Людина з пластиліну

В школі на уроках праці я

Вірив, ніби маю рацію,

Коли ховався на останній парті,

Бо всі передні не були нічого варті.

Мої однолітки ліпили з пластиліну

З залишеного вдома мной підручника людину,

Поки вчитель керував, як дирижер,

А я фальшивив і цукерки тихо жер.

На дошці дурня, цигарки на перервах;

Грали на струнах, щоб грати на нервах.

А я цінив музику якісну, я цінив музику кращу,

І згодом таки зрозумів, що теж врешті виріс пропащим.

Вони у світ виходять зліплені, готові,

А я ховаю за шарами глини краплі крові.

Сиплю і пісок, захлинаюся в цементі —

Лиш би виграти ще декілька моментів.

Лиш би розвалитись не в очах, а вдома,

Лиш би через тріщини не витікала втома.

Як цей світ довершених скульптур

Може існувати без мануфактур?

Чи всі насправді власнору́ч надали собі форму?

Очевидно, що в суспільстві всі вважатимуть за норму

Копирсатись пластиліном в пластиліні,

Якщо воно збудовано із симетричних ліній.

Та очам було не видно, тож я зліпив нові.

Потім ноги, руки, вуха, рядочок довгих вій...

Рядочок був кривий — криві були й кінцівки.

Та цього разу на кону щось більше за оцінки.