Поклик

Темрява приходить тоді, коли сам засуджуєш свої дії.

Розмитість вчорашнього дня не знала до мене пощади. Я не міг спати вночі. Тільки Лілі в обіймах моїх солодко смакувала снами. Не те, щоб я взагалі не спав. Час від часу я занурювався у щось схоже на темряву. Коли мені прострочили голову шістьма кулями, то кожен сон тепер являється більше випробуванням, ніж спробою мозку перенести спогади у довгострокову пам'ять.

Я намагався усвідомити, що ж за дивний день то вчора був. Кривава пелена налітала на розум, коли намагався я торкнутися зображень кривавої вечірки біля Діри. Я так і лежав, пригнічений своїм жалюгідним існуванням. Звір без хазяїна та повідку. Немає зграї, немає однодумців. Тільки я та Лілія. Лише ми лишилися один у одного. Намір захищати один одного – це рушій жити у подібному стані.

Зустріли тепер іншого вовка… Символічна та небезпечна подія, котра може принести як довгоочікувану нагороду за тисячі днів страждання, або ж вона зчепить нас у тому, від чого ми так невпевнено і довго тікали.

А що той світ, що навколо нас? Він на нас реагує вкрай дико, агресивно. Навіть якщо ми прикинемося тими ж елементами соціуму, що і решта людей на Землі, нас все рівно легко помітити. Ми від них відрізняємося. Навіть не у фізіології справа. Ми у голові зовсім інакші від решти людей. Симбіоз тварини і людини. Наче у древніх казках, легендах та міфах. І це страшить їх… Їх страшить, що монстр з казки може жити з ними у реальності.

Порвавши у м'ясо купу народу, я ще легко оговтався. Не знаю навіть, яку частину себе завдячувати за охолодження у стані люті. Це точно якесь благословення було Звіра. Я вчасно зміг відступити, поки мене не замочили, а шкуру мою трофеєм не вивісили у якомусь військовому музеї.

Потім мене відшукала Лілі. Сморід крові, мій запах в цілому та ментальний зв'язок. Для неї це не було викликом. Ми тишком-нишком припхалися в укриття, де на нас чекав інший перевертень. Теж відшукав нас по запаху; він ніби знав, що ми все рівно повернемося додому. Батіст-Алан Попьєр… Кому прийшло у голову його так назвати?

Ймовірний член кримінального синдикату, від якого місту продиху немає. Особливо, якщо в ньому працюють такі як ми. Ми з Лілі вчора обговорювали за вечерею пропозицію… Вона надто приваблива, щоб від неї відмовитися по двом основним причинам: якщо будемо добре працювати, то нас приймуть у родину своїми (ми будемо під захистом); якщо ми будемо добре працювати, то і грошей нам багато візьмуться платити. Але є одне величезне “АЛЕ”… З синдикату дуже важко вибратися, особливо живим.

Звісивши багато плюсів і стільки ж мінусів, ми все рівно схилилися до можливості вступити у кримінальну родину. Вирішив в останньому все випадок сьогоднішній на ринку.

Перші промені… Ось вони. Промені сонячні зійшли з космосу на прокляту життям планету. Перші сонячні леза протиснулися крізь залишки озонового шару, прорізали нам скло у невеличкому віконці на умовній кухні. Ці пекучі створіння радіоактивні потрапили на стіну поруч з ліжком. Я підняв бліду руку, чорне волосся торкнулося тепло приємне. Мене підігріло невідомою надією. Можливо… Можливо, це наш шанс знову зажити нормально. Не монстри-вигнанці, але звірі, царі над людьми.

Коли ж вирішив я нарешті встати, щоб скористатися умовною вбиральнею, то і Лілі прокинулася одразу ж. Вона до чогось принюхувалася, коли я потягувався поруч з ліжком:

- Знову кляті коти… - бурчала крізь розірваний сон вона. – Як же від них до біса смердить. Нащо такими існувати? Гірше пацюків вже. Останніх і то майже немає.

- Доброго ранку… - невпевнено побажав я, не знаючи, чи насправді цей ранок добрий.

- Він, насправді, має бути непоганим. Ми з тобою живі та поруч, а отже він – добрий. До того ж, у нас з’явилася потенційна нова робота. Якщо мені не доведеться більше дня ремонтувати старі дрони-прибиральники, то це відмінна праця.

- А те, що я вчора влаштував на ринку? Воно не робить цей ранок якимось… іншим?

