Поклик

Я прийшов у світ змінити його… А він мене зруйнував…

Біоінженерія – розділ науки безпощадний. Ми вкладали в нього стільки зусиль, щоб покращити життя людське при різних умовах та обставинах…

Біоінженерія покірливо нам віддавала у руки цілий ряд інструментів для цього. Сотні тисяч піддослідних отримали нові можливості та функції, стали надлюдьми, але все це страшною ціною.

Це вже не були люди, і людське суспільство не готово було їх прийняти. Еволюцію неможливо обманути таким чином, щоб всі перемогли. Ми створили іншу, ворожу для себе расу, яку з часом повинні були поглинути.

Неприродні властивості мають звичку отримувати небезпечний ефект. Так воно і стало. Біоінженерія не надала людям можливість підкорювати світ; вона створила людей, котрі своїм відлюдництвом завдячують іншим, зовсім іншим людям…

Катерина Майнт, Перший Гегемон Єдиної технократії Нобеля.

Я марив. Мені видіння приходили різноманітні… Я бачив та відчував. Я бачив той день, коли я вперше прокинувся після операції, і мені вкололи сироватку. Я годину перетворювався на вовка – смертоносну зброю Нобеля. А коли мені відкрили моє нове тіло, я ледь не втратив глузд. Я бачив неймовірне створіння, що жило в мені. Я бачив героя, що переможе у війні. Я бачив титана, котрий стане новою віхою в еволюції. А також я бачив страх в очах більшості людей. Хтось (одиниці) із захватом спостерігав, але більшість страшилися, ховалися у тіні власного відкриття.

Я марив. Я бачив перший день, як ми потрапили у бойовий підрозділ. То було у форпості десь посеред лісу. Не можу зараз пригадати назву. Я пам’ятаю, як проходили ми тренування та злагодження для спільних дій зі штурмовими та піхотними підрозділами. Пам’ятаю ці погляди. Вони ненавиділи нас. Вони боялися, що з них зроблять те ж саме, адже ми у бою були у сто раз ефективніші за весь підрозділ разом взятий. Хоч грошей на це більше витрачали…

Мені марився перший конфлікт з бійцями у таборі, де за мене вступилася Лілія – сурова валькірія, котра постояти могла і за себе, і за будь-кого ще з нашої зграї. Роман у нас завертівся дуже швидко, неспинно. Ми з пекельним вогнем кохали один одного. Окрім зграї, в яку ми потрапили, у нас сформувалася ще одна. Дуже міцна. Попри всі проблеми та незгоди ми постійно були поруч. Разом. Та зараз чомусь відчуваю, що вона десь далеко… Я не відчуваю її серцебиття. Не чую його…

Я бачив велетенські міста з неоном, котрий рікою протікав над життям людським. Русло було ширшим, вужчим, але постійно терлося поруч з нами. Смішно, що люди з купою імплантів, котрі від них людського не залишили, ненавиділи вовків, що у звичному стані майже нічим від перворідних не відрізнялися. Я бачив велетенські людські міста – в’язниці для людей. Я бачив їх, але сам з них втекти не зміг.

Як не зміг і зараз втекти… Марення, здавалося, відступили, але все рівно здавалося, що я і досі перебуваю уві сні. Я у регенераційній капсулі. Але навколо не тільки регенераційний стимулятор, а якісь ще препарати, котрі паралізували мені тіло. У рота та носа мені вставили дихальну маску. Я у тілі людському. Навколо світло-зелена щільна рідина. Наді мною світиться яскраво-синя лампа. Де я? Якого біса відбувається?

Я бачив крізь рідину десятки інших капсул, виставлених рядами… Сука… Що коїться? Де я? Я почав посилати ментальні сигнали, щоб відшукати Лілі. Я бився довгі хвилини крізь хвилі туману, але не відчував її дотиків поруч. Де ж ти, любо? Відшукайся! Відшукайся, я тебе благаю!

- Марно б’єшся, - почув я знайомий голос темного вовка у себе у голові.

Через секунду навпроти моєї капсули завмер Батіст-Алан Попьєр. Він став уважно роздивлятися, спостерігати за тим, як моє тіло повільно бухкається у в’язкій рідині. Нас кудись транспортують.

- Що відбувається?! – кричав я на нього подумки. – Це ж не регенерація!

- Звісно, ні, - похитав він головою темною. – Взагалі, ти не мав прокинутися, але у тебе така сила волі, що я твою ментальність відчув у іншій стороні корабля.

- Куди ми пливемо?! – ричав я злобно.

- Назад у Нобель, мій друже, - спокійно повідомляв Батіст. – Немає ніякої кримінальної організації, сліпий мій вовчий брате. Немає. Всім начхати на нас. Всі нас бояться. Якщо хочеш всю правду почути… Ти від неї тільки страждати зараз будеш, адже потім тобі просто очистять пам'ять.

- Скажи мені все! А потім я вб’ю тебе! Я виберусь та прикінчу тебе!

- Не зможеш, Кеслере, - постукав він легенько кулаком по капсулі. – Я вже тисячі таких відловив та повернув назад у лігво. Ти один із тисячі, що прокинувся від літургії. До того ж, у тебе регенерує рука, голова та тіло. У тебе такі травми, що ти, вибравшись з капсули, однозначно загинеш.

- Де ЛІЛІЯ?! – звіриним голосом продовжував я свій рик.

- Неподалік, - показав він кудись рукою. – Спить собі лялечка. Теж покалічена, але спить.

- Хто для тебе був Аайрон?! Нащо ти нас стравив?!

- Щоб не витрачати сили та ресурси. Він був основною моєю ціллю, але потім ти засвітився зі сліпою люттю. От у мене і виникла чудова ідея вас зіштовхнути, щоб потім виловити всіх трьох. Непоганий план вийшов.

- Сука! Відпусти нас! Аааааа! – не міг я ніяк заспокоїтися.

- Не відпущу, друже. Ти добре володієш зброєю. Ти сильний та живучий. Тебе підлікують, почистять пам'ять та знову поставлять у стрій з людьми. Гряде нова війна. Вже не за ресурси, а за технології. Нобелю потрібні мільйони, які він в тебе вклав. Ми повертаємося додому…

Батіст натиснув щось на панелі керування під капсулою… Я відчув, як у капсулу запускають транквілізатори…

- Стій! Стій! Випусти мене! Я не повернусь у Нобель! Ти чуєш?! Не уходь! Почуй мене!

Але він не почув… А я і кричати перестав, адже через декілька секунд знову погрузився у вічний сон… Мій останній духовний опір залишився недочутим криком у мороці людської сутності.

Ми прагнули створити нове, але цим зруйнували старе. Мутації та люди-монстри тільки ще більше забрали людського у нас…