Полум’я кохання

Ми увійшли до кімнати, де мама стояла поруч із Гормом і якоюсь дівчиною. Вони весело розмовляли, сміх лунко наповнював простір.

Та щойно ми з батьком переступили поріг — усі миттєво замовкли.

— Хіль, познайомся, — коротко промовив батько. — Це Грег Маєр. Твій наречений.

І пішов, залишивши мене наодинці з молодим чоловіком.

Грег був високим — на голову вищий за мене. Худорлявий, із гострими рисами обличчя. Стояв, злегка розставивши ноги, руки тримав за спиною — мов офіцер на оглядинах. У кожному русі — контроль і впевненість.

— Теплого вечора, Хіль, — озвався він. Голос був трохи хрипкий, але приємний.

Серце завмерло. Слова застрягли в горлі. Хвилювання розлилося по всьому тілу.

— Теплого вечора, — видихнула я й кивнула. Не знала, що робити далі.

— Хіль, познайомся з моєю дружиною, Ельсвін, — брат підійшов ближче.

Дівчина дивилась на мене гостро, холодно. Посмішка — стримана. Але цей лід в очах... нагадував мені про Горма.

— Рада вітати тебе в нашій родині, Ельсвін, — я намагалася бути привітною. Але всередині все кричало.

— Хіль, покажеш нашому гостю сад? — мама невпевнено глянула на батька й перевела погляд на мене.

Паніка накрила хвилею. Тільки не це. Мамочко, будь ласка, не змушуй мене...

Мама натягнуто всміхнулася — і я зрозуміла: уникнути прогулянки не вдасться.

— Так, мамо, — покірно відповіла я.

Біля дверей уже стояла Анися, простягаючи мені теплу шаль. Її очі мовчки підтримували — і це бодай трохи полегшувало.

Ми повільно крокували садом, де доцвітали останні квіти. Повітря було насичене їхнім тонким, майже прощальним ароматом. Для мене все навколо було ніби крізь туман — жодної радості, жодної краси. Лише важка тривога тиснула на груди.

Мовчання між нами було гострим, мов лезо, що розсікає простір. Воно не було зручним чи дружнім — навпаки, кожен крок у цій тиші звучав, як вирок.

Я хотіла втекти.

Бігти туди, де немає батька. Де немає Грега. Де не існує цього обов’язку, нав’язаного мені, мов зашморг.

Але я знала: не зможу. Батько розлютиться. А його гнів — це не крик, це мовчазна стіна, за якою не залишалося нічого живого. І я боялася цього більше за все.

Я крадькома зиркнула на Грега. Його постава була пряма, мов спис, у кожному русі — сталевий спокій. І все ж… щось у його очах зупинило мій погляд. Вони були не байдужими — сумними. І цей сум збивав мене з пантелику.

Якщо він — вартовий, якщо король сам вибрав мене для нього, чому ж він не радіє цій зустрічі?

Ми вже вдруге обійшли квітник.

Хто він? Хто його батьки? Що йому подобається?

— Який ти…?

Я збагнула, що сказала це вголос, і одразу прикрила рот долонею. Серце калатало, ніби я порушила заборону.

Грег зупинився й повернув до мене голову.

— Що? — його голос був не сердитим, радше здивованим.

Я вже хотіла відмахнутися, сказати, що здалося. Але він дивився не насмішкувато, не холодно. Просто… чекав.

— Розкажи про себе, — нарешті прошепотіла я, намагаючись приховати тремтіння в голосі.

— Що саме тебе цікавить? — він ледь усміхнувся. Не зневажливо, але й не по-дружньому. У цій усмішці було щось… захисне. Наче він сам не знав, чи варто відкриватися.

— Я… нічого про тебе не знаю. Скільки тобі зим? Звідки ти? Хто ти?

— Мені двадцять три, — відповів спокійно. — Я вартовий у королівській варті. Я з півночі. Щось ще?

Його тон був рівним, сухим. Як рапорт. Жодної подробиці, жодної емоції.

Я мовчала. Це було мало. Мені хотілося хоч краплі щирості. Хоч одного слова, яке показало б, що переді мною — жива людина, а не чужинець, призначений на роль мого чоловіка.

Чи він справді такий? Чи просто боїться показати себе?

Грег відвів погляд. Його очі на мить потемніли, а потім він зробив крок від мене — мов закрив двері.

