9 доказів, що в мене вдома живуть привиди

Моя бабуся щоночі зазирає в мою кімнату.

Вона робила це з тих пір, як я ще в дитинстві отримав власну спальню. Заглядала через ледве відчинені двері на шляху до свого ліжка, щоб нагадати, що вже час лягати спати, коли я був ще зовсім малим, або просто побажати солодких снів, коли я трохи підріс і заявив, що відтепер маю право самостійно складати свій графік сну. Я бачу її щоночі, коли все світло в домі вже вимкнено; бачу, як вона, безшумно йдучи коридором, дивиться на мене через дверний отвір і нічого не каже, просто перевіряє, чи я ще не сплю. Мені страшно до неї говорити. Моя бабуся померла за чотири роки до того, як ми переїхали в цей дім.

Мій пес повільно згорає.

Бен став членом нашої родини відколи я пішов у середню школу. Спокійний, розумний і слухняний сенбернар, з яким я провів половину свого віку. Коли два місяці тому наш старий будинок охопила пожежа, він отримав декілька опіків, але ветеринар пообіцяв, що з ним все буде гаразд, тож я вмовив себе не турбуватись з цього приводу. Однак я сумніваюсь, що коли-небудь зможу забути те перелякане, переповнене відчаєм виття, яким Бен благав про порятунок, коли застряг у палаючій кімнаті. Іноді, вночі та серед дня, я знову чую, як він виє з вітальні — точно як тієї ночі. І коли я стрімголов біжу до нього, Бен завжди мирно спить на своєму лежаку — і його рани з кожним разом ширшають.

Якимось чином воно знає, якого монстра я боявся в дитинстві.

Моя мама, наслідуючи приклад багатьох мам з усього світу, з метою примусити мене раніше йти до ліжка вигадала історію про «Нічного Чоловіка», який викрадає дітей, що не слухаються своїх батьків і не сплять, коли годинник пробиває дванадцяту ночі. Я, тоді ще навіть не першокласник, вівся й не ризикував після опівночі висуватися з-під ковдри. Коли трохи подорослішав, почав скептичніше ставитись до Санта-Клаусів, Великодніх кроликів, зубних фей — зокрема й до Нічних Чоловіків, тож мамина лякалка швидко перестала діяти й забулась. Тижнем згодом після нашого переїзду в новий дім я почав бачити його у вікні. Саме те нелюдське сіре обличчя з великими бездушними очима, яке я уявляв і якого боявся в давньому дитинстві. На моєму вікні є замок, який, схоже, не дає йому потрапити всередину. Я не знаю, що робити, коли воно здогадається пройти через двері.

В шкільному зошиті мого молодшого брата з’являються дуже детальні коментарі про світових класиків.

Не секрет ні для моєї родини, ні для вчителів, з якими він займався, що Калеб ненавидить літературу. Тож коли в його лаконічних та доволі лінивих шкільних конспектах почали з’являтись нові записи, зміст яких освітньою програмою передбачений не був, й особисті думки щодо деяких письменників, яких вони вивчали на заняттях, викладені в саркастичній і навіть вульгарній формі, батьки разом з учителем в авторстві цих недоречних коментарів обвинуватили саме Калеба. Він обвинувачення заперечував, хоча й безуспішно, адже інакшого логічного пояснення ніхто не мав. В мене його також не було, однак, думаю, я бачив достатньо, щоб припинити покладатися на логіку.

В цьому домі живе мій двійник.

Коли зустрів його вперше, не був впевнений у тому, що побачив. Силует, повністю до мене ідентичний, швидко сховався за дверима, коли я виходив з вітальні в коридор. До того моменту я стикався з достатньою кількістю моторошних речей у цьому домі, щоб вирішити не переслідувати те, що від мене щойно сховалось. Відтоді я почав бачити його частіше. Як він таїться в порожніх кімнатах, ходить попід вікнами, спостерігає за мною з-за спини, розмовляє з моїми батьками... Я підозрюю, що це він посміхається мені з іншої сторони дзеркала.

Або я забуваю власні вчинки, або щось поступово займає моє місце.

