не впав з дивана. Раптом усвідомив, що це і є те, чого я прагнув. Я побачив час. Нехай на коротку мить, між кадрами якогось колумбійського плаксо-серіалу.

Ви цілком слушно запитаєте, на що ж він схожий? Однозначну відповідь на це питання дати неможливо. Можу лише стверджувати — це водночас все і нічого, це фільм, у якому немає акторів, зате є декорації, це — один велетенський збіг обставин, у якому почуваєш себе непроханим зайдою до своєї господи. Він вміщається в невелику металеву коробочку, проте неосяжний ні чуттями, ні розумом. Час — це щось неймовірне. Він здатен навчити тих, хто слухає, а може і зруйнувати того, хто його ігнорує. Я усвідомлюю, що все це звучить дещо патетично і пафосно, та зараз перебуваю в стані такого захоплення, що інакше висловлюватись не можу. Даруйте мені всі високі слова.

Також зізнаюся чесно, що вчора я хотів на все плюнути та згорнути експеримент. Ба більше, я внутрішньо вже йшов до автора статті вихлюпнути на нього усю жовч, яка назбиралась у мені протягом останніх днів. Мій терпець майже луснув, наче занадто надута кулька. Та, зважаючи на події останньої доби, я зобов’язаний продовжувати.