Ми знову рушили мовчки. Я відчувала, як тривога зростає, мов бур’яни серед клумб.

Чи зможу я з ним порозумітися?

— Паночко! — крик дівчини з дому порушив тишу. — Вечеря подана! Чекають тільки на вас із паном.

Грег зупинився. Поглянув на мене і, не скидаючи своєї стриманості, подав лікоть.

Я вагалася. І все ж торкнулася його руки.

Холод, що пройшов через пальці, був не від погоди. А всередині щось стиснулося — туго, боляче. Мов вузол, який не розплутати.

За столом уже сиділи всі. Кімнату наповнював сміх — щирий, гучний, майже несправжній. Таке траплялося рідко в нашому домі. Особливо після батькових повернень.

Та замість радості мене накрила тривога. Щось було не так. Сміх звучав… занадто гучно. Наче кожен за столом намагався забути про щось важливе.

— Хіль, уявляєш? — вигукнула мама, її очі сяяли незвично тепло. — Горм скоро стане батьком! Ельсвін носить дитину!

У її голосі було стільки світла, що в грудях на мить потепліло. Вона справді раділа. По-справжньому, без тіні страху чи втоми.

— Це добра новина, — я підійшла ближче, намагаючись усміхнутися. — Брате, я дуже рада за вас. Нехай Лада оберігає тебе і дитя.

Я простягнула руки для обіймів до Ельсвін — так, як годиться благословляти майбутнє життя.

Але вона не відповіла. Лише кинула на мене холодний, відсторонений погляд. Наче я доторкнулася до чогось, що не мала права бачити.

— Доню, — мама нахилилася до мене, її голос був тихий, майже винуватий. — Ельсвін із північних островів. Вона не знає наших звичаїв…

У грудях запекло — сором, гарячий і принизливий. Я швидко опустила руки, сховала їх за спину, ніби вчинила щось нечисте.

Сіла мовчки, не зводячи погляду з тарілки.

Їжа втратила смак. Голоси за столом перетворилися на далекий гул, ніби я слухала їх крізь товщу води. З кожним новим смішком між мною й рештою світу виростала невидима стіна. Вища. Холодніша.

Грег сидів навпроти, спокійний, мов камінь. Його погляд ковзав по людях, не зупиняючись ні на кому. Тільки раз — на мить — він зустрів мій. Але нічого не сказав. Не усміхнувся. Лише злегка кивнув — як чужинець, що погоджується з твоїм існуванням.

Коли вечеря скінчилася, батько повільно підвівся. Навіть не глянув у мій бік.

— Тихої ночі. Я стомився. Ляжу раніше.

Його голос — короткий, сухий — розсік повітря, як наказ.

Один кивок — і всі підкорилися.

Розмова стихла. Усмішки зникли. Кімната спорожніла швидше, ніж свіча догоряє у вітрі.

Біля дверей стояла Аниська.

— Я сама, — прошепотіла я, проходячи повз. Не хотіла більше нікого поруч. Хоч це — одне — ще лишалося мені: право на самотність.

У грудях клубочився тягар — не просто біль, а щось гірше. Безнадія, яку не назвеш, яка не має кольору, лише гіркий присмак заліза на язиці.

Серце билося, як у пташки, загнаної в пастку. Думки плуталися — мов осіннє листя, що безвільно кружляє в повітрі, не знаючи, де впасти.

Новина про заручини лежала в мені каменем. Важким, нерухомим. Навіть вітер за вікном здався ворожим — ніби ніс із собою не звістку, а попіл спаленого майбутнього.

Я згадувала Тіра: його усмішку, голос, несміливий дотик. Як сказати йому, що я більше не стану його дружиною? Що вибір зроблено — без мене, без нас?

Чи зрозуміє він? Чи пробачить?

Серце стискалося, мов я зрадила не тільки його, а й себе. Ту себе, яка ще вірила у волю, у кохання, в правду. У нас.

І світ — той, який був знайомим і світлим — раптом затонув у тіні. Я хотіла втекти. Зникнути. Розчинитися між деревами, стати повітрям, якого не торкаються накази батька.

Та не могла.

Батько вирішив — і я вже не я.

Лише тінь. Лише оболонка, що вміє слухатись і мовчати.

Завтра почнеться нове життя.

Тільки не моє.