Полум’я кохання

Гуляння промайнули повз мене, як сон, у якому я була лише тінню. Сиділа серед натовпу, але не чула нікого. Сміх, музика, тости — усе зливалося в глухий гул, ніби я слухала його з-під води.

Це свято було не моїм.

Танці, страви, усмішки — все це було витвором батькової волі. Йому потрібне було видовище. Потрібне підтвердження перед родичами, що все йде «як слід». І я, покірна дочка — гарно зачесана, мовчазна — грала свою роль.

Усередині ж було порожньо.

Наче хтось вирізав з мене серцевину. Хотілося тільки одного — зникнути. Розчинитися в тиші, в тіні, в собі. Забути про рушник, обіцянки, вінець, привітні плескання по плечу.

Хотілося іншого життя. Без поглядів, без тиші, що важить більше за крик.

Але чи можливо це? Ні. Все вже вирішено. Шляху назад немає. Тільки вперед — навіть якщо дорога веде в темряву.

Я сиділа, втупившись у крихту на столі, коли відчула, як Грег підвівся. Поглянула на нього краєм ока. Світло вогнищ грало на його обличчі. Він був спокійний, навіть трохи усміхнений. В очах — розуміння.

— Нам час піти, — сказав він тихо, нахилившись ближче.

Хотілося сказати «ні». Залишитися тут, у знайомій внутрішній темряві. Але я не могла.

Перед храмом Лади батько говорив зі мною. Не докоряв — просто дивився своїми втомленими очима й говорив, наче вкладаючи в мене свою останню надію. Нагадав, що гідність — не вибір, а обов’язок. Особливо для таких, як ми.

Я тоді мовчала. Слухала. В очах стояли сльози, але я не пустила їх. Бо вже навчилася бути мовчазною нареченою. А значить — мала навчитися бути мовчазною дружиною.

Я заплющила очі.

Вдихнула повітря, насичене пахощами квітів і винного диму. Потім — кивнула. Ледь помітно.

І поклала свою долоню в його.

Його пальці стиснули мої — обережно, несміливо. У цьому дотику було тепло. Постійне, спокійне. Наче світанкове сонце.

Він не глянув на батька. Не шукав схвалення. Ніби в усьому світі були тільки ми.

Тихо, мовчки, ми вийшли зі святкової зали. Коридором у напівтемряві, повз відчинені двері, крізь сміх і музику, що затихали за нашими спинами.

Йшли поруч, ледь чутно ступаючи по кам’яній підлозі. Повз гобелени, вінки з квітів і погаслі свічки.

Кімната, до якої він мене вів, губилася серед численних гостьових покоїв. Звичайна, непоказна ззовні, без претензії на розкіш — але саме в ній мало розпочатися моє нове життя.

Мама розповідала про те, що буває за дверима спальні — шепотом, соромлячись навіть власних слів. У її спогадах був біль. Я не знала, чи справдяться її слова, чи все буде інакше.

Я боялася.

Поговорити з кимось не наважувалась. Сором стискав, як крижане покривало. А ще — я знала, варто мені довірити хоч слово, батько дізнається. А тоді сором стане нестерпним — гіршим за будь-який біль.

Тому я йшла мовчки, дивлячись униз, а пальці тремтіли. Тепло його долоні ще лишалося на моїй шкірі, але не заспокоювало — навпаки, серце калатало гучніше з кожним кроком.

Кам’яна підлога здавалася ще холоднішою, повітря — густішим. Мовчання між нами навило, мов гроза над морем.

Кожен наш крок наближав мене до дверей, за якими все зміниться. Моя кімната, дівоча тиша, звичне ліжко лишилися десь позаду — в іншому житті. Попереду чекала невідомість, загорнута в тканину обов’язку.

Коли ми переступили поріг, щось у мені здригнулося. Вигаданий спокій розтанув.

Сльози підступили до очей, обпікаючи зсередини. Я не плакала — просто проковтнула їх разом із соромом, що палахкотів у грудях.

Грег відпустив мою руку й без слів рушив углиб кімнати. Я застигла біля дверей, ніби не могла змусити себе рушити. Руки судомно стискали край спідниці, нігті впивалися в тканину.

Він, здавалося, не помічав мого стану. Скинув сорочку, підійшов до відра з водою під стіною, вмочив тканину і почав обтиратись.

Його рухи були спокійні, звичні. Не поспішав, не вагався. Як той, хто знає, що має бути зроблено.

Свічки кидали на його спину чітку тінь — мужню, незнайому.

Я стояла, мов вросла в підлогу, не розуміючи, ким маю бути зараз: дружиною? жінкою? тінню себе колишньої?

Мій чоловік мав гарне тіло. Я крадькома розглядала його з-під вій — соромилась, що дивлюсь, але й не могла відірвати погляду.

Вода стікала по його лопатках, ковзала вздовж талії й губилася під паском. Струмені мерехтіли, мов розтоплене срібло.

Я не помітила, коли він обернувся. Його погляд — прямий, спокійний, трохи здивований — зустрів мій. Я завмерла. І лише коли він обернувся всім тілом, схаменулась і заплющила очі.

Ніби це могло мене сховати.

Я почула кроки.

І завмерла.

Чекала.

Чекала, що він наблизиться. Що буде, як у тих плітках, що я чула на кухні чи в стайні.

Коли молодий конюх після весілля перехоплював дружину, і на руки ніс її на сіновал. А звідти долинали стогони — і хоч я не знала, боляче тій жінці було чи солодко, вона завжди поверталась з усмішкою.

Я боялася. І чекала.

Але кроки стихли.

Я відкрила одне око. Потім друге.

І застигла.

Грег сидів на підлозі, в ногах ліжка, загорнувшись у ковдру, як у накидку. Волосся ще вологе, шкіра виблискує, а очі — спокійно й уважно стежили за мною знизу вгору.

— Ти що, збираєшся спати на підлозі? — запитала я, не приховуючи здивування.

— А ти хочеш бачити мене у своєму ліжку? — він підвівся на лікоть, на його вустах грала легка усмішка.

— Це твоє ліжко. Ти можеш у ньому спати. А я піду до себе, — промовила я, хоча навіть сама не вірила в те, що справді піду.

— Е ні, дружино. Я не маю наміру стати легендою як найслабший з чоловіків лише тому, що ти втечеш, — сказав він лагідно, але з тією невимушеною впевненістю, яку неможливо підробити. — Якщо не хочеш, щоби мене оспівували вже завтра, лягай сама.

Його слова були, наче обливання холодною водою — не боляче, а отрезвляюче.

Коли він почав підводитися, я не стала перевіряти, жартує чи ні. Просто шмигнула під ковдру з головою — як дитина, що ховається від грози.

Під тканиною було темно, затишно й трохи безпечніше. Серце шалено калатало, щоки горіли. Але я не чула його кроків. Ані голосу, ані подиху. Лише мовчання.

Може, з ним і справді можна домовитися?..

Може, він не такий, як решта?..

Він не скористався своїм правом. Не нав’язався. Не примусив.

Я лежала й думала про нього. Хто він насправді?

Хотілося зрозуміти.

Та без сили Вельв, без жодного знання чи дару, я не могла торкнутися його душі. Не могла побачити, ким він є насправді.

Лишалося тільки чекати. І сподіватися.