ПРИГОДА НА ВОКЗАЛІ

У мене було чергове відрядження, тож ретельно спакувала речі, зазирнула до сусідки, віддала їй про всяк випадок зайві ключі. Залишила для неї ж записку в коридорі біля люстерка з нагадуванням, щоб не забувала поливати квіти. І вирушила до вокзалу, а там у залі очікування якомога затишніше влаштувалася в одному з крісел.

Зазвичай почуваюся схвильованою, коли буваю в цій будівлі. Тут простір сповнений випадковими людьми, специфічним запахом потягів, кафетерію, свіжих газет і журналів... І саме тут відбуваються важливі події людської долі: зустрічі, прощання, розлучення...

З роздумів висмикнув чоловік, який раптом постав переді мною, наче джин з казкової лампи:

– Любочко, привіт! Яка несподівана зустріч! Скільки ж ми не бачилися після інституту? Десять років чи більше?

Я здивовано дивилася на неочікуваного співрозмовника та безпорадно кліпала очима. Цей незнайомець був надто дивно одягненим і якраз приблизно на ці ж десять років від мене старшим. Яким же чином ми могли бути однокурсниками? Якщо не зважати на той факт, що звати мене аж ніяк не Любочка?

– Ви, певно, з кимось… – розгублено прошепотіла я.

Але незнайомець не вгавав:

– Шика-а-арно виглядаєш! Вийшла заміж за нафтового магната? Ти і в інституті завжди була на висоті. Пам’ятаєш, як Колька Жлуктенко за тобою впадав?

У цю мить, ясна річ, я надто безглуздо виглядала з роззявленим від здивування ротом. Але найменше цим переймалася і зосереджено думала, як спекатися цього типа. Проте вгамувати його, як з’ясувалося, було не так просто.

– Уявляєш, я і сам на тебе задивлявся, поки не сталася та історія з Катрусею. Адже я так і не одружився, згадую її і не можу собі пробачити...

– Пробачте, – промовила я нетерпляче. – Може ви нарешті замовкнете і зрозумієте, що ніяка я не...

– Та чого ти мені викаєш? – ображено пробелькотів незнайомець.

Я роззирнулася у пошуках допомоги. Але зрозумівши, що ніхто і ніщо мене не врятує, вирішила не звертати уваги на обридлого чоловіка. Витягла з дорожньої сумки журнал і поводилася так, ніби цілковито ним зацікавлена.

Чоловік щось жваво розповідав, але чула лише уривки фраз, бо справді захопилася черговою дієтичної порадою про те, як краще скинути вагу із ананасами. А мені саме не завадило позбутися кількох кілограмчиків. Я відволіклася, щоб перегорнути сторінку, і почула наполегливий тон чоловіка з образою:

– Любочко! Ти мене зовсім не слухаєш! І в інституті була не дуже уважна на лекціях…

Я глянула з-під лоба на свого небажаного співрозмовника і лише зітхнула. І чому таке трапляється саме зі мною? То якось на вулиці божевільний переслідував, то тут на вокзалі...

Але раптом мій співрозмовник став для мене не таким вже й небажаним. Я помітила, як швидким кроком до нас прямував якийсь хлопчина теж досить дивно одягнений. Якби я була не на вокзалі, то взагалі б подумала, що ці двоє зібралися на маскарад у дивних костюмах.

Все, що я встигла зробити, це крикнути: «Не треба!» Моя дорожня сумка з блискавичною швидкістю опинилася в руках цього хлопця, і так же дуже швидко він зробив спробу зникнути.

– Тільки цього мені бракувало. Поліція! – зарепетувала я щосили.

– Любонько, не потрібно поліції! – крикнув мій «однокурсник» і хутко зник услід за хлопцем.

Я обхопила голову руками і віддала себе в руки долі. «Мій новий костюм, ноутбук, де стільки важливих нотаток, моя книжка…», – думала засмучено.

– Ти не дуже хвилювалася? – аж ось незабаром почула.

Підвела голову і побачила свого героя. Дивний «однокурсник» стояв з моєї дорожньою сумкою і посміхався.

– Може, почастуєш кавою за мої зусилля, Любонько?

Звісно, я повела цього джентльмена до кафетерію. Тут він скуштував не лише тістечка з кавою. Ще не оговтавшись, я пригощала його на славу.

А він продовжував свою історію:

– Якби не Катруся, ти ж її пам’ятаєш? З третього курсу?

Мені знову почало набридати оте «пам’ятаєш». Я пильно глянула на співрозмовника, на його пом’ятий сірий костюм, темно-синю сорочку з білим горошком і зелену краватку… І подумала: «Може вже вистачить цієї вистави, прем’єра відбулася, чого тобі ще треба?»

А він спокійно жував бутерброда і правив своє:

– Тож якби не Катруся, то не магнат був би зараз поруч з тобою. У неї лікарі виявили не запалення легенів, а сухоти. Розумієш? Сухоти! – в його очах були сльози. – Вона надто довго не зверталася до лікарів, я три ночі був на кладовищі після її смерті...

