Підлі язики.

Шепочуть в тіні, як вужі в бур’яні,

Пхають носа в справи, де їм не до снаги.

Із солодким словом — отрута в кінці,

На усмішці мед, а за спиною — сичі.

У святому личку — лукавий вогонь,

На чужій біді їм веселіше вдвічі.

Правду зіпнуть на гачок, мов черв’як,

Щоб вигляд мав правди — але зміїний смак.

Підлі язики — то вітри без межі,

Несуть плітки, мов дим по межі.

Вони не мечем, а словами вбивають,

І друзів, і братів легко зраджають.

Та мовчить мудрець, не кидає бруд,

Бо знає — із часом і змій втрачає луску.

А правда, хоч тиха, мов річка вночі —

Усе ж промиє серця і ключі.