Ная-Змія

Михайло Ярич ішов неквапом на Сіножить, закинувши на плечі косу. Сьогодні його черга сторожувати поле від диких кабанів. Стадо диків частенько робило шкоду на людських полях і ґазди по черзі ходили на сторожівку на ніч. Сонце на заході кидало довгу тінь спереду на шутровану дорогу. Була Петрівка – час найдовших днів у році та найкоротших ночей.

«Хоча вже й наша пів одинадцята, а сонінько, он, як поволі котиться за ріку! – радо обмірковував чоловік. – Зате ніченька не буде довгою і вдосвіта можна буде покосити трохи конюшину.»

− Але ти й бойкий! Що будеш тим крісом робити? – почув позад себе голос сусіда.

Сусід нагадував Михайлу, що він з роду Бойчуків, але за волею долі мусив переписатися на мамине прізвище, щоб совіти не вивезли в Сибір.

− А я зібрався москалів відстрілювати! – притишеним голосом відповів Михайло, тим самим вколовши сусіда, якому прозивалися Маскаль.

− Дивись, аби-с не переплутав з ґерманами! – виклав сусід усі прізвиська, які мав Михайло, в один момент, а на завершення, поздоровкавшись дружно, додав: – Боже, помагай!

− Дякую за Боже слово, най і тобі Бог помагає! – відповів без злості Михайло.

Поволі вийшов на широкий гостинець і попрямував на поле за селом. Домашній пес біг попереду, знаючи вже дорогу наперед.

На краю поля стояв курінь-буда. У цьому курені часто просилася ночувати з ним його старшенька дочка Ганнуся – надзвичайно мрійлива дівчинка, яка була всією своєю щирою душею закохана в природу та квіти! Стіни куреня, сплетені плотом з верболозу, просвічувалися наскрізь і призахідні сонячні промені розсипалися перед куренем дрібним позолоченим сріблом на траві. Михайло оглянув по-ґаздівському сторожову оселю й поправив в’язанку соломи на стрісі, щоб не затікало, якщо піде дощ. Потім неквапом пішов до лісу на Панський Лаз і взявся збирати хмиз та рішчя на багаття. Воно мало горіти цілу ніч і треба було вдосталь дров. Повернувшись до сторожівки, кинув в’язанку й почав розпалювати багаття. Потім виніс з буди залізяччя з куском бляхи та поставив біля входу збоку. Воно має бути готовим, коли надбредуть дики.

За приготуваннями не вчувся, як сонце закотилося за гору, запаливши небо багряною загравою.

«Завтра буде вітер, – згадав прикмету.»

Ще раз окинув оком зелене поле кукурудзи, а за ним – майже достиглу пшеницю, що гнулася хвилями від подуву вітерця і вмостився зручніше біля багаття, яке облизувало полум’яним язиком патик за патиком. Михайло підкидав у вогонь куски дров та прислухався до нічної тиші.

За деякий час пес біля ніг ґазди нашорошив вуха й почав гарчати. Не задовго почувся тріск з боку лісу й не голосне хрюкання. Виглядало, що наближалося стадо диких свиней. По шкірі Михайла пройшов мороз від передчуття страху, адже, якщо то свиня з поросятами, то це дуже небезпечно! Якщо якесь порося кинеться з дурі в його бік, то біді не уникнути – дика свиня буде йти напролом, незважаючи ні на що, щоб захистити потомство!

Майже поруч почулося поросяче кувікання. Воно, як опіум, наповнило розум Михайла і він миттю зірвався на ноги й швидко схопив у руки залізний прут та й почав гамселити зі всієї сили в бляху, викрикуючи при цьому: «Гей! Гей! Гей!» А тоді взяв другою рукою горючу головешку з багаття й почав розмахувати нею в повітрі, не перестаючи бити по залізу. А собака, наче помагаючи, голосно гавкав та бігав туди сюди навколо багаття, не сміючи віддалитись далі в тривожному передчутті, яке, певно, передалося від господаря.

