Королівство птахів

Крилатий ішов із Гавриїлом до палацу з наростаючим занепокоєнням. Він не знав, що чекає його там і як зміниться його життя. Крилатий не хотів нічого змінювати. Чому він повинен покинути рідний дім, свою сім’ю? Лише тому, що народився ангелом? Як шкода, що він не був звичайним хлопцем… Чому він втрачає свою свободу заради примхи короля? Невже в усьому винні всього пара зайвих крил?

Підійшовши до стін палацу, Крилатий підняв голову, розглядаючи вишукані, немов з кришталю, вежі та укріплення палацу. У цей момент ангел Гавриїл, його новий наставник, поплескав його по плечу.

— Що, ніколи не бачив такої краси? Крилатий, так? — запитав він.

— Так, — відповів юнак.

— Забудь про своє старе ім’я. Відтепер ти Авакум, королівський солдат, — заявив наставник. — Тепер я твій учитель і командир. Ти повинен мене слухатися і виконувати всі мої вказівки. Зараз я відведу тебе в казарму. Там ознайомишся з правилами. Вивчи їх на зубок.

Казарма виявилася досить просторим приміщенням, акуратно складеним із каменю. Всередині пахло свіжою вапняною побілкою. Крилатий, точніше вже Авакум, поглянув на велику червону дошку посеред казарми. Там був написаний статут:

1) Пам’ятай — ти ангел. А значить — ти воїн короля. Захищай його від смерті!

2) Зневажай простих людей, шануй чарівників, слав короля, знищуй тварин.

3) Ангелу не можна:

- Одружуватися з людьми.

- Пити вино відрами.

- Думати.

- Мріяти.

- Пропускати битви.

- Скаржитися.

- Хворіти.

- Стріляти з арбалета командиру в сідницю.

- Колупатися пальцем у носі.

- Солити огірки цукром.

За невиконання вищевказаних правил покладається місяць харчування сухим горохом, прочуханка лозою або інше покарання. Непокірних ангелів відправляють у тюрму охоронцями або не охоронцями.

До статуту, що його читав Авакум, підійшов командир Гавриїл. Він насупився.

— Ну, ці правила трохи застаріли, — змушений був погодитися він. — Але в цілому, все правильно. Ти щасливий, що потрапив до королівської гвардії?

— Ні, — чесно зізнався Авакум. Він не знав, що таке щастя, але це точно було не воно.

Гавриїл насупився, не очікуючи такого відповіді.

— Я вітаю твою чесність. Не намагайся ніколи брехати. Ми, ангели, цього не вміємо. Ми відомі своєю правдивістю, чистотою помислів і сумлінням. А ще ми чудові воїни. Хочеш бути воїном?

— Ні, — знову чесно відповів Авакум.

Гавриїл усміхнувся.

— Твоя думка тут нікого не цікавить. Я так, спитав для пристойності. Так годиться ангелам. А тепер приступимо до занять.

Першого дня вони кидали легке спис. Спочатку у Авакума це не дуже виходило, адже він звик працювати з плугом і засівати поля пшеницею. А тут — спис. Куди він тільки не летів… У пекарню в королівський пиріг, у королівську кузню, королівську пральню, миловарню і навіть у самого королівського ангела Гавриїла, який ледь устиг ухилитися.

— О! З тебе вийде чудовий воїн! — вигукнув він, витираючи піт із чола. — Але спис — це не твоє. Давай спробуємо меч.

І дійсно, з мечем було менше випадковостей. Він був важким, тому орудувати ним було нелегко. Учитель узявся навчати Авакума фехтуванню. У юнака був меч, а Гавриїл бився звичайною дерев'яною палкою і, треба сказати, вмів це робити набагато краще. Юний ангел раз у раз отримував палкою легкі удари то по голові, то по спині, то по руках. А як тільки він починав втомлюватися, удари по лобі ставали значно частішими.

— З мечем у тебе краще, — зауважив Гавриїл. — Але варто спробувати іншу зброю. Що скажеш?

— Я їсти хочу, — відповів Авакум. Меч його цікавив найменше.

— Як щодо королівського пирога? Ти все одно пробив його списом. Король таке не їсть.

Пиріг, слід визнати, був дуже смачним, адже явно призначався для короля. У ньому були горіхи, солодкі лісові ягоди й навіть щось схоже на м’ясо. Авакум рідко їв м’ясо, тим паче такого дивного походження. Він вирішив уточнити в учителя, який сидів поруч на каменях і готував наступну зброю — лук зі стрілами.

— А з чого цей пиріг?

— Пиріг? О, це улюблений пиріг короля — древоморський горіх, опалові ягоди і дощові черв’ячки…

Ангел мало не вдавився, і миттю спробував виплюнути все. Слід сказати, черв’ячків він їв рідко… і, можливо, й не став би, якби не був таким голодним. Пиріг був уже майже наполовину з’їдений, тому він лише ковтнув трохи гарячого напою, запропонованого Гавриїлом. В душі він сподівався, що це звичайний трав'яний чай...

