Таємнича Ная
Ганнуся сиділа з дівчатами на пахучій траві на Горі. Позаду них то тут, то там росли кущі малини, ожини та терну. На схилі невисокої гори розкинувся пишний Панський сад, який залишився у спадок ще від польських панів. Усе це кругом цвіло, бриніло й пахло весною. А в підніжжі, у мальовничій долині, лежало їхнє село. Воно купчилося своїми хатками, здебільшого із солом’яними стріхами серед біло-пінних садів, одна біля одної. Ген, на протилежному боці села, аж біля річки, за купкою височенних сосон та ялин заховалася дерев’яна церква.
Була свята неділенька. Кожного разу після служби Божої найкращі подруги – Ганнуся, Настуня та Параня – піднімались на гору, як на священне місце співочої традиції. Пісні жили в їхніх душах і дівчата розповідали ними про свої потаємні почуття.
Високо ширилася пісня про зрадливе кохання, ген, тужливий голос нісся аж до гористої Заріки, що виднілася вдалині попереду.
В маєвому саду розцвітався розмай,
Розцвіталися квіти розмаю.
В моїм серці палкім пробудилася любов,
Пробудилась пора золотая.
Скільки щастя дали тії очі твої
В ту прекрасную ніч маєвую!
А тепер, милий мій, покидаєш ти мене,
Через те, що ти любиш другую…
Чи то жалісливі слова, чи сонячне проміння насипало жару в душу?..
Ганя розплела товсту косу й почала розчісувати дерев’яним гребінцем шовк волосся.
«Ганю ж моя, Ганю-ю-ю! Яка ж ти дівчина! Кажуть люди, Ганю, і сам добре знаю, Що любиш іншого-о-о! – почула дівчина знайомий до болю голос.»
Вона повернулася й підняла свої світло-карі очі вгору. Майже над нею стояв Василь. Його мати не дозволяла залицятися до неї. Ганнуся захвилювалася, швидко взяла пасма довгого волосся й прикрила груденята, що почали випинатися смачними горбиками крізь штапельну вишиванку. Вона завжди соромилася цим. Будучи маленького зросту, дівчина була обдарована пишними грудьми.
«Цвіте терен, терен цвіте!
Листя опада-а-є.
Хто в любові не знається,
Той горя не зна-а-є! – затягнули дзвінко Настуня з Паранею, а кучерявий Мирон допоміг їм високим тенором, всідаючись між дівчат»
Ганя мала іншого хлопця, який був дуже закоханий в неї. Ярослав часто співав їй своїм незрівнянним тембром:
«А я дівчи-ину не зраджу, а я дівчи-ину люблю!
Пригорну ще й поцілу-ую. Віддав би-м душу за ню-ю!»
Юні обличчя пашіли гарячим рум’янцем. Навіть Горі, що притулилася до скелястої Стінки, здавалося, теж було душно. Від високих трав та пишно-зеленого лісу йшов соковитий вологий дух.
Ганнуся раптом відчула свіжу прохолоду на плечах біля шиї. Стало так приємно, аж почуття освіжилися, і вона почала натхненно виспівувати разом із друзями, вивільняючи із себе сумні почуття.
Була пора вже йти додому. Незабаром Вечірня відправа. Компанія спускалася з гори по стежці, що йшла між трьома рядами високих сосон на долину. Ідучи, Ганя знову відчувала ту приємну прохолоду на плечах, а свіжості надавав ще й терпкий запах хвої. Ось, перейшли вузьку кладку через стави й зайшли в старовинну вуличку. Ганнуся повернула першою до хати.
«Бувай, мила, здорова, бувай, бо я вже йду.
Як сонечко зайде, місяченько зійде,
Ти дожидай мене, я знов прийду! – заспівав Василь їй вслід більше тужливо, ніж жартівливо.»
Дівчина оглянулась і попрощалася усмішкою з усіма.
Ганнуся зайшла в хату й зняла з плечей хустку, злегка стріпнувши чорними, як смоль, косами. Довгі хвилі шовковистих локонів сягнули аж нижче сідниць. В ту ж мить чорним напів розмотаним клубком із волосся плавно впала на долівку змія…
Ганя з вереском на найвищих нотах притьмом опинилась на печі, обмацуючи коси та всю себе, чи, раптом, ще не залишилась інша гадина . Дід Михайло встав хворою ногою швидко, на скільки міг. Гадюка миттю залізла під бамбетель і забилася в найдальший куточок. Мама Марія кинулася до дрібної малечі, обхопивши двох руками, наче квочка крилами.
- Тихо, бі-ідо! – протягнув поважно дід, гукаючи сусіда Івана Костіва. – Йване, а ходи-но же сюди! Ади, дівка гадюку принесла в косах!
Вуйко Іван не забарився. Він завбачливо прихопив із собою розчіхи з липи, яка густо нависала гілками над лавкою біля його моста. Чоловіки збиралися зловити змію.
- На-ай! Якщо гадюка не вкусила її, то вбивати не можна! – ритуально протягнув дід Михайло.
Незабаром змію зловили й винесли в безпечне місце, випустивши живою.
Ганя, сидячи непорушно на печі, з вдячністю згадувала про змію та свою участь у такій таємничій пригоді. Почуття високої гідності заступило страх.
«Не дарма ж гадюк поважали в давнину й приписували їм магічні властивості! – пригадала дівчина. – У санскриті змію називали ная, нага. І до сих пір слово «Най!» означає: «Не чіпай, не можна, не бери!»
Щоб вподобати цю частину, необхідно зареєструватись на сайті або увійти, якщо ви вже зареєстровані.
Вподобати!