Наступна пісня на радіо

3 травня. До відпустки залишилося 39 днів.

Добрий вечір, мій любий щоденнику прокрастинації. День був важкий, тому я пишу тебе вдома. Після останніх посиденьок в барі, відносини з Ганнусею трохи захололи. Це повністю моя провина. Ми вітаємося, як завжди ходимо на каву, обливаємо брудом дурні дзвінки та сміємося, але вже не так, як раніше. Проста невибаглива розмова завела мене в емоційний ступор. Ні, десь в глибині я розумів, що вона просто хвилюється, бажає мені щастя, та й взагалі - це наша стандартні барні теревені, але… Чесно кажучи, я сам не знаю, що писати після але. Можу лише зазначити, що воно просто існує, тільки я не готовий зараз його висловити.

Кажете, що дружби між хлопцем та дівчиною не може існувати? Тоді ви просто не мали такого друга. Ганна добра людина. Весь рік я підтримував її, поки вона не зустріла Владика. Тепер вона хоче мене відплатити взаємністю. Проблема в тому, що я не хочу цього, але не знаю, як їй правильно це пояснити, щоб не образити. Ми можемо розмовляти без зупину багато годин підряд про все на світі, проте мені важко її розповісти про те, що мене давно турбує. Ні, не тому, що я боюсь її засудження, в мене просто фізично не вистачає слів. Хоча кому я брешу? Тебе ж ніхто крім мене не прочитає, бо я поставив на файл складний пароль. Я боюсь співчуття. Не тільки від Ганнусі, я терпіти цього не можу взагалі від будь кого.

Навіть коли ховав батька, ледь витримував, щоб не заткнути горлянки всім, хто мені вирішив поспівчувати. Я не соціопат, мені про це сказав психолог. Але витримувати на собі чужий жаль - це справжні тортури. Цей страх виходить з відчуття беззахисності. Я боюсь, що відкрию комусь свій внутрішній світ, а в нього жбурнуть камінь. Чи навіть гірше - просто проігнорують.

Мені було доволі складно в той час. Не від того, що смерть і бюрократичний ад, в принципі складна річ, а і від того, що потрібно було вислуховувати порожні слова від людей, які батька навіть не знали. Суспільний етикет. Так мені сказав тоді мій психолог. І дав завдання вести тебе, мій любий щоденнику. До психолога я вже давно не ходжу на прийом. Він переїхав в іншу країну, а нового я ще не знайшов. Думаю, час настав.

Після нашого спілкування, ми з ним дійшли до висновку, що моя емоційна броня виросла саме через виховання. Яка іронія. Вчора в тредсі я прочитав в стрічці дуже влучний жартівливий віршик з цього приводу. Ну, як жартівливий? До гіркоти в роті правдивий, але трохи смішний, якою і повинна бути справжня іронія.

Тест пройди на мужика -

З'їж сирого їжака,

Антіфрізом запивай,

Не плач, не ний і не страдай.

(Шановний автор цього віршу. Якщо ти це читаєш, то я дуже перед тобою вибачаюсь за вкрадені строки. Не зміг втриматися - це шедевр. Якщо ти мені напишеш, то я видалю це, або зроблю підпис з твоїм ім’ям (⁠ ⁠ꈍ⁠ᴗ⁠ꈍ⁠) )

Ось в такому дусі мене виховували. Родичі і друзі щиро казали, що завжди допоможуть та вислухають. І вони реально слухали, але насправді - ніколи не чули. І в якийсь момент, я просто перестав розповідати. Розмовляв, спілкувався, але не відкривався повністю. Навіщо це робити? Я не глибока творча особистість, в моєму внутрішньому світі немає нічого цікавого. Від цих слів відчуваєтеся ще більший відчай. Гидко їх навіть перечитувати. Невже в мене все так погано?

На ноуті блимнув помаранчевий індикатор, сповіщаючи мене, що батарея майже розряджена. Від цього світла я сіпнувся. Коли дзвонить телефон, я також починаю здригатися. Тремор у кінцівках з’являться навіть раніше, ніж починає блимати кнопка вхідного дзвінка. Думаю, що в мене почав прокидатися сплячий дар передбачення від двоюрідної бабусі, яка вміла добре розкладати на циганських картах.

Вам, мабуть цікаво, чому саме так? Ви подумаєте - це ж нормально, коли вам хтось дзвонить. Якась людина хоче у вас щось запитати чи розповісти про свій день, чи просто потеревенити про життя. Суть моєї фізіологічної реакції була навіть не від того, що я мілленіал, який скоріше напише повідомлення в тг, ніж буде дзвонити. Люди, які мені телефонували цілий день, не хотіли поспілкуватися: вони кричали та скаржилися на роботу програм чи пристроїв, які я в житті не бачив, воліючи звинуватити мене особисто у всіх своїх бідах. Їм не було ніякого діла, що не я пишу код, який працює не так, як вони хочуть, або вони не розуміють наш «інтуїтивно зрозумілий інтерфейс» – винен був все одне я.

Спочатку, я хотів якось згладити поступаючий негатив, розрадити їх жартами чи просто побажати гарного дня, навіть коли мої слова не чули через свій власний крик. З часом, я майже перестав це робити і почав сприймати крики замість «доброго ранку». Кричать, значить живі, і це вже не погано.