- Якби ти не вступив у лють, то невідомо: вступив би з нами у контакт інший перевертень? Скажімо так: я не звикла вірити у долю, але зараз вона вчасно втрутилася.

- Можливо, ти права… - промовив я та втік нарешті у вбиральню, котру я змонтував самотужки у загальну каналізаційну систему будинку прямо біля насосу.

- Ех… - голосно тягнулася Лілі. – Я вже уявляю, що то буде. Не хочеться наперед щось вигадувати та надавати цьому романтичний сенс, але я коли засинала, то тільки і думала, що це наш шанс зажити нормальними… людьми. Сам подзвониш Батісту?

- Наберу, - кивав я стіні у туалеті. – Але після сніданку.

- На склад не підеш, коханий? – підколювала мене Лілі.

- Дуже смішно, принцесо, - ледь не засміявся я у дійсності. – Зараз все тут обісцю від сміху.

- Сам прибиратимеш все рівно, - підкралася вона та вкусила мене за шию, поки я заправлявся. – З тебе сніданок за вчорашню пригоду. Вечерю ти так і не приготував.

- Так, пані, - відсалютував я, поцілував Лілі та попхався на кухню вмиватися під раковиною, котру я теж вмонтував нахабно у будинок.

Сніданок… Як можна думати про сніданок, коли вчора стільки крові напився та наївся людського?.. Та я вирішив все ж таки прогнати ті думки та переключитися на звичайний стандартний людський сніданок. Що у нас такого було? А нічого. Ціла купа пайків, котрі з потраплянням на них води, перетворювалися у здорову таку порцію. Армійські здобутки відлунням будуть нагадувати про себе навіть у побуті.

Отже, дві смачнючі порції гівна у тарілках зі шматками сухого м’яса та дві кави. Що ще потрібно притиснутим до тіні звірям?

- Знаєш, - жуючи те кляте м'ясо, говорила Лілі, - я вже і забула, яке на смак воно то все… людське

- Гіршим не стало. Тільки я не зміг себе стримати вже після декількох крапель людської крові. Я дуже швидко впав у дику лють. Я навіть і не зрозумів, як мені вдалося з неї вибратися. Це дійсно було чудом.

- Та я так само подумала, коли про тебе в новинах почула, - ковтнувши, продовжила кохана. – Як про щось таке подумаю, одразу сумно стає, що за нас вирішили подальші сторінки нашого життя. Бляха, як мене бісить все це! Я б всіх людей у світі порвала у знак протесту. Нащо з нами так?

- Я тобі навряд чи надам відповідь… Ми вже стільки раз про це говорили, що вже зайвим буде взагалі щось говорити. – Я підвівся, кинув у смітник пластикову тарілку. – Подзвоню Батістові…

Розмова була дуже короткою. З віртфону я почув знайомий по вчорашньому діалогу голос, котрий наказав мені прибути за адресою, що буде у повідомленні, на зазначений час. Через дві з гаком години ми мали опинитися на килимі у нього. Бос зараз у них як раз набирає собі у службу охорони “унікальних” людей.

Що ж… Що ми робили у ці години? Грілися собі під променями сонця на даху, ховаючись від крику та галасу нетрів, а також тіней височенних веж за нашими спинами. Я все ще приховував себе у капюшоні, щоб який випадковий дрон не засвітив мою особистість правоохоронцям.

Через годину невтомних діалогів про минуле, а саме про спогади того часу, коли ми були малими дітьми, ми з Лілі звернули наш пост спостерігачів за життям людським та відправилися з речами деякими на подорож.

Два звіра, сховані у тілі слабкому, накинули на себе темні плащі, під котрі начепили старі броньовані пластини. У нас у сумках про всяк випадок ховалися невеличкі стволи, щоб нас просто так зненацька не застигли. Мені у чорні очі те й діло, що траплялися дрони та камери, які відшукують злочинців різного параметру, але ми з Лілі намагалися рухатися тільки тіньовими дорогами, у маршруті майже сліпому навіть для натовпу у нетрях.

Вело нас і вело під сяйвом неону, під крихтами людства, серед бідних та знедолених. Вело по стежкам прихованим серед пилу та сміття. Та й привело врешті решт через півгодини крокування до якогось складського приміщення за адресою, котру скинув мені Батіст. У дверей чорного входу стояли троє невідомих у чорних костюмах досить стильних. По запаху – звичайні люди з купою протезів та імплантів. Але ніс мій чуяв і перевертня за стінами будівлі.

