Твоя солодка правда

Як же смішно влаштований світ. Людина, яка колись вигнала з дому мене з мамою — померла і залишила в спадок невеличкий будиночок, з рахунком в банку. Якби мені хтось раніше сказав про це — ніколи б не повірила! Але документи, які вислав місцевий нотаріус, були доволі переконливими. Тому й опинилася в чужому місті, з однією валізою в руках та шаленим бажанням випити кави. Й поки старий містер Брайт грався з магічним оформленням документів, я з якимось смутком оглядала місце, в якому колись жила.

Батько багато чого змінив за цей час… Весь перший поверх став кволим баром, на якому навіть вивіски не висіло. На другому — з’явилася спальня та ванна. Кімната, де я колись жила — перетворилася на звалище непотребу. Купа пилюки, бруду та спогадів. Таких гірких, що хотілося заїсти їх чимось солодким, щоб не згадувати всі ті образливі слова які я чула. Не згадувати постійну гіркоту в роті, коли тато брехав мамі чому затримався цього разу. Та не звинувачувати себе у тому, що вони зрештою розійшлися.

Раптовий дзвінок телефону змусив мене похапцем вийти кудись, де зв’язок ловив краще. Їхати сюди довелося настільки терміново, що я навіть не встигла попрощатися зі своїм хлопцем. Ми жили з ним вже декілька місяців, але якось все не клеїлося. Тому я прийняла виклик та спробувала посміхнутися йому:

— Привіт, Ітане, — тихо вимовила. — Вибач, що довелося так раптово їхати. У мене зовсім не було часу, щоб все пояснити тобі. Але я вже на місці, добралася добре. А ти як?

— Я саме хотів поговорити з тобою про це, — нервово почав він, викликаючи в мене дурне передчуття. — Послухай, Рейвен… Я давно хотів сказати тобі…

— Сказати що? — ледь сковтнула слину, блукаючи вздовж столиків, тільки б не стояти на місці. Подібні розмови ніколи не закінчувалися чимось хорошим. — Щось сталося?

— Давай розстанемося, Рей, — почулося в слухавці, немов грім серед ясного неба. Ноги самі підкосилися і я сіла за найближчий столик. — Я вже довгий час збирався поговорити про це, але якось не було слушного часу.

— Чому…? — вирвалося з губ, перш ніж я встигла подумати, наскільки це жалюгідно виглядало з його боку. Й ніби цього було мало, я поставила питання, за яке ладна була себе проклясти. — Ти когось знайшов…?

— Ні, — поспіхом вимовив він, а в мене на губах з’явився такий гіркий присмак, що захотілося заплакати. Навіть не тому, що він когось знайшов собі, а тому, що збрехав. Хоча й знав, наскільки я погано переживаю подібне. — Справа не в тобі. Я просто зрозумів, що не готовий до стосунків. Тому давай розійдемося.

Чужа брехня з кожним новим словом викликала ще більшу нудоту. Я відчувала її присмак настільки сильно, що не знала куди себе діти. Хотілося запитати, чому він так вчиняв, чому вона, чому зараз, чому...? Але відповідь мені була давно відома й так. Мало хто погодився б жити з людиною, яка завжди знала, що ти брешеш. Й Ітан не був виключенням…

— Я вже забрав свої речі з квартири, — продовжив він, наче нічого не сталося. — Ти теж постарайся забрати якомога швидше, ми й так прострочили оплату на тиждень. Міс Лорен попросила не затягувати, вона вже знайшла нових квартирантів…

— Що…? — тільки й змогла вичавити з себе. — Ти знущаєшся…? Я в тому місяці заплатила була свою частину за оренду! Цього місяця мав платити ти!

— Але я не житиму з тобою. Тому не починай, Рейвен, — пояснював ніби дитині. — Ти не зможеш сама оплачувати рахунки, бо звільнилася з кав’ярні, а міс Лорен треба гроші. Знайдеш собі квартирку менше й будеш собі жити.

— Думаєш її так легко знайти? — мало не прогарчала. — Якого біса ти дозволив їй здавати нашу квартиру комусь іншому?!

— Не “нашу”, — м’яко виправив він мене. — Тому давай закінчимо мирно…

Ітан ще щось намагався сказати, але мені не вистачило нервів слухати його. Я просто стояла посеред старого будинку, дивилася на телефон в руці й ледве стримувалася аби не заплакати від образи. Мало того, що я втратила роботу, мій хлопець виявився покидьком який зрадив мені, так ще й я тепер не мала де жити… Що за напасть така?!

— Міс Вайт? — покликав нотаріус, змушуючи крадькома витирати мокрі на рівному місці очі. — Вітаю вас! З цієї хвилини, ви офіційно вступаєте в спадщину! Вам залишилось підписати ці документи й будиночок ваш. А пізніше я підвезу вам усе інше.

— Мій…? — тихо перепитала, оглядаючи своє минуле ніби в перший раз.

— Звичайно ваш! — підхопився він, розкладаючи переді мною купу папірців. — Наведете лад, поміняєте замки та зможете спокійно жити. А якщо потрібен буде майстер, я знаю чудового спеціаліста. За невеличку суму зробить вам ремонт та підлатає дірки. А то скоро сезон дощів, й дах