— Малий, краще королівський пиріг із черв’яками, ніж бути жалюгідним чоловічком, — пожартував Гавриїл, намагаючись його заспокоїти. — Ну, перерву закінчено. Королю потрібен добре навчений воїн, Авакуме! Ти коли-небудь чув про лук і стріли?

— Звісно, — промовив ангел.

Місцеві мисливці з його рідних країв часто брали Крилатого із собою на полювання, оскільки він був чудовим слідопитом. Вони навчили його володіти цією зброєю.

— Ого! Твої вміння вражають! Де ти такому навчився? — вигукнув Гавриїл, дивлячись на десять влучань у центр мішені.

— Доводилося багато полювати, — відповів Авакум.

— Ти дещо вмієш. Це тут стане в пригоді. Молодець... Можливо, ти вже заслужив побачити королівський палац і ангельський собор — ти заслужив це своїм гідним завзяттям служити королю!

Після того як Авакум трохи відпочив від тренувань, Гавриїл повів його до палацу, попередньо переконавшись, що при ньому немає зброї. Палац був величезний і захопливий — його багатство та оздоблення вражали уяву ангела, який довгий час жив серед людей. Але він намагався не затримувати погляд на деталях, а спостерігав — від природи Авакум був дуже допитливим і уважним. Він помітив, що палац охороняють здебільшого ангели в обладунках та різні мудрі на вигляд створіння з посохами й прикрасами з рідкісних каменів. "Чарівники," — здогадався Авакум. "Як на наших ринках серед людей, тільки багатше вдягнені, і користі від них більше… чи ні?"

Поступово Авакум почав звикати до нового життя. З кожним днем зростала його військова майстерність, і йому навіть почала подобатися така служба. Водночас він дізнавався про устрій королівства та життя його жителів. Раніше, окрім полів, лісу та батьківських горщиків, він мало що знав. Тепер же він був одягнений у новий білий кафтан зі східного шовку, прикрашений золотими нитками, а червоні сап’янові чоботи з загнутими догори носками були м’якими й не натирали ноги. Їжі для ангелів завжди було вдосталь, а на свята подавали солодкий медовий напій.

Одного разу Авакум запитав у свого командира:

— Скажи, Гавриїле, а навіщо ангелам крила?

Гавриїл одразу змінився на обличчі, став похмурим і непривітним.

— Прийде день, і ти про все дізнаєшся, — сказав він.

Наступного ранку, тільки-но зайнялася зоря, Гавриїл розбудив Авакума.

— Вітаю, цей день настав! — сказав він. — Сьогодні ти дізнаєшся, для чого ангелам крила. Одягайся.

Не давши юному ангелу поснідати, Гавриїл повів його кудись за місто. Дорогою він весь час мовчав і явно був не в настрої. Через дві години вони дісталися підніжжя великої гори. Тут стояла маленька хатина. Гавриїл відчинив двері, ніби вдома, навіть не постукавши. У невеличкій кімнаті тріщав у каміні вогонь, а за дубовим столом сидів старий ангел із сірими, запорошеними крилами. Він був невеликого зросту, з маленькими сльозливими очима і великим, схожим на картоплину, носом. До речі, їв він теж картоплю. Смажену.

— А, Гавриїл привів учня на випробування! — радісно вигукнув він. — Ласкаво просимо до моєї скромної обителі.

— Це Авакум, — представив Гавриїл учня. — А це Піроп, наш випробувач. Як справи, Піропе?

— Ой, не питай... — поскаржився старий. — Ангели нині слабкі, не те що раніше. З десяти жоден не пройшов випробування. Куди котиться цей світ?

Піроп із цікавістю подивився на Авакума, уважно його вивчаючи. Він посунув йому стілець.

— Сподіваюся, ти його не годував? — запитав він, звертаючись до Гавриїла.

— Як можна, Піропе? Я ж знаю правила, — ображено відповів Гавриїл. — Зранку ні макового зернятка.

Старий підійшов до вогнища й узяв невеликий глечик, що стояв біля вогню. Простягнувши його Авакуму, наказав незаперечним тоном:

— Пий!

Юний ангел узяв у руки теплий глечик і почав пити. Рідина була густа, трохи в’язка, на смак дуже солодка й трохи п’янка, з незвичайним, неземним ароматом. Тіло поступово огортало приємне тепло.

Допивши до дна, Авакум здивовано поглянув на Піропа.

— Цей напій називається «Джерело Благ», — пояснив старий. — Готується з нектару квітів, пилку та молочка попелиці.

— А можна мені ковточок? — із надією запитав Гавриїл.