Дивно, що я почав їх мовчки вислуховувати, як свою дружину чи тещу, яка завжди всім незадоволена. В мене немає ані першою, ані другою, та я почав розуміти самотніх чоловіків в барах, які після робочого дня мовчки сидяться десь в темному кутку барної стійки і просто дивляться в нікуди, тримаючи кухоль пива. Будь-які емоції зникли, вигоріли, як паперова серветка, яку провели над палаючою свічкою. Все! Вирішено, завтра звернуся до штатного психолога. Давно пора комусь показати свій щоденник для аналізу.

Я зберіг сторінку і відкинувся на стільці, дивлячись у вікно. Велика перевага квартири на верхньому поверху, це гарний вид на місто. Особливо, я любив повню. Блакитне холодне сяйво освітлювало домівки за вікном, роблячи їх казковими. Це заспокоювало і давало відчути, що всі ми ходимо під одним небом і заслуговуємо на щастя. Може маленьке. Хоча б трохи. Але все одно заслуговуємо.

Рука вже інстинктивно потягнулася до маленького блютуз навушника, вставило його в ліве вухо і ввімкнула плей на додатку радіо. За мить, я почув жвавий голос діджея Сирени.

- Ця ніч просто магічна! Ти відчуваєш це, мій друже? - прокричала вона.

Я розумів, що це в неї такий стиль розмови, і дівчина не звертається до мене конкретно, але коли я це чув, десь всередині тріскалася крига і я починав щось відчувати.

- В мої студії немає вікон, - поскаржилася ведуча, - Проте, навіть в цій темній коморі, куди мене засадило невдячне керівництво, сидячи за пультом, я відчуваю місячні промені. Так, так, Алекс, я знаю, що таке не можна казати в прямому ефірі! - зненацька крикнула вона.

Алекс був її співведучим. Я ніколи не вслуховувався в його монотонні буденні фрази, коли потрапляв на ефірний час цього хлопця, але музику він ставив непогану.

- А коли ще, як не зараз, Алекс? - спитала вона, а потім замислилася, - А й справді? Як скоро настане це примарне “Зараз”? Не штучна пластикова абстракція життя, до якої ми звикли, а саме той час, який ми всі так чекаємо. Давайте запитаємо у фахівців жанру.

Почувши це, посмішка сама собою з’явилися на моєму обличчі. Кожного разу мене захоплювало, як Сирена шукала потаємний зміст в текстах пісень. Найдивовижніше, що вона їх завжди знаходила: іноді відповіді, а іноді влучні нові запитання, кожен раз щось нове. Дивовижна жінка з тонким відчуттям цього світу.

- The Smiths – How Soon Is Now? Відкривають наш нічний ефір, - промовила вона під містичні рифи гітари, від яких в мене почали бігти мурахи по шкірі.

Я знав цю пісню. Вона з’являлася в кількох фільмах та серіалах мого дитинства. Вже не пам’ятаю їх назви, бо на старому телевізорі ловило три канали і прийом антени був паскудний. А потім швидко з’явилися комп'ютери, лазерні диски, мп3 плеєри, телефони з картками пам’яті і безлімітний інтернет. Кому зараз потрібен телевізор, якщо є нетфлікс та ютуб? Це атавізм. Хоча, радіо також пережиток минулого, але ж мені подобається.

Ноут остаточно розрядився. Його екран блимнув востаннє і вимкнувся, залишивши мене в срібних місячних променях. Я витягнув сигарету і запалив її. Зазвичай, я не палю в кімнаті і виходжу на балкон, але зараз в мене просто не було сил це зробити. Сірий дим кружляв під акорди пісні, яка лунала в моєму вусі, складаючись в химерні фігури.

- Може цей час «зараз» вже настав, а я цього не відчуваю? Як взагалі таке можна відчути? - подумав я, розглядаючи султали диму від сигарети в невірному промені світла.

- Це не можливо не відчути, любий друже, - відповів мені примарний голос ведучої з навушника, - Кожна строфа тексту повинна стати тобі відповіддю. Треба тільки вслухатися і ти відчуєш це.

Як вона таке робить? Чи ми з нею просто на одній хвилі? Таке ж буває іноді в людей. І в мене було, - промайнуло в моїй голові.

Тремтячими пальцями, я звернув додаток радіо і набрав знайомий номер, загадавши, що якщо за чотири гудки Ганна не підніме трубку, то це означитиме - час ще не настав. Вона підняла після третього, коли я майже поставив крапку в цій дурній ідеї пізнього дзвінка.

- Привіт, щось сталося? - одразу спитала вона.

Я чув, що подруга не сама. Поруч лунали голоси людей та грала тиха музика. Скоріше за все, вона зараз гуляє десь з хлопцем. Чи варто почати його називати майбутнім чоловіком? Вони ж вже подали документи до ЗАГСу. Ну хоча б не спить, а то мені було б гидко від того, що я розбудив її серед ночі своєю маячнею.

- Вибач, що так пізно. Я не вчасно?

- Не неси дурниць, ти завжди вчасно, - посміхнулася вона, - Викладай, що трапилося, поки мені мохіто не принесли.

Сирена була права - коли настане той самий час, ти відчуєш це і не з чим не переплутаєш. Але щоб це колись відбулося, треба зробити крок і зустріти свої страхи з відкритими очима та серцем, бо коли воно закрите, то все взагалі втрачає сенс.