Не відкривати до 18+

Вона просто перебирала речі в старому будинку своєї померлої бабусі, коли раптом побачила конверт. На ньому не було написано, кому він призначений, або від кого. Натомість був підпис: «Не відкривати до 18+».

Марійка посміхнулась, вирішивши, що це жарт, і відкинула конверт в бік, як якийсь непотріб. Однак незабаром цікавість усе ж взяла своє. Вона відкрила конверт — і за мить біля неї сидів дуже гарний молодий чоловік, який загадково дивився на неї. Марійка аж зойкнула. Той, нічого не сказавши, хутко скинув із себе одяг і завалив її на підлогу. Тільки після цього Марійка почала верещати.

— Нічого не розумію, — сказав він трохи згодом, коли вона заспокоїлась. — Хіба ти не для цього мене кликала?

— Я тебе не кликала, збоченцю!

— Але ж ти відкрила конверт? Жінка, що жила тут до тебе, завжди так робила, коли їй було нудно!

— Моя бабуся не така! Вона любила дідуся і ніколи не зраджувала йому з іншими чоловіками!

— З іншими чоловіками — ні, а от з духами і іншою нечистю…

Незнайомець так хитро посміхнувся, облизавши губи, що Марійці стало не по собі. Вона вся стиснулась, ніби хотіла закритися від його погляду.

— Поклич, коли будеш готова, — сказала істота і зникла. Після цього конверт сам закрився, наче його й не відкривали ніколи.

Кілька годин Марійка просто намагалась збагнути, що це щойно було. Потім ще якийсь час їй знадобився на те, щоб усвідомити, що подібній істоті, можливо, і не має сенсу брехати. Зрештою, він поводився так, наче його і справді викликали дуже багато разів до цього. От тільки: що він таке?

Заваривши каву і геть забувши про час, Марійка відкрила ноутбук і натиснула на заповітний значок браузера. Блукаючи різними сайтами майже до ранку, вона дійшла висновку, що зустрілася з інкубом.

— Інкуб — сексуальний демон-чоловік, який зваблює жінок, з’являється вночі або після ритуального запрошення. В середньовічних трактатах інкуби зазвичай збирають насіння від чоловіків (як суккуби), а потім передають його іншим жінкам (як інкуби). При цьому можуть породжувати дітей — камбіонів. Католицькі інквізитори розцінювали інкуба як доказ нечистоти, гріха, і підставу для обвинувачення у відьомстві.

Останню фразу Марійка прочитала дуже повільно. Слово «відьомство» наче пульсувало у її голові. Чого ще вона могла не знати про свою покійну бабусю? Чи була та дійсно відьмою? Чи всьому цьому є інше пояснення?

Вона кинула короткий погляд на загадковий конверт, який, скоріше за все, є якимось магічним артефактом, і подумала: «Чому б у нього просто не запитати?»

Та Марійка не наважилася. Просидівши ще якийсь час біля ноутбука, вона і не помітила, як заснула. Образ незнайомця майже одразу виник у голові. Він підійшов до неї, взяв її на руки і відніс до ліжка:

— Мене не треба боятися. Я зроблю все для того, щоб тобі було добре.

І перш ніж Марійка встигла щось відповісти, його голова опинилась між її ніг. Він більше не сказав ані слова. Його руки ковзали по її стегнах. Долоні були гарячими, наче він справжній чоловік. Вона затамувала подих.

Його поцілунки ковзнули вниз: від лона — до внутрішньої поверхні стегон, де шкіра вже пульсувала від очікування. Його подих був теплим. Він не поспішав — язик ковзав по її шкірі, круговими рухами, ніби пив її.

Коли нарешті торкнувся — по-справжньому — це було м’яко, плавно, як шовк. Язик рухався ніжно, розділяючи, досліджуючи, вивчаючи кожен дотик, кожен відгук її тіла. Марійка вигнулась, але він тримав її стегна, втискаючи їх у матрац.

Його язик працював точно — спершу повільно, виводячи ритм, потім швидше. Дихання виривалося з її грудей уривками. Кожен рух язика змушував тіло здригатися, і здавалося, що хвиля за хвилею вона розчиняється...

Та він не зупинявся. Не реагував на її стогони. Лише посилював натиск, коли тіло під ним починало тремтіти. Вона більше не стримувалась. Руки судомно стискали простирадло. Пальці впивалися в тканину. Потім схопили його за волосся. Від насолоди вона хотіла стиснути ноги, щоб більше ніколи не відпускати його, і тоді він зрозумів — час настав. Частина його тіла опинилась в ній. Та сама, яка колись найбільше подобалась її бабусі…

Тепер він увійшов у її онуку. Проте зробив це доволі повільно, ніби боявся пошкодити щось тендітне всередині неї. Та тіло Марічки вже було гарячим, вологим і готовим до всього. І все одно інкуб зупинився на мить, коли їхні тіла злились.