— Не належить, — сердито відмовив Піроп. — На вас ніякого джерела благ не напасешся. Хоч знаєш, як важко зібрати з кожної квітки по краплі нектару, по крупинці пилок? Хтось намагався доїти попелицю? Її ж не кожен помітить, таку дрібноту.

Гавриїл зняв із учня зброю, а потім приліг на лавку, відпочиваючи. Піроп узяв Авакума за руку й вивів із хати.

— Далі поведу тебе я, — сказав він. — Ми піднімемося на вершину гори. Увесь шлях ти повинен мовчати. Говорити можна лише там, на вершині.

Авакум кивнув, хоча його згоди й не потребували. Його вели, ніби вола на заклання. І бикам запитань не ставлять.

Дивно, але підніматися на гору було незвично легко. Авакум відчув такий приплив сил, що йому здавалося, він міг би на собі тягнути й вола. Піроп теж виявився бадьорим, незважаючи на свій вік.

Нарешті вони дісталися вершини. Насправді самої вершини у гори не було — замість неї вгорі виднілася величезна прірва, з якої виходило тепло й несло дрібні часточки попелу.

— Що це таке? — мимоволі вирвалося в Авакума.

— Це Везувій, — пояснив Піроп, що йшов позаду. — Він зараз спить. Але може прокинутися.

Авакум хотів запитати ще щось, як раптом зверху на нього впала мотузяна петля, міцно стягнувши руки до тулуба. Через мить він уже лежав на землі, а Піроп сидів зверху, зав’язуючи вузли на мотузках.

— Що ти робиш? Я ж ангел! — обурився Авакум.

— Бачу, що не суслик, — відказав старий.

– Навіщо ти мене зв’язав? Я ж маю пройти випробування, щоб дізнатися, для чого мені крила.

– Відомо для чого. Щоб літати, – сказав Піроп і відпив трохи з фляги. По запаху Авакум одразу впізнав чудодійний напій "Джерело благ". Отже, старий таки потайки його п’є, усупереч правилам.

– Гаразд, щоб ти не засипав мене своїми запитаннями, розповім тобі все по порядку, – промовив Піроп. – Везувій – це сплячий вулкан. Якщо він прокинеться, всьому нашому королівству настане кінець. Усе покриється вогнем і попелом. Щоб цього не сталося, треба когось приносити в жертву.

– А я тут до чого? – насторожився молодий ангел.

– Не перебивай. Так от. Ніхто не може навчити ангела літати. Але дехто з них у певний момент може навчитися. Причому, одразу після того, як його скинуть у Везувій.

– А якщо в ангела не вийде літати? – з жахом у погляді запитав Авакум.

– Тоді станеться нове жертвоприношення, – байдуже знизав плечима старий.

Тільки тепер Авакум зрозумів, що означає це випробування і чому Гавриїл не хотів про нього говорити. Ангелу зовсім не хотілося закінчити своє життя в жерлі вулкана.

– Почекай! Я не хочу випробування! – запротестував Авакум і безпорадно засмикав ногами.

– Я не здивований, – з усмішкою сказав Піроп. – Але знаєш, у чому справа, хлопче? Твоя думка тут нікого не цікавить.

Старий різким рухом підняв юнака на ноги і підштовхнув до жерла вулкана. Стоячи на краю, Авакум відчув запах сірки й попелу. Він глянув униз і жахнувся. Там, унизу, наче жива, клекотіла вогняна лава.

– Не дивись униз, – сказав йому ззаду Піроп. – Там нічого цікавого немає. Літатимеш – затримай дихання, розправ крила й лови потоки теплого повітря. Далі вже сам.

Після цих слів він різким рухом ножа розрізав мотузки, які стягували крила юного ангела, й ногою скинув його у прірву.

Втрачена опора під ногами змусила Авакума затріпотіти ними, наче він кудись біг. Але він зовсім не біг. Він летів просто на дно вулкана, назустріч всепоглинаючому вогню та своїй загибелі. Серце калатало так, наче хотіло вирватися з грудей.

"Крила!" – обпекла його думка.

Авакум миттєво розправив крила, і, на його здивування, потік гарячого повітря підхопив його, повільно піднімаючи вгору. Робити майже нічого не довелося. Просто розправити крила – і все. Коли ангел піднявся над жерлом вулкана, гаряче повітря змінилося холодним гірським, і його тіло знову почало поволі опускатися. Повертатися назад у жерло бажання не виникало, тому Авакум почав незграбно махати крилами, намагаючись зрозуміти, як це працює. Він весь змок від напруги й спеки, що йшла з жерла. Піт заливав очі, від попелу свербіло в носі. Але, попри все, Авакум швидко навчився керувати крилами.

Відлетівши від Везувію на деяку відстань, він помітив, що летить на місці, наче щось не пускає його далі. Юний ангел озирнувся. Виявляється, до його ноги була прив’язана мотузка, за яку його тримав Піроп, не даючи втекти.

