ЯНГОЛЯТКО ЛІРЧИК

Якось надвечір Мурчик помітив, що його маленька господиня Галинка надто сумна. Ось вже і задріботіли слізки по щічках. Мурчик занепокоївся і вирішив розрадити дівчинку. Тож він ніжно потерся об її ніжки, але Галинка не реагувала, а лише терла кулачками очки. Тоді котик заходився віртуозно вигинатися, лежачи на килимку, намагаючись привернути увагу дівчинки. Проте і це не допомогло відволікти Галинку від сумних думок. Тож Мурчик попрямував з кімнати у пошуках якихось див, щоб повернутися з ними до дівчинки. Тоді вона знову буде веселою і завзято гратиметься з ним, а потім втішно засне.

Спочатку котик зазирнув на кухню, посьорбав там молочка зі своєї мисочки, яке дбайливо налила Мурчику мама Галинки. Роззирнувся довкола і поміркував – он смачне печиво у вазочці на столі, а он шоколадні цукерки на поличці, онде і улюблені льодяники Галинки поруч з ними. Все це точно б подіяло і розрадило. Проте дівчинці забороняли їсти солодке на ніч, тож Мурчик мусив скоритися хатнім правилам і попрямував з кухні.

Тепер котик зазирнув у кімнату Галинчиної бабусі, та уважно дивилася чергову серію свого улюбленого серіалу і стиха озвалася:

– Мурчику, чого тобі? Вкладайся вже спати.

Той позадкував з кімнати і підійшов до дверей, за якими сперечалися батьки Галинки – тато Артем і мама Люда. Тож Мурчик лише зітхнув – годі їх зараз кликати до Галинки, вони надто переймаються своїми справами.

Тож котик вислизнув через вікно у двір і присів біля куща жасмину, той саме цвів і розпускав неймовірні пахощі. Аж ось серед ніжно-білих квітів Мурчик помітив когось у білому вбранні. Це створіння тихенько грало на сопілочці на диво веселу мелодію.

– Ти хто такий? – несміло запитав котик, замруживши від насолоди очки від ніжного запаху.

– Я – Янголятко Лірчик, зазвичай граю на сопілці, але в мене ще є маленька ліра, – і дивне створіння витягло з кишеньки свого просторого вбрання ще один музичний інструмент.

Ліра була навдивовижу маленька, проте коли Лірчик заграв, то все наче навкруги засяяло у вечоровому просторі.

– А в мене біда! Моя Галинка не може заснути і плаче безупинно, – пожалівся Мурчик. – Зможеш допомогти мені?

– Звісно! Дівчатка зазвичай капризують без причин, проте треба з’ясувати, що сталося з Галинкою.

Тож Мурчик і Лірчик за мить були в кімнаті Галинки. Вона вже не плакала, проте лежала на ліжечку, згорнувшись калачиком, ну неначе котик! Дівчинка невимовно сумувала.

– Вона загубила книжечку з улюбленою казкою, – прошепотів Лірчик у самісіньке вухо Мурчику.

– Ти як про це знаєш?

– Я ж Янголятко! І вмію читати думки усіх діточок. Нумо пошукаємо книжку для Галинки!

Але скільки вони не шукали, все було марно – збірки казок ніде не було. Аж тут Мурчик вигукнув:

– Я згадав, ця книжка в кімнаті у бабусі Катерини!

– Тоді треба потурбувати її, інакше Галинка швидко не засне! – заохотив Лірчик котика і вони сміливо зазирнули до бабусиної кімнати.

Бабуся саме додивилася серію і допивала чай. Аж тут Мурчик заплигнув на стіл і скинув на підлогу книжку з казками.

– Ти чого бешкетуєш, Мурчику! – бабуся нахилилася за книжкою і зойкнула: – Я ж забула прочитати на ніч Галинці її казку!

Тож вона прихопила з собою і книжку, і окуляри, і Мурчика та поспішила до дівчинки. Лірчик знову полетів на кущ жасмину і вигравав на сопілці колискову. То була така приємна мелодія, що аж місяць і зорі заслухалися. Все навколо принишкло та засинало: і покинуті на лавці іграшки місцевої малечі, і пташечки на деревах двору. Мурчик сонно спостерігав за Лірчиком, солодко позіхаючи на підвіконні. А Галинка вже дрімала, підперши кулачком щічку. Доки бабуся дочитувала їй улюблену казку про Янголятко, яке допомагало дітям стати щасливішими.