Темнотінь

Проректорський стіл завалений всяким мотлохом. Жодної вільної латки, на якій можна було б підписати контракт. Михайлович зі смішинками навколо очей спостерігав за моїми муками. Врешті я просто поклала папери на грубу книжку. З третьої спроби відкопала серед безлічі студентських робіт ручку й взялася читати документи.

— Тетянко, що ви там хочете знайти. Підписуйте.

Я поглянула на нього з-під лоба. Це що, перевірка? Хіба не цей сивочолий чоловік із хитрим поглядом навчав нас читати все, перш ніж підписувати. Так, це в його стилі. Я опустила очі на папір.

На перший погляд, стандартна угода.

Після закінчення навчання, що було не так давно, це чудова робота для мене. Пар не так і багато, а платять як завжди мало, але в мене буде персональний курс сучасної літератури. Перший у стінах університету. За моєю власною програмою.

Очі чіплялися за ключові слова в угоді. Я вже дійшла до останньої сторінки, коли щось мене зацікавило. Я перегорнула до попередньої.

— Тетянко, любонько, в нас немає усього часу світу. А у вас через п'ять хвилин пара, — він постукав по годиннику на руці.

Із пам'яті виринуло, як переді мною, завсідницею перших парт, Михайлович не раз клав свій годинник, вимірюючи час до кінця заняття. Стара звичка, яку навіть сенсорний телефон не зміг подолати.

— Тетянко...

Ну, все-все. Я з розмахом підписала на місці всіх галочок і простягла документи йому.

— Чудово, — він на мить нахмурив срібні брови і зміряв мене уважним поглядом.

Мимоволі я перевірила на чистоту білосніжну сорочку, яку одягла зранку. Та коли підняла голову, він вже широко посміхався, наче нічого й не було.

Я підвелася з крісла.

— Можете звертатися до мене, як виникнуть питання. — Він заховав документи в стіл, а мені простягнув мій екземпляр. — Проте в наших групах небагато людей. Думаю, складнощів не буде.

— А... — я махнула документами.

— Ці підпишете вдома, мій підпис там вже є.

🌕

На мене дивляться десять пар очей.

Тихо. Насторожено. Недовірливо

Шестеро дівчат і четверо хлопців.

Я дивлюся у відповідь не менш перелякано.

Перш ніж почати, оглядаю авдиторію.

Нам виділили велику залу із тридцятилітніми дерев'яними партами та великими вікнами з краєвидом на Будинок вчених.

Так багато місця, що аж смішно. Моя групка тут виглядає ще меншою — простір давить у голову.

Я намагаюся викроїти усмішку.

Дівчина а-ля готка з другої парти здіймає у відповідь проколоту брову.

— Гара-а-азд, — протягую я, — давайте знайомитись.

Перед викладацьким столом сидить хлопець і друкує щось в телефоні. Його чуприна розтріпана, ніби він тільки-но вийняв із неї пальці. Светр — як з бабусиної шафи — в'яло звисає на плечах. На колінах записник, замість закладки — сушена квітка.

«Ну, романтик», — думаю я.

Ми зустрічаємося поглядами. Хлопчина ховає телефон і розглядає мене не менш пильно.

Його підборіддя високо підняте, очі надто уважні, губи стиснуті в тонку лінію.

«Або скептик», — виправляю саму себе.

Він недовірливо поглядає на двері, наче чекає справжнього викладача замість дівки, старшої за них всього на кілька років.

Прочищаю горло й звертаюся до групи.

— Отже, — вдаване піднесення вмирає на першому ж слові, — мене звати Тетяна Горецька, і цього семестру я маю з вами курс сучасної літератури.

Студентка в червоній сукні з величезним захопленням дивиться в вікно.

Здається, це йде погано.

Я міцніше впираюся у свій стіл, наче він допоможе мені втриматися від поразки.

— Раніше такого курсу в навчальній програмі не було, тому ви перші, хто його слухатиме.

У відповідь — тиша і відлуння мого тремтливого голосу.

— Маю надію, що для вас це стане цікавішим за літописи Київської Русі, — намагаюся пожартувати.

Більш байдужих облич я ще не бачила. Що, як вони не люблять сучасну літературу. Що, як вони фанати Літописця?

— Отже, питання перше, — це змусило їх відірватися від споглядання вікна, — чи читають студенти сучасну літературу?

— Очевидно, так, — дівчина-готка підняла з парти свою книжку.

Дисонанс з тим, що вона читає і як виглядає мене трохи вразив.

Ніколи не піддавайся упередженню, еге ж?

— Чудово. Загалом сьогодні в нас лише знайомство. Я розкажу вам про програму й що ми робитимемо цих пів року. Попрошу старосту... — Я роззираюся в намаганні вгадати, але хлопець з першої парти вже підніс руку, і я кивнула йому. — Тож я попрошу старосту створити групу в будь-якій зручній для вас соцмережі й додати мене. Вкінці, я продиктую свій номер.

Староста кивнув мені не здивований. Я знаю, що таке прохання на початку семестру він чує від всіх нових викладачів.

— Програма передбачає, що ми розглянемо архетипи персонажів, деякі тропи, кілька мандрівних сюжетних ліній, завуальовані натяки античності в сучасній літературі й таке інше. Я залишила дві вільні теми, тож попрошу вас сформувати список, з чим би ще ви хотіли ознайомитися. Також в нас є перелік літератури, яку ми опрацюємо впродовж семестру, але теж попрошу надіслати власний перелік, яку книжку ви б хотіли додати, і я подумаю, що ми можемо зробити. А на завершення, як семестровий проєкт, ви спробуєте записати власний подкаст.

Студенти мають такий вигляд, ніби попросила б я їх поставити цирковий номер, вони б і оком не змигнули.

— Це може бути індивідуальна або колективна робота. Як приклад, ми дивитимемося впродовж семестру випуски різних подкастів, і ви зможете взяти за зразок улюблений. Якщо захочете, пізніше можете опублікувати в мережі. — Я намагаюся роздивитися якусь іскру в їхніх очах, але не бачу нічого, крім їхньої втоми. Подумки зітхаю. — Що думаєте?

— Думаємо, це цікаво, — знизує плечима дівчинка з каре, втім, цікавістю тут і не пахне.

З іншого боку, я ще не знаю навіть їхніх імен. І вони практичного мого віку. Я старатимусь знайти до них підхід, пошукаю цікавих спікерів на лекції, можливо, знайду автора чи авторку, можливо, ми підемо на книжковий форум.

Підбадьорена своїми кольоровими думками, я розгорнула журнал і пробіглася очима по невеличкому списку. Зірочка біля прізвища старости стала наче світлом в кінці тунелю.

— Ага, — я пустила гострий погляд над краєм журналу, — тепер я знаю, як звуть вашого старосту.

Авдиторією злегка прокотилося чиєсь поодиноке пирхання і сором'язливі смішки.

— Звучить як погроза, — посміхнувся Семен Бойко, крутячи в руці засушену ромашку.