У мене майнула думка про те, що починаю розуміти цього бідолаху. Він втратив кохану дівчину і мало не збожеволів від горя, інакше чого б йому чіплятися до мене з інститутськими спогадами? Я подивилася на годинник і пробелькотіла бідоласі:

– Пробачте, мій потяг…

У купе оглянула оточення і задоволено зауважила, що тут вже мені ніхто не набридатиме. На одній з верхніх полиць солодко сопів чоловік середніх років із втомленим обличчям і солідною, мінімум триденною, щетиною, який добряче хильнув перед тим, як завантажитися в потяг.

Друга верхня полиця була порожньою. А внизу біля вікна зручно вмостилася поважна дама з брошуркою жіночого роману. Я привіталася, дама стримано відповіла, швидко зиркнула на мене байдужим поглядом, і знову пірнула в книжку. Я її розуміла, бо часом сама не в змозі відірватися від хвацько закрученого сюжету з пристрасними перипетіями.

Тож в мене була змога зосередитися і зануритися в майбутню презентацію робочого проєкту, чернетка якої нетерпляче чекала в ноутбуці. Треба було внести правки, і я задріботіла клавішами ноутбука.

Тривало це, на жаль, недовго. Через певний час на маршрутній станції в купе увійшов чоловік. Він чемно привітався, залишив сумку і зник. Дама, щось незадоволено пробурмотівши і зітхаючи, полізла на верхню полицю.

«Халепа, – подумала я, – мій спокій знову під загрозою...» У цю мить чоловік повернувся в купе і запитав мене, чи хочу чаю. Я ввічливо відмовилася. Через хвилин десять новий подорожній апетитно хрумкотів печивом і запивав його чаєм.

Я зробила спробу повернуться до свого проєкту, але відчувала на собі пильний погляд чоловіка, який назвався Олегом. «І чому він вважає за потрібне знайомитися?», – подумала з подивом.

– Ліночко, та залиш ти свого ноутбука, – почула несподівано. – Я тебе одразу впізнав, а ти вдаєш, ніби ми незнайомі.

Я здивовано глипнула на чоловіка: «Знову починається». І згадала свою нещодавню пригоду на вокзалі. Але розглядаючи незнайомця, помітила, що він дуже симпатичний. Ні, не просто симпатичний, а навіть вродливий. Брюнет, правильні риси обличчя, блакитні очі, пухкі губи, з ледь помітною горбинкою ніс... Акуратно та зі смаком одягнений.

– Ти мене чуєш? – не вгамовувався Олег.

Мені не хотілося одразу розчаровувати нового співрозмовника. Він ще щось запитав – я мугикнула у відповідь, не усвідомлюючи значення його слів. І нишком спостерігала за ним та милувалася його зовнішністю. А потім Олег почав монолог, зупинити який я була вже не в змозі. Дама з верхньої полиці, відклавши книжку, теж зацікавлено його слухала.

Як з’ясувалося, Олег познайомився місяць тому з дівчиною в потязі. Але вони не обмінялися номерами телефонів. Олег лише згодом зрозумів, що вона йому небайдужа, але відшукати дівчину було неможливо. Та з його слів я зрозуміла, що свою Ліну він упізнав... у мені.

– Я навіть портрет твій написав. Ось диви-но, схожа? – він витяг з кишені піджака аркуш паперу, розгорнув і...

Я справді впізнала свої риси, це, звісно, надто вразило. Тож відчула, що готова стати заради нього і Ліночкою, і Любочкою, і Ларисочкою, тільки-но б не відводив від мене погляд блакитних очей. «Дурненька, – шепотів внутрішній голос, – отямся, що ти коїш!» А серце натомість прохало: «Мовчи і насолоджуйся».

Через кілька місяців ми з Олегом на вокзалі зустрічали мою подругу і весело пригадували подробиці нашого знайомства в потязі. Олегу, звісно, довелося пережити розчарування, адже я не Ліночка, а Мирослава.

І от коли ми вже втрьох йшли через залу очікування, а моя подруга нам щось розповідала, я раптом взяла попід руки її та Олега і потягнула у протилежний бік. Оскільки біля дверей стояв мій «однокурсник» із грабіжником-хлопцем, який минулого разу зробив невдалу спробу вкрасти мою сумку. Вони курили і про щось жваво гомоніли. Мої ж супутники, вкрай стурбовані та здивовані моєю поведінкою, запитували, що сталося.

Я озирнулася і здивувалася ще більше: мій «однокурсник»-незнайомець раптом голосно закричав:

– Вірунька! Сонце! Скільки ж ми не бачилися, ось так зустріч!

Біля нього зупинилася якась жінка і здивовано кліпала очима.

– Давай я тобі допоможу, – чолов’яга підхопив її валізу.

І тут я нарешті збагнула, що минулого разу мене геніально ошукали на вокзалі, а я ще й гроші дала цьому бідоласі, пожалівши його «трагічне» кохання...