Завіса часу

Усе. Це щось неможливе. Усе неможливе. Абсурд. Тотальне непорозуміння — то є моє життя протягом останніх днів. Та яких днів? Годин, а може навіть і секунд.

Як можна було так безглуздо забути на прилавку пачку вже проплаченого чаю? Але якби ж то лише в чаї проблема…

Я вернувся до крамниці. Привітна продавчиня впізнала мене і, чемно й трохи винувато посміхаючись, простягла забуту покупку.

Я вже майже вихопив жаданий пакунок з її рук, як відчув, що мене огортає щось вогке та холодне. Поозирався, та нічого підозрілого не побачив. Я глянув на чай, який тепер покоївся на подушці зі змій замість руки дівчини. Мимоволі від несподіванки я позадкував до виходу. Це була доволі маленька крамничка, тому досить скоро опинився на сходах, перечепився, не втримав рівновагу й покотився вниз. Продавчиня голосно скрикнула: «Обережно!», а коли її крик розбився об холодильники з напоями, котрі стояли якраз біля дверей, кинулася до мене.

— З вами усе добре? Ви не сильно забились? Може, швидку…? — бідна дівчина намагалася мені допомогти підвестися.

А з рукавів її одягу вилазили павуки та змії й повзли по мені, намагаючись дістатися до голови. Звісно, я став щосили відмахуватися від такої допомоги.

— Геть від мене! — гаркнув я щосили, від чого вона застигла на півдорозі.

Я забув про чай, про те, що лежу на асфальті надворі, де мене обзирають перехожі. Я заледве звівся на ноги й, стараючись не обертатись назад і не дивитись у, ймовірно, налякані очі продавчині, щонайшвидше пішов додому.

Перевів дихання тільки тоді, коли за спиною зачинились двері під’їзду. Я піднявся на ліфті на сьомий поверх без пригод. Зате, коли вийшов на сходову клітку, зумів по-дурному зашпортатись на рівному місці, коли витягував ключі з кишені.

Як на зло, ключ вислизнув з руки. Він жабою підскочив, відбився від поруччя та впевнено спланував десь на перший поверх, коротко дзенькнувши, немов дзявкнув.

З якоїсь причини саме тоді поламався ліфт, і я вимушено пішов пішки. Але чомусь за чотирнадцять разів по десять сходинок я не потрапив на перший поверх, зате щоразу наштовхувався поглядом на броньовані двері своєї квартири.

Я не розумів, що діється. Чотири рази намагався зійти вниз й забрати ключі, та все марно. Я й далі якимось дивом опинявся перед власною зачиненою квартирою.

Після восьмої спроби я втомився остаточно. Від біганини сходами пересохло в роті. Кутиками очей я побачив сірі тіні на стінах.

Що це?

Мене огорнув панічний страх. Що я залишуся тут з цими непоясненними тінями назавжди. І вони мене проковтнуть.

Але квартира зачинена. Тікати нікуди.

Я сповз спиною вниз по дверях, вмостився якомога зручніше на бетоні й чекав, обхопивши голову руками.

І наслухав, як тіні шурхотіли й перемовлялися між собою, торкались моєї голови, співчутливо так, трепетно.

— Хто ви такі? — луною покотилося по коридору, відбиваючись все коротшими уривками від блакитнуватого вапна на стінах.

Відчинились двері ліфта. Цей скрегіт давно не змащуваного ліфтерами механізму прорізав стрілою простір навколо. Тіні щезли.

Це була сусідська дочка, дівчинка років одинадцяти. Вона помітила під дверми мою скоцюрблену фігуру.

— Я знайшла на сходах ключі. То не ваші? — на маленьких рученятах виблискував жовтий метал.

Я, напевно, глянув на неї так, як дивляться на Богоматір в екстазі вдячності. Дівчинка сполошилася.

— Вам погано?

— Ні. Дякую. Я — додому.

Сусідчина дочка відчинила свої двері й за мить щезла за ними.

Ключ провернувся в замку. Двері відчинились. Та, мабуть, я засильно смикнув ним, або ж він тріснув під час падіння — частина ключа стала частиною дверей.

Я марно намагався виколупати уламок ключа, той наче розплавився в ньому. І це був останній мій ключ від цих дверей, бо решта загубилися.

Ніч минула перед телевізором.