- Ми до Батіста, - спокійно я промовив до трьох охоронців.

Інтерактивні лінзи, візори та кібер-очі. Жодного людського на мене не дивилося. Як це бридко виглядає. Навіть мої шрами на спині та сліди від ін’єкторів мають більш культурний вигляд. Потвори погледіли на мене. Один із них через декілька секунд промовив неголосно у переговорний пристрій на руці, що прийшли якісь двоє типів до Батіста. Було наказано ошукати та забрати зброю, після чого нас пустити на зустріч.

Всередині ми відшукали поглядом величезне просторе приміщення (ну, а як же інакше – це ж склад?). Але всюди розставили якусь апаратуру, якісь тренажери, ринг був, навіть зона для спарингів на мечах. Світлу денному не дали роботу, а замість нього працювали десятки потужних продовгуватих ламп. Декілька офісних темно-сірих блоків неприродно виглядали на фоні решти елементів інтер’єру та загальної обстановки. Там, де вертілися ще охоронці, ми знайшли шлях до перевертня.

Повторного обшуку не проводили, а просто запустили нас у кабінет темношкірого звіра у тілі людському. Так… Саме так… Я вважаю нас перевертнями не з людини у вовка, а зовсім навпаки.

- Ви досить швидко відреагували на мій поклик, - усміхаючись промовляв Батіст, наближаючись спочатку до мене з протягнутою рукою, а потім до Лілі. – Не очікував.

- Таке вже життя у вовків, - заговорив я, коли перевертень-брат сів у крісло перед офісним столом, що стояв перпендикулярно до стіни.

- Розумію. Знаю. Якщо ви дійсно готові до співпраці, то прошу вас присісти. Я вам задам ряд питань, занесу їх у базу, яку потім відправлю босові.

Ми переглянулися з Лілі та впали на два стільці навпроти робочого місця Батіста. У нього там був інформаційний девайс, голограма якого мала фокус тільки для нього. З нашого ж боку це виглядало як розмита блакитно-біла пляма.

- Ваші імена, будь ласка, - налаштувавшись, запустивши все необхідне, розпочав темношкірий перевертень.

- Кеслер Баун, - почав я.

- Лілія Коваленко, - продовжила кохана.

- До перемир’я були військовими? – задавав він питання, а наші відповіді система автоматично вписувала у бланк.

- Так, у штурмовому підрозділі, - відповіла Лілі хутко, навіть не давши поміркувати. А що там міркувати? Він би все рівно дізнався, маючи наші імена.

- Відмінно. Просто відмінно, - отримуючи неабияку насолоду, промовляв Батіст. – Ви навіть не уявляєте, як мені… нам потрібні такі люди. Останнім часом стільки проблем, що не вистачає людей, які розуміються на честі. Радий вітати вас у наших рядах.

- Дякуємо, - неголосно та невпевнено відреагував я на його слова.

- Далі… Де отримали біологічну модифікацію?

- А де ще її можна було отримати? – дивувався я. – Звісно у Нобелі. Як і усі.

- Не всі, друже, не всі. Якщо коротко, то країни-союзники Нобеля наприкінці війни теж отримали технології та ресурси для створення. Я, наприклад, з АНР. Після війни допомагав придушувати повстання відсталих племен. Потім дезертирував, розуміючи, що з мене хочуть зробити лабораторного щура. Ладно… То лише минуле… Продовжимо…

“Продовжимо…”. Ряд лунав біографічних питань: спеціальність, освіта, захворювання, особливості мутацій, шрами, поранення, нагороди. Запитував навіть дати народження та коротку інформацію про дитинство і юність. Дивно, що у кримінальному синдикаті існує подібна бюрократія для вступу. Мене це трохи напружувало. Хоча, можливо, у них просто дійсно настільки серйозна організація.

Завершилося опитування хвилин через десять, після чого пан Батіст-Алан Попьєр повів нас до тренажерів та апаратури навколо них. Ми з Лілі виконували силові та атлетичні вправи, результати яких заносилися кудись у базу даних. Цей процес мене ще більше здивував ніж бюрократичний. Але хай вже буде так… Можливо, вони дійсно вкрай відповідально ставляться до відбору кандидатів.

- Окей, - усміхався Батіст із задоволенням. – Блохи теж інколи проходять тут іспити, але найкращі результати тільки у перевертнів.

- І багато у вас тут буває перевертнів? – поцікавився я, сідаючи назад на лавку зі стійкою гантель.