Марійка вдихнула глибоко. Його погляд ніяк не відривався від неї, наче питав дозволу. Перший поштовх був легкий. Він рухався повільно. Долоні продовжували лежати на її стегнах, великі, теплі, впевнені. Але натиск був м’яким. Рухи були точні й неспішні.

Марійка відчувала, як він змінює ритм, ловлячи кожну її реакцію. Ледве чутний зітх, ледь помітне здригання — і він підлаштовувався. Кожен рух, кожен поштовх, був наче новою грою. Навіть нахилився й поцілував у шию. М’яко, затримуючись губами, вдихаючи аромат її шкіри. Потім ковзнув губами до плеча, водночас вийшов з неї — майже повністю, — і знову увійшов. Цей рух змусив її затремтіти, і він відчув це. Його рука ковзнула під її спину, щоб притиснути до себе ближче, злитися з нею щільніше. Він шепотів щось нечітке, напівзітхання, напівслова — вона не розбирала змісту, але відчувала тепло від кожного звуку. Його язик ковзав по її шиї, вухах, щелепі, поки стегна працювали — ніжно, рівно, невпинно.

Він не просто входив і заходив знову. Він наче торкався чогось глибшого в ній, заповнюючи якусь емоційну порожнечу. Її дихання ставало все глибшим. Її руки повільно обвивали його за шию. Вона дивилась на нього з подивом і навіть боялась щось зробити не так.

Здавалося, їхні серця билися в такт. Та час від часу Марійка все ж відчула, як його живіт ледь здригається з кожним рухом, наче він стримує себе і гасить власну пристрасть.

Та його руки все одно пестили її боки, ковзали від талії до грудей, підтримували, вкривали її. Коли вона вигнулась назустріч йому, він відповів легким поштовхом, але не пришвидшувався — ніби весь його фокус був на тому, щоб розтягнути це до нескінченності. Наче в них попереду була ціла вічність…

Стогін Марічки вийшов глухим, глибоким, і тоді він вперше дозволив собі більше — трохи сильніше, трохи глибше. Її тіло прийняло його, як щось вкрай потрібне. Вона вже не могла ні про що думати. Лише відчувати. І інкуб знав це. Саме цього він і хотів. Щоб вона забилась під ним. Щоб він сильніше притис її до себе. Бо хотів утримати, не дати їй втекти.

Його дихання стало важким, майже гарячим, і тепер він рухався швидше, сильніше, до межі, з несамовитим голодом, наче ніколи не робив так раніше.

Марійка відчувала кожен поштовх, як вибух у животі. Пульс бив у скронях. Серце гупало в горлі. Тіло більша не належало їй. Воно саме реагувало, стискалось, тремтіло, просило ще. І він давав, не стримуючись.

Вона відчула, як інкуб здригається всередині неї — гарячий, затамований, дикий. Його пальці вп’ялись у її шкіру так, що на ранок, мабуть, залишаться синці. Та він дотискався в неї до кінця, ніби намагався залишити слід всередині неї. Тільки після цього Марійка відчула, що він нарешті вийшов з нею.

Марійка відкрила очі. Першою ж думкою було: «Невже це все їй наснилося?» Та тіло було впевнене, що ні. Все було насправді. Вона дійсно лежала у своїй кімнаті без білизни, відчуваючи пульсацію внизу живота.

Швидко вскочила на ноги й почала шукати конверт. Та його ніде не було.

Наступні кілька днів минули без пригод. Марійка повністю розібрала речі на горищі, навела порядок в усіх кімнатах і, зрештою, спустилася у підвал. Там вона й побачила його силует. Ноги трохи підкосилися — чи то від щастя, чи передчуваючи щось. Та Марійка намагалася триматися впевнено.

— То ти все ж справжній... Але хто такий? Інкуб чи…

— Ні, — захитав головою чоловік. — Я — сексуальний голем, створений твоєю далекою прапрабабусею для власного користування. Вона подарувала мене на вісімнадцятиріччя своїй доньці, а та — своїй... І зрештою, твоя бабуся, схоже, залишила мене у спадок тобі.

— Сексуальний голем? — змогла тільки видавити Марійка. — Що це означає?

— Мені здається, ти вже знаєш відповідь, — він підійшов ближче, — інакше б не відкрила той конверт, заключивши таким чином зі мною угоду на обслуговування.

— І що тепер зі мною буде? — прошепотіла Марійка, відчуваючи, як щоки починають палати.

— Для початку назви мене якось, — зробив він ще крок у її бік, і вона врізалась спиною в стіну.

— Назвати? Як? Я не знаю…

— Просто скажи перше слово, яке спадає тобі на думку.

— Світильник...

Насправді це було слово «член», але Марійка вирішила, що краще все ж сказати «світильник». Та він усе зрозумів — і швидко повернув її до себе спиною. Зрештою, всі жінки її роду були однаковими. Їм усім потрібно від нього лише одне…

Він стрімко опустив до колін усе, що було на ній. Його дихання змінилося. Стало важким, тваринним, як у хижака, що готується до нападу.