Пошуміли обидва довший час, відлякуючи дикого звіра так, що луна котилася лісом гучним відгуком аж до Хмельників та Вербівця й відбивалася тривожним стуком у грудях. І тільки Михайло перестав гримати залізом, як пес також замовк, мов по команді. На мить настала така дзвінка тиша, що, здавалося, вона просочується невидимими струменями в кожну шпаринку ночі – вверх між зорі і вниз поміж колоссям, і на всі боки…

Видихнувши напругу, Михайло вмостився зручніше на оберемку сіна й почав полегеньку куняти. Та при кожному поруху він зривався та прислухався до нічних звуків. На щастя, решта короткої літньої ночі пройшла тихо. Починало світати. З боку села чулося то тут, то там далеке кукурікання вранішніх півнів. На східному боці по руслу річки вода, наче закипіла від сіруватого туману на плесі, а небо вдалині засвітилося світло-сірими сутінками із золотавим серпанком над обрієм. Молодий чоловік встав, потягнувся дужим тілом, викинувши над головою сильні жилаві руки. Рамена аж пружинили від гнучкого стану й аж до кінчиків пальців. Позіхнув смачно та й заходився налаштовувати косу для косовиці. Прошепотів вранішню молитву, а потім розставив широко ноги, мов намагаючись вкоренитись у життєдайну землицю, зробив перший мах.

«Ш-шуг-ш-шуг!» – звучала впевнено коса в руках косаря, роблячи розмах покосу аж до двох метрів, а через деякий час: «Зиг-зиг!» – бриніла під точильним каменем у дужих руках.

Сонечко вже встигло викотити золотий диск над самою горою Сокола. Михайло оглянувся на село. Його Мединя вже прокинулася та промовляла до нового дня різними голосами: муканням корів, кряканням качок, квоктанням курей та милозвучним ґелґотанням гусей. Ці звуки текли на серденько селянина цілющим бальзамом разом із вдячними молитвами до Всевишнього Творця.

Михайло приліг біля скирти над потоком. Приємне дзюрчання джерельної води разом зі свіжим бризом навіяли легеньку дрімоту. Косар незчувся, як задрімав.

− Бог в поміч! – розбудив Михайла дзвінкий жіночий голос.

− Дякую, най і тобі помагає! – відповів автоматично добрим словом, піднявши голову.

Це була Марися – співачка на ціле село!

«Вийшли в поле косарі, щоб косити на зорі.

Гей, ну те, косарі, що не рано почали!

Хоч не рано почали, та багато утяли!» – зазвучав жартівливо її високий сопрано.

Михайло усміхнувся, і бажаючи встати, поглянув собі в ноги та від несподіванки застиг з розкритим ротом та повними страху очима… Навколо його стану акуратним ременем обвилася чорна гадюка!

На півслові зупинилися останні слова пісні Марисі, і дівчина, тягнучи руку до розкритого рота, здушила в собі вереск, який рвався на зовні від раптового переляку, ступивши пів кроку назад.

Михайла якась невидима сила полегеньку підняла на ноги та змія трималася міцно на поясі й надалі. Чоловік тоді акуратно зняв із себе штапельну сорочку, та гостя не вступилася. Тоді він поволі розв’язав очкур на полотняних штанах і… залишився стояти голим-голісіньким, як породила мати!..

Змія, здавалося, приклеїлася до Михайлового тіла. Її роздвоєний язик вислизав раз-по-раз із пащі й ковзав по голому тілу чоловіка. При кожному дотику чоловік готувався до найгіршого: « Йой, ще вкусить!» Але через якийсь час гадина плавно осунулася вниз на землю й так само поважно відповзла до скирти сіна.

Декілька хвилин панувала повна мовчанка. Навіть, здавалося, птаство принишкло!.. І тільки голосний спів жайворонка в синьому небі, який раптово почав звучати високими переливами, наче привів обох переляканих до тями. Михайло швидко надів штани, вхопив у руки сорочку та косу й двома стрибками опинився миттю за струмком.

− Йо-ой! – видавила нарешті із себе зойк Марися . – Але ж яка-а розумна гадина!

− Богу дякувати – не вкусила! – видихнув полегшено Михайло з винуватою посмішкою, хитаючи головою. – А, най го!.. Ная-ная-я!.. То розумна Божа твар!