- Нерегулярно, але навідуються для роботи. Багатьох я сам запрошую. До речі: фінальний іспит для найму буде пов'язаний з одним перевертнем, але то вже після останнього випробування. Скажіть мені, друзі, хто з вас добре володіє холодною зброєю? Босові потрібен особистий охоронець, котрий і пристрелити зможе, і зарізати.

- Яка саме зброя? – уточнював я.

- Вся, - провів перевертень у бік стійки з мечами біля площадки для спарингу. – Абсолютно вся. Я знаю, що на фронті з АКС багатьом бійцям з Нобеля доводилося вступати у бій з виродками на мечах.

Батіст поплівся до стійки та вийняв звідти катану…

- Знаю, - продовжив він, - що Нобель навіть проводив у підготовчій програмі навчання по володінню холодною зброєю, адже якось ніяково себе почуваєш, коли натовп фанатичних виродків біжить до тебе на зустріч з катаною. То що?

- Ми вдвох володіємо зброєю, - відповідав я. – Ти хочеш провести спаринг?

- Ні, я просто так взяв меч зі стійки, - серйозними були його слова. – Кеслере, бери меч. Подивлюся, що ти з себе представляєш.

Так… Це вже якийсь театр. Я подивився здивовано та темношкірого брата, але зрозумів у мить по погляду, що він абсолютно серйозно. Ладно… Якщо йому так хочеться, то нехай отримує. Я давно не практикувався, але постараюся йому показати все, що знав.

На стійках було неймовірне різноманіття холодної зброї, серед яких я побачив класичні довгі мечі ЄТ Нобеля. Саме такими ми билися проти дебілів АКС, що заходили нам у тил. Якщо не встигали у перевертнів перетворити, то кидали нас у бій з лонгсвордами.

Зараз мені варто враховувати наступне: катана – швидка стерва, різати буде з боків або зверху. Гард у неї ніякий. У мене: подвійна ріжуча кромка, довгий хват; можу проводити захоплення та перехоплення. Простір обмежений. Ухилитися майже ніяк, не побігаєш тут. Тримати максимальну дистанцію – активний гард – перехоплювати удари – атакувати уколами. Ось така має бути у мене стратегія.

І так… Починається. Декілька метрів праворуч, декілька – ліворуч. Що ж… Спробуємо так, як нас вчили. Ми підступали один до одного обережно, але у мене все рівно було у пріоритеті притримуватися максимальної дистанції до того, як я наберуся духу нанести перший удар, взявши ініціативу у свої руки.

Я тримав металевий шматок у високій позиції – готуючись до сильних ударів. Батіст же тримався низько, плавно плив боком, коротенькими кроками.

Я відчував себе впевнено. Як і раніше. Як і завжди. У мене меч довгий, хват сильний, у мене відмінна вага ударів. На цій довбаній арені мені легко вдасться нав’язати мій мотив: тиснути та грубо мочити.

Перші удари. Ініціативу вирішив взяти я на себе та здійснив різкий випад прямим уколом. Лезо мчалося, обтираючись прохолодним складським повітрям. Два перевертні з мечами… Що ще може бути більш смертоносним? Тільки ядерний удар.

Тому, що Батіст відбив удар вбік дуже коротким та обережним рухом, я навіть не здивувався. Брат відступив на півкроку, щоб уникнути контратаки. На диво, він дуже знається на техніці бійців АКС Східного Європейського фронту. У цьому є нездорова тенденція.

Що ж, продовжимо, пане Батіст. Я не стану чекати, коли темний вовк нанесе удар. Я буду тиснути. Це недитяча гра, в якій програвати ніхто не збирався. До того ж леза не навчальні. Ран я не боюся. Вони швидко затягнуться. Тут більше питання у серйозності заходу. Ніхто тут у ігри не грає.

Лишаючись без простору, я наношу широкий горизонтальний удар. Меч засвистів, заспівав навіть. Псевдо-самурай знову ухилився легким кроком назад. Бляха… Катана… Швидкий розріз по передпліччю… Кров з невеликої рани пролилася на крижану підлогу арени. Сука… Рука пошкоджена.

Прокляття… Кров. Я злий. Я дуже злий. Та й не менш шокований. Я недооцінив виродка. Мені ледь вдавалося втримати вовка у тілі. Перевіряє мене на стійкість. Він добре знається на катані. У крові бурлить, шумить дикість адреналінова. Мені б скуштувати людської крові, і тоді точно наступить сліпа лють. Я не зможу надалі себе контролювати. Наді мною бере гору агресія вовча.