– Далеко зібрався, летючий? – крикнув старий. – Справа зроблена. Повертаєшся назад.

Чесно кажучи, Авакум так вибився з сил, що вже не міг чинити спротив. Він з останніх сил підлетів до свого мучителя й знесилено впав на каміння, важко дихаючи.

Старий мовчки дістав із шкіряної торби глечик, запечатаний сургучем, і простягнув його юнакові. У глечику було молоко. Авакум пив його без упину. Здавалося, що смачнішого молока він у житті не куштував. Сили поступово поверталися до його тіла.

– Тобто ти мене обдурив, старий, – сказав він, нарешті напившись. – Ти залякав мене всілякими страхами, тим часом тихенько прив’язав мотузку до ноги, а потім просто скинув у прірву.

– А ти думав, я кровожерний убивця? – усміхнувся Піроп. – Моя робота – налякати тебе вигадкою про жертвоприношення, щоб ти боровся за життя за допомогою крил. А якщо не впораєшся – витягнути за мотузку нагору. Я ж випробувач, а не ангелоубивця.

– Але навіщо? – здивувався Авакум.

– А навіщо… Порівняй, сказати тобі просто «літай» чи «літай, бо зараз помреш». У якому випадку ти почнеш літати швидше? А ще страх перед смертю ніби відкриває якесь друге дихання.

Зібравши речі, вони вирушили вниз. Спочатку йшли мовчки, а тоді старий заговорив:

– Ото буває, ти одразу полетів, почув мою пораду. А інші можуть такого накоїти… Він тріпоче крилами, як навіжений, метушиться внизу, мотузку намотує на себе. Тягнеш його нагору, розплутуєш, одні тільки пір’я летять. А був випадок: штовхнув я одного в прірву, дивлюся – висить на мотузці й не ворушиться. Витягаю – а я йому крила забув звільнити. Так і кинув зв’язаним. А я то думаю, чому він крилами не махає…

А був ще один випадок: скинув я ангела у Везувій, дивлюся – ні його, ні мотузки. Тягну мотузку – а там лише чобіт замість ангела. Уявляєш? Я мало не помер від страху. Навіть сльозу пустив за бідолахою. Що ж робити… Беру свої речі та йду вниз. Виявляється, той тип ухопився за скелю у Везувії, мотузку відчепив і потихеньку виліз назовні. Так він мене наздогнав і так мене побив, що ребра потім місяць боліли.

Чесно кажучи, Авакуму теж сподобалася ідея дати Піропу прочухана, але він стримався. Врешті-решт, тепер він умів літати.

– А я бачив, як ти пив «Джерело благ», – зауважив Авакум. – Хіба це не заборонено?

У старого раптом засмикалося ліве око. Здавалося, він був наляканий.

– Ти ж нікому не скажеш? – з надією в голосі запитав він.

– Гаразд, не скажу, – погодився Авакум. – Але натомість прошу ковточок. Не для себе. Для Гавриїла.

Він дуже хотів.

– Ну, для Гавриїла мені нічого не шкода, – одразу заспокоївся Піроп. – Але лише один ковток. Не більше.

Ангел спостерігав за придворними інтригами, за державними традиціями, ріс, навчався та мудрішав. У світі ангела, у світі, де править король-птах, птахів вважали священними, чистими душею... Також шанували багато рас: від чарівників, ельфів, гномів до чаклунок і троллих. Проте ізгоями з-поміж ізгоїв завжди були люди... і, звичайно, не з чуток відомі, — тварі. Вони існували як паразити, але ніхто їх не міг вигнати остаточно… Навіть невідомо, кого більше ненавиділи – людей чи тварей? Тварей чи людей?

У будь-якому разі, безмежний світ дитинства ангелика, Крилатого, назавжди залишився в минулому разом із бідністю, родиною, матір'ю... Цікаво, як вона зараз? Іноді ангел замислювався про це з гіркотою, згадуючи її. Для нього досі залишалися загадкою слова мудреця: «люди забули про слово "любов"». Де ще про нього пам'ятають? У палаці він теж не дізнався про це слово. Треба обов’язково розвідати про це.

Втім, довго роздумувати над цим він не міг, бо після довгого, виснажливого дня у нього просто не залишалося сил на думки… Жорстокий режим військової служби поступово відучав ангела від меланхолійних мрій… Тренування, караульна служба, догляд за спорядженням і казармою – ці заняття здавалися всім дуже важливими та корисними, але не Авакуму. Навряд чи він буде орати поле строєм або розбирати тушу в чистому кафтані. До того ж він тужив за рідними краями. За лісом, повним пахучих трав, за струмком із рибою, яка блищить на сонці, але понад усе – за своїм домом. Чи повернеться туди коли-небудь Авакум?