ЗАКОХАНИЙ СІРНИК

Якось уранці господар помешкання залишив на підвіконні майже порожню коробку сірників – там спочивав лише один Сірник. Збіг день, і його не використали в побутових цілях.

Уночі Сірник замислився над тим, що життя минає надто швидко і нецікаво, бо його сірники-побратими один за одним зникали з коробки. Решта сірників чули дивний звук і відчували, як здригалася коробка – так чиркала головка якогось сірника об бік короба. До ватаги сірників долинав гучний зойк їхнього побратима, а потім усе вщухало. Тож сірники й гадки не мали, що відбувалося з тими, кого витягли з коробки, проте їх лякало те, що жоден не повернувся… Решту часу вони солодко спали, а коли прокидалися, то розповідали одне одному нісенітниці, на які міг спромогтися сірниковий розум.

І коли самотній Сірник розмірковував про своє життя, то відкрилася коробка ¬ ¬– і біля нього опинилися чорно-білі патички. Від них не пахло сіркою, як від звичайних сірників, а коробка пройнялася запахом горілого. І в Сірника майнула страшна думка: «Це ж мої понівечені побратими!» Тож він вирішив вибратися з коробки, а далі – хай там що! І ось Сірник заковзав по слизькому підвіконні й уздрів неподалік газову плиту: «Що то за дивина?..»

Настав ранок, і Сірник боязко причаївся за коробкою макаронів. Його заспокоював запах картону, і він тішився, що на світі є ще якась коробка, окрім сірникової, яка може слугувати йому домівкою. «Може, в ній моє життя стане кращим, треба лише наважитися зазирнути всередину», – міркував Сірник.

На кухню зайшов господар і ввімкнув плиту електропідпалювачем, якого нарешті придбав напередодні. Під чайником на плиті спалахнув яскраво-блакитний вогонь. І коли Сірник побачив ту пломенисту квітку вогню, то закохався в неї до нестями і відчув, що жив заради цієї миті все своє коротке сірникове життя.

Господар забрав чайник і поставив на вогонь каструлю з водою. А Сірник з цікавістю і захопленням спостерігав за вогняними язиками полум’я. Поки він жив у коробці, то й гадки не мав, що на світі є таке диво. Коли вода закипіла, господар витягнув макарони з коробки та вкинув у каструлю.

«Йой! Ці патички так схожі на велетенські сірники, але чому в них нема червоних голівок? І навіщо їх кидають у ємність над цією прекрасною квіткою?» – вигукнув Сірник і так занепокоївся, що ледь не впав із підвіконня. Тож жити в коробці з макаронами він не наважився, а заповз за найближчий вазон та причаївся там.

Через певний час Сірник відчув чиюсь присутність і боязко озирнувся довкола. Аж ось помітив, як угорі в кутку вікна хтось вовтузиться. То був хатній павук, який діловито повзав у павутинні, оглядаючи свій досконалий архітектурний витвір.

– Агов, добридень Вам! – привітався з ним голосно Сірник. – Чи могли б Ви спуститися та погомоніти зі мною?

– Та нема в мене часу на пусті балачки, – озвався той.

Але таки неохоче спустився через павутинку на підвіконня, наче вправний акробат.

– Ви, певне, давно тут мешкаєте і всіх знаєте, – звернувся до павука стурбовано Сірник.

– Та вже ж довше за таких, як ти! Я вже й рахувати перестав, скільки сірникових коробок викинув господар, – несподівано засміявся павук.

– Таке воно короткочасне сірникове життя, – зітхнув Сірник і раптом попрохав, показуючи у бік газової плити: – Благаю, розкажіть он про ту яскраву квітку, яка щоразу спалахує під хатнім посудом.

– Ото ти дивак! Не знаєш досі, для чого газова плита? – пихато запитав павук. – От доберися до тієї квітки й знатимеш, чого варте твоє сірникове життя, – і спритно піднявся вгору до своєї домівки-пастки.

Минали дні, а Сірник лише здалеку із захватом спостерігав за квіткою вогню. Він страждав, складав під місячним сяйвом романтичні сонети і відчув, що пізнав глибоке почуття. Але зрештою його почало вабити вогняне тіло коханої, Сірник хотів продекламувати бодай один сонет про свою пристрасть та відданість. І от якось уранці він доклав чимало зусиль, щоб дістатися до тієї квітки та впасти в її обійми...

Господар зайшов на кухню, запалив електропідпалювачем плиту, поставив чайник на вогонь та з подивом помітив, що під ним лежить напівзгорілий сірник. Він знизав плечима і викинув у смітник недопалок.

Отак Сірник пізнав кохання. Він згорів у полум’ї, бо не розумів, що саме вабить його у яскравій квітці вогню. А ще був надто необізнаний і волів прожити інакше сірникове життя, ніж його побратими.