Ах ти ж падло… Так я тобі не дамся… Вирішив мені після всього показати свою домінацію? На тобі, виродку… Зараз притисну його до краю арени, здійснивши замах на плече.

У мене лише одна ціль – відкрите плече Батіста. Я переміг. Я майже переміг! Зараз йду на ризик! Тільки так я виграю цей двобій! Срати на все!

Мало простору… Сука… Мало простору. Замах вийшов надто великим, а Батіст, мечем йому у горло, все це бачить.

Відкрився. Я, бляха, відкрився. Клятий Батіст різко заскочив збоку дуже низьким різальним рухом… Воїн розсік максимально швидко та холоднокровно мені ліву ногу в районі стегна, через що я миттю втратив рівновагу та повалився на коліно. Наступний замах двома руками… Рубаючий удар спинився всього за сантиметр від шиї.

За секунду усе розсипалося… Як і завжди. Помилка фатальна. Я миттєво усвідомив поразку, котра б у реальності коштувала мені життя. Тепер я відчуваю стид перед Лілі, провину перед собою… Жалюгідне видовище.

- Перемога, - промовив з усмішкою темний вовк, опускаючи меч біля мого плеча. – Техніка. Швидкість. Я точно бачив твої рухи, Кеслере.

- Тобі більше допомогли, - крехтів я від болю у нозі, - замкнутий простір на арені та мала кількість практики у мене за довгий час.

- Мені все допомогло, друже, - опустивши меч до арени, протягнув він мені ліву руку. – Підводься. Я оцінив тебе. Як би то не було, але тобі потрібно буде лише трохи тренувань, і ти знову все пригадаєш.

- Тепер моя черга? – запитала Лілі. Цікаво, чи злякалася вона, коли цей мутант спинився лише в сантиметрі від моєї шиї?

- Ні, Ліліє, - мовив Батіст, допомагаючи мені підвестися. Він усадив мене на лавку поруч з ареною, забрав меч, поставив на стійці обидва. Невеличкі дрони підлетіли та очистили леза від слідів спарингу. Ці ж малі роботяги пронеслися і по самій арені. – Босові потрібні лише чоловіки у охоронцях, а для тебе робота буде трохи іншого плану. Проте, це буде пізніше. У мене лишилося останнє випробування для вас, друзі.

- Не тягти, - попросив я, спостерігаючи, як повільно затягуються рани на руці та нозі. Прокляття… Зіпсував мені одяг.

- Треба покінчити з одним небажаним елементом, - заговорив знову Батіст, холодним голосом. Як вчора на даху, коли спостерігав за людьми. – Щойно закінчиш з регенерацією, мої люди забезпечать вас необхідними ресурсами та відвезуть куди треба.

- Яка ціль? – цікавилася Лілі поперед мене.

- Перевертень, друзі, - несподівано вимовив темний вовк. – Незвичайний перевертень. Він працював на боса, але в якусь мить вирішив піти своєю дорогою, при цьому погрожуючи підірвати інформаційну інфраструктуру. Він – майстер шпигування, ближнього бою, маніпуляцій. Будьте з ним максимально обережні та безжальні. Взагалі не рекомендую спілкуватися та слухати його. Справу зробите, я вас особисто представлю босові як нових членів родини. Впораєтесь?

- Яка форма трансформації?

- Лев. Я надіслав повідомленням короткі відомості про нього. Впоратися треба за сьогодні. Ввечері я б хотів почути про результати. Якщо в термін та успішно, то радий буду зустріти вас у родині.

- Зрозуміло, - протягнув я плавно та перевів погляд на Лілію. Кохана кивнула. – Ми беремося.

- Іншої відповіді не очікував почути від справжніх бійців. У мене дуже багато роботи. Успіхів вам. Ті двоє допоможуть зібратися, - вказав Батіст на охоронців біля його офісного боксу, куди він прямо зараз попрямував.

- Рани неглибокі? – цікавилася нарешті Лілі, підійшовши та подивившись на мої руки і ноги.

- Та де там… Він легенько по мені пройшовся.

- Але майстерно. Думаю, я б з ним довше протрималася. Мене трохи дивує політика його боса стосовно жінок у охоронцях…

- Теж цікаво… - ментально передав я їй. Не обов’язково це чути Батістові, котрий це точно почує навіть у своєму офісі. – Та більше мене зараз дивує завдання, на яке ми підписалися. Полювання на перевертня. Як це розуміти? Форма – лев?