Марійка стояла обличчям до холодної сирої стіни підвалу, пальцями торкаючись шершавого бетону. Її серце теж забилося десь у горлі, але тіло не відчувало страху. Навпаки, кожен нерв ніби тягнувся до нього. І він різко схопив її за талію, притиснувши до себе так, що вона відчула кожен сантиметр його збудження.

Теплі пальці ковзнули під її футболку і підняли її догори, оголюючи груди. Марійка не сказала жодного слова. Не просила. Не заперечувала. Її спина прогнулась сама собою, подаючи йому знак: так, я хочу.

І його руки стиснули її стегна жорсткіше. Жодної обережності, тільки впевненість, що так все і має бути. Коли він увійшов у неї — різко, глибоко, без попередження — вона вигнулася, стискаючи губи, щоб не закричати, але голос вирвався сам. Це був глухий, низький стогін, який ніби струснув стіни підвалу.

Голем рухався ритмічно, з наростаючою силою. Не поспішав, але й не стримувався. Його тіло билося в її тіло кожним поштовхом, змушуючи її стискатися всередині, знову й знову. Вона трималась за стіну, але пальці ковзали і, врешті-решт, їй довелось спертись лобом об камінь.

Стогін став гучнішим. Почувся звук удару його руки об її сідниці. У підвалі він пролунав особливо гучно. Та Марійка не соромилась. Її тіло і так вже тремтіло від хвилі, що насувалась знизу живота, готова поглинути все. І її в тому ж числі.

Він нахилився над нею, не припиняючи рухів. Його гаряче дихання торкалося її шиї, і в ньому було щось хижо-задоволене. Він тримав її стегна обома руками, контролюючи ритм і глибину, і їй здавалося, що більше нічого не існує. Тільки він. Тільки зараз. Тільки цей ритм.

Її тіло відгукнулось з новою силою. Марійка затрусилась, видихнула уривчасто і здригнулась, захлинаючись стогонами. Її пульсація всередині викликала в ньому вибухову реакцію. Він втиснувся у неї до кінця і поклав свою міцну руку на її тендітне горло, трохи притискаючи його.

Марійка аж закотила очі від задоволення. Такого пристрастного партнера в неї не було. Здавалося, він читав її думки і робив все для того, щоб її відчуття ставали все яскравіше. Вона навіть не опиралась. Навпаки, притискалась до нього все сильніше і сильніше, поки не відчувала, як дихання стало уривчастим. Не просто пришвидшеним, а наче щось усередині тиснуло знизу догори, не даючи нормально вдихнути. Весь живіт стиснувся в очікуванні, і вона відчула, як глибоко всередині, десь там, де закінчується контроль, починає наростати щось, що не зупинити. Її стегна здригнулись, і вона розставила ноги ширше — інстинктивно, хоч і не розуміла, чому. Просто так треба.

Він відчув це, не питаючи, не коментуючи. Його рухи стали повільнішими, але глибшими, точно в одну точку, з однаковим натиском.

Марійка застогнала низько, довго. Руки більше не слухались. Натомість, стискались у повітрі, ніби хотіли за щось вчепитись. А живіт здригався в ритмі кожного його руху, і тоді розпочалося...

Оргазм накрив її хвилею, змусивши її вигнутись дугою і видихнути так голосно, так різко, як при болі, тільки це не був біль. Це був вивільнений тиск, який тримався в ній весь цей час. Її внутрішні м’язи почали судомно стискатися навколо нього, а з горла вирвався стогін, не схожий на її власний голос.

Кожен спазм ішов хвилею: живіт, стегна, груди, шия. Вона вже не контролювала жодного звуку. Все тіло дихало тільки в одному ритмі — стискання і пульсація, тремтіння і розслаблення. А потім — ще раз. І ще. Її ноги ослабли, вона б упала, якби він не тримав її за талію. Її Світильник стискав її своїми руками все сильніше і сильніше, очікуючи, коли вже настане та сама мить.

І от, нарешті, вона видихнула різко й глибоко. Вся спітніла, розгублена. Серце билося так сильно, що вона відчувала його в вухах. Голова трохи пливла, а тіло, навпаки, стало важким, укоріненим. Якби її вбили в підлогу й залишили там лежати, вона б навіть не ворухнулась.

Деякий час вони просто стояли так: її руки тремтіли, спина горіла від дотику, ноги майже не тримали. А він лишився всередині. Потім все ж відступив. Мовчки. Повільно.

Марійка лишилась стояти, притулившись лобом до стіни, ще не здатна повернутись у реальність. Її тіло пульсувало, як після блискавки. І вперше за довгий час вона не почувалась самотньою.

— Просто поклич мене, коли знову стане сумно, — видав Голем перш, ніж знову зникнути.

І Марійка не стала довго чекати. Вже ввечері вона покликала його, коли пішла до ванни. А потім ще раз. І ще раз. І ще…