Почалося все з того разу, коли я помітив, що час пролітає занадто швидко. Я міг на мить відвернутися від годинника, і його стрілки пропускали десять хвилин, п'ятнадцять, тридцять... Потім я став пропускати години. Як із майже усіма непояснимими речами в цьому домі, спочатку я намагався ігнорувати; вдавати, наче нічого не відбувається і я просто марю — але ці випадки виросли в набагато більшу проблему, коли мої батьки почали пригадувати мені мої недавні вчинки, які я сам не пам’ятав. У мене ніколи не було жодних проблем з пам’яттю, як і ніколи не було приводу боятись, що одного дня я можу втратити контроль над собою та вчинити щось жахливе.

Мої колишні друзі та знайомі намагаються заманити мене в підвал.

Через матеріальне становище нашої родини й деякі нюанси роботи мого батька після пожежі ми повинні були переїхати до іншого міста. Це означало, що я був вимушений попрощатись з більшістю людей, котрих знав. Така підніжка від життя вкупі з самим фактом втрати дому та переїздом, очікувано, добряче по мені вдарила, і я деякий час сильно сумував за своїми друзями. Певно, що б там не ховалось у нашому підвалі, воно якось змогло це відчути, бо скоро після заселення я почав чути знайомі голоси. Щоразу, як минаю вхід у підвал, я чую, як вони кличуть мене на ім’я, кличуть на допомогу, кличуть, щоб я їм відповів: «врятуй нас», «я тут», «ми тут», «ти нам потрібен», — мої однокласники, мої друзі, мої сусіди... Я не знаю, чи може їх чути моя сім’я, і я боюсь, що хтось із них міг уже спуститись вниз.

Незнайомі мені люди замінюють мою родину.

Я хотів вірити, що це все просто страшний сон. Жорстокий, глузливий, повторюваний жах, в якому я йду на кухню та знаходжу там людей, яких ніколи за своє життя не бачив. Вони обідають і спілкуються, ніби завжди тут мешкали, та не звертають уваги на мою присутність. Я забираюсь геть, біжу хвилястими коридорами якомога швидше, намагаюсь втекти від подій, що завжди йдуть далі — але безрезультатно, бо врешті обов’язково натрапляю на три мертвих тіла: мати на сходинах з глибоким кривавим порізом на шиї, молода донька на підлозі у вбиральні, вже без кисню в легенях, і батько на мотузці, один кінець якої перев’язаний навколо шиї, а другий — навколо люстри. І коли я нарешті знаходжу свою кімнату, зачиняюсь там, відрізаючи себе від єдиного способу втекти, відчуваю, як стіни звужуються й тиснуть мені на плечі і як це відчуття тривоги та небезпеки поглинає весь дім і добирається до мене, — поки не розплющую очі та не усвідомлюю, що забився у куток у порожній спальні, і стіни навколо мене не стискаються, і жодна зла сила мене більше не переслідує, і я нарешті можу з полегшенням видихнути, як видихаю, коли просинаюсь від страшного сну. Тільки я розумію, що це був не сон. Жоден з таких разів не був сном.

Ніхто не пам’ятає Емілі Фіцджеральд.

Це трапилось зовсім недавно. Емілі була моєю однокласницею в новій школі. Ми швидко потоваришували. Вона вмовила мене спочатку допомогти їй з проєктом з географії, потім — зробити це в мене вдома. Два місяці самотності й досвіду, яким я не наважувався поділитися ні з ким, розпалили в мені невідкладну потребу в чиїйсь компанії, і її наполегливість дотиснула мене. Я був достатньо необачний, щоб впустити її. Тож вона ввійшла в дім, ми пішли в мою кімнату робити проєкт, через деякий час вона відпросилась у вбиральню, і більше ніколи не повернулась. Я не знайшов її там, не знайшов у вітальні, і коли натрапив на маму й спитав, чи не бачила вона Емілі, вона сказала: «Хто така Емілі?». Я питав однокласників. Я питав учителів. Жодна душа не могла згадати дівчину, яка завжди була з ними. І з якоїсь незрозумілої мені причини я єдиний, хто досі зберігає пам’ять про неї, зниклу без сліду, бо я дозволив їй переступити поріг цього їбаного дому. Це був перший випадок, коли він по-справжньому комусь нашкодив — перший, про який я знаю, адже не можу бути впевнений, що нікого не забував раніше. Я боюсь, що наступним можу бути я, чи хтось з моєї родини, чи ще якийсь неповинний гість.