- Ти затягнувся вже? – уточнювала Лілі, оглядаючи склад. – Нащо взагалі йому ця вистава потрібна була? Бляха, цирк якийсь влаштував. А про полювання на перевертня лева я взагалі мовчу. Таке трапляється нечасто. Тест такий собі, звісно.

- Але… Якщо ми дійсно потрапимо до організації, то нове життя нам замовлено, - промовив я. – Тільки мене дуже напрягла ситуація з полюванням на звіра.

- Ми впораємося, - поклала вона мені руку на плече. – Лев чи не лев, але нас двоє та ми з тобою теж досвідчені вбивці. Головне, не втратити глузд у процесі. Якщо знову впадеш у лють, то буде дуже складно.

- Спробуємо його замочити до трансформації. Раптом вийде.

- Побачимо. Якщо ти вже насидівся, то подивись, яку інформацію тобі закинули, а потім пішли за зброєю.

***

Ходить смерть там за вікном, світ-утопію шукає…

Висадили нас з сумками поруч з двоповерховим мотелем з купою наклеєних на нього модулів. Сонце підіймалося до півдня. Таурус у цей час смердить не аби як кепсько. Наче велетенський вмираючий звір, котрий з глибин космічних впав прямо на Землю. Ненавиджу цей сморід. Ненавиджу людей, що так смердять. Та й це місто я теж ненавиджу.

Нам дали, я б так сказав, класичний набір: легку бойову броню без шоломів, пістолети, пістолети-кулемети, парочку гранат плазмових, по мачете кожному, купу набоїв та регенераційний стимулятор для ще більш прискореного лікування. Поки їхали крізь нетрі, ми з Лілі вивчали справу жертви: Аайрон Нетестікс. З якихось причин він не проводив останні модифікації геному, через що і досі обертається тільки з допомогою сироватки. Можливо, таким чином він себе підстраховує, щоб від емоцій не перетворитися на звіра.

Його тип: лев. Проходив військову службу, перебував у рядах миротворців АНР, після чого служив найманцем у “QUX”. Вік… Вага… Стандартна інформація. У якомусь сенсі вона корисна, але нас цікавив психологічний портрет, щоб скласти приблизну симуляцію дій. Окрім шпигунства, ближнього бою та маніпуляцій Аайрон був майстром робототехніки та цю справу дуже полюбляв.

Лев точно чекає, що до нього мають навідатися мисливці. Сказано, що найближчим часом той збирається покинути Таурус, і саме через це необхідно покінчити з мразотою саме сьогодні. Терміновість завдання зрозуміла, але мене відлякує від всього наша участь. Одразу ж у пекло вирішили кинути. Справа не у тому, що я хвилююся, а у тому, що це підозріло виглядає. Якби не події вчорашні та не бажання до нового життя, то я б, певно, відмовився від завдання.

- Чекатимемо тут, - промовив один із охоронців Батіста. – Не забудьте ввімкнути протидронну систему. Кажуть, у виродка там ціла зграя їх постійно літає.

Ми ніби якісь ідіоти, щоб нам про це нагадувати… Розвернувшись до машини спиною, я взявся прокладати шлях до укриття лева. Лілія йшла за мною, налаштовуючи пристрої для боротьби з дронами. Активну фазу ми не вмикали, щоб одразу не привернути увагу Аайрона, але працювала зараз функція маскування, котра дрони на всіх рівнях блокує для спостереження.

Увійшовши до провулку, ми перевдягнулися та намазалися спеціальними речовинами, що маскують наш вовчий запах. Так у нас тепер набагато більше шансів застигнути його зненацька.

- Сексуально виглядаєш у броні, - ментально передав я Лілі. – Я вже і забув, як тобі личить броня.

- Ввечері я тобі ще раз нагадаю, як воно мені личить, - усміхнулася кохана та підкралася до мене з гарячим поцілунком. Цей контакт не тільки звіра в мені пробудить, але й гарячого чоловіка. – А тепер думай про щось інше, Кесе. Наприклад, про дрони, які вже над нами літають.

- Бачу.

За провулком одразу ж ми підійшли до старої недобудови, всередині якої і мало бути лігво лева. Дані про його присутність Батіст отримав сьогодні вранці. Він сказав, що це відмінна нагода нам себе зарекомендувати перед босом.

Світлий бетон обпікало помаранчевими променями, які ледь пробивалися кігтями крізь хмари темно-сірі на поверхню пильної площадки. Над нами літали дрони та стежили за обстановкою. Будівля була оточена прихованими турелями, сморід напалму в яких ми відчували навіть на такій відстані. Патрулювали роботи – півдюжини бойових одиниць.

- Через контейнери на другий поверх, - будувала маршрут Лілі, передаючи його подумки, - а звідти вже спустимося прямо на голову Аайрону. Запускаю активний режим. Роботи взагалі не повинні тепер реагувати на команди хазяїна.

- Якщо у лева немає контрзаходів, - потискав я плечима, вирушаючи перебіжками від укриття до укриття, прямуючи до контейнерів біля недобудови.

Контрзаходів, здавалося, не було. Ми спокійно собі прокралися на другий поверх, а потім і взагалі ще більш спокійно залізли у саме укриття на першому поверсі. Тут я зрозумів наступне: всі засоби по боротьбі проти систем стеження добрі, якщо за монітором не сидить живий оператор. А він як раз сидів…

- Все ж таки послав за мною мутантів, - почули ми голос попереду.

У стійки з моніторами, обладнанням, купою кабелів стояв кремезний чолов’яга з рудим коротким волоссям. Він стояв до нас обличчям, знімаючи повільно сорочку з накачаного тіла та вводячи собі сироватку.

- Вовки, вірно? – лунав його басистий голос. – Ви хоч розумієте, на що вас підписали?

- Давай вже не будемо словами кидатися, - почав і я знімати спорядження. Лілі підтримала ініціативу, усвідомлюючи, що буде ближній бій у формах звірів.

Чомусь я так і міркував, що не вдасться нікого швидко та безшумно прикінчити. Він нас побачив та зрозумів, що у нього є тільки одна можливість нас зараз перемогти – перетворитися на свого звіра.

Процеси трансформації розпочалися майже одночасно, але Аайрон взявся за справу раніше. Після півхвилинного хрусту кісток та суглобів, у кімнаті з єдиним ліжком, купою металевих шаф та контейнерів, стійкою з моніторами та зброєю виросли один навпроти одного перевертень-лев та вовки. Хутро у звіра ворожого мало пустельний відтінок, зелені очі уважно спостерігали за нашими рухами – ми його плавно обходили з обох боків. У його верхніх кінцівках з пазурів висмикнулися довгі і гострі наче кинджали кігті. Не даючи нам перевагу, Аайрон вирішив тиснути. Він полетів одразу ж на Лілі.

Двохсоткілограмові монстри зіштовхнулися один з одним. Лев схопив однією лапою Лілі за шию, а іншою бив її у голову. Вовчиця у цей час намагалася розривати йому грудну клітину кігтями, очікуючи, що я зараз все рівно прибуду та відкину з її шиї виродка. Що я і зробив в наступні три секунди. Та лев був настільки масивний, настільки важкий, що я лише зміг трохи його відштовхнути. Шию він Лілі відпустив, але не припинив її бити по голові. Поки я на секунду затримався з рішенням, Аайрон іншою рукою з такою силою влупив вовчицю, що та просто пробила спиною бетон та улетіла на вулицю.

Пил разом із сонячними променям залетів вітром всередину. Пірнаючи у димку, я накинувся на лева, б’ючи його у голову, цілячись у очі. Навіть одне у ході короткотривалої сутички між нами я встиг поранити. Але перед цим я сам отримав такі потужні удари по корпусу, що кров так і крапала з мене на брудну підлогу.

Аайрон тримався за око, відступаючи від мене до стійки з моніторами. Я лівою лапою притримував бік, з рани на якому струмок побіг. Правою я готувався оборонятися, лапами я встав у стійку, передвіщаючи стрибок лева. Він стрибнув… Полетів на мене, але впав трохи раніше і після перекату вдарив мене нижніми кінцівками у корпус, від чого я просто злетів, пробиваючи тілом бетонні плити на стелі. Я вилетів на другий поверх.

- Ти навіть не розумієш, за що тобі доведеться померти, - ричав лев у моїй голові. Він якось зміг налаштуватися на мій приймач думок. – Тебе відправили на м'ясо, адже ви все рівно помрете…

Він вистрибнув з діри у підлозі та знову полетів на пораненого мене, у котрого в спині застрягла арматура. Вчасно, дуже вчасно кинулася на піщаного хижака моя кохана, котра летіла на нас з імпровізованим з металобрухту мечем. Порвані груди Аайрона отримали удар, наступний прилетів йому у голову, після чого декілька ударів отримав лев по нижнім кінцівкам. Корпус він прикрив лапами після першого прильоту по грудям.

Я трошки полежав (всього декілька секунд, поки переводив подих), після чого зірвався з місця та налетів у підмогу коханій. Наші туші зіштовхнулися на другому поверсі, літаючи від краю до краю. І він, і ми отримували небезпечні поранення, від яких звичайна людина давно б вже померла. Кров монстрів проливалася по бетону, розтікалася, розтоптувалася, утворювала візерунки диких племен.

З рота йшов пар гарячий диких подихів. В очах світилися злість та лють. Клацали ікла, скрипіли кігті по м’язам. Чорне, сріблясте та пустельне хутро неслося шматками по бетону. Удари, що не потрапляли у тіло, проносилися крізь стіни, розносячи бетонні структури у пил та бруд. Покинуті чиїсь інструменти іржаві розліталися так, ніби торнадо бушувало у недобудові.

Ми не звертали уваги на те, що коїлося навкруги, але там у небі дрони Аайрона перешкоджали будь-яким засобам стеження побачити баталію. Тільки людина, тільки при безпосередній участі могла все це побачити, але ті, хто могли побачити – бідняки, - розбігалися подалі від недобудови, щоб не стати теж жертвами перевертнів.

Хвилини дві ми кромсали один одного усіма засобами, що у нас були… Три сторони світу зайняли монстри, дивлячись у бік противника. Лілі мала менше поранень, ніж ми з левом разом узяті. У неї тільки голова постраждала, вухо десь вона загубила, ніс у неї подраний. Тіло зі сторони виглядало ще більш менш. У мене відмовляла ліва рука, котра висіла на одному шматочку м’яса та шкіри; зламана кістка стирчала назовні. Мені подрали голову, прокусили у декількох місцях шию. Під ребрами у мене сяяла глибока рана, з котрої скоро повискакують органи.

Наше левенятко втратило око. У нього на морді кривавими полосами намалювалася рана, котра починалася від пораненого ока та завершувалася на підборідді. Звідти теж кров йшла. У нього крізь розірвану губу стирчали ікла. Правою рукою притримував Аайрон живіт, з якого трохи виднілися кишки. Взагалі його стан був дуже побитим, але я впевнений, що він ще довго зможе битися.

- Песики, - важко дихаючи, говорив лев, - непогано ви себе ведете. Я очікував меншого опору. Але ще раз нагадаю вам, що ви все рівно помрете!

За вітром пил; за часом людство…

Фінальний ривок. Він знову пішов у наступ. Це його останній шанс перемогти. Першою з ним зіштовхнулася Лілі, котра чудово розуміла, що я з однією лапою не на багато здатен зараз. Але щойно він у люті взявся розривати мені кохану, підключився і я. І так ми стояли у трикутнику протистояння, рівномірно роздаючи удари один одному. Десять… Кров Всюди кров. У мене перед очима лише непроглядна завіса кривава.

Дев’ять… Вісім… Біль, він тут. Біль усюди. Я не пам’ятаю, щоб хоч колись та хоч десь так мені боліло. Лапу Аайрон мені остаточно відірвав. Вона лежала десь вдалечині від сутички. Сім… Шість… Лев повалив на підлогу Лілі та вчепився їй у шию… Це був смертельний укус. Я відповів тим же, забравшись йому на спину та прокусивши йому голову… П’ять… Чотири… Три… Аайрон, щоб його, завив, відпустивши нарешті напівмертву Лілі. Разом зі мною він піднявся, а після цього ми впевнено полетіли у діру у підлозі.

Не втримавши стільки ран та випустивши багатенько крові з наших тіл, ми просто лежали та дивилися один на одного у адреналіновій втомі.

Два…

- Я тобі казав, що ви здохнете, - кашляв лев кров’ю. – Ви ідіоти… Ви навіть не розумієте, хто вас послав… Я ж кажу… Кхе, кхе… Ви все рівно здохнете…

- Але і ти здохнеш… - відповів я, повертаючись мордою чорною до неба темно-помаранчевого.

Один…

- Ви навіть не знаєте, на що підписалися… - вронив останні слова лев.

Але і я не зміг щось сказати, хоч мав зараз велике бажання відправитися до коханої, щоб витягти її звідси. Я не зміг… Мозок вимкнувся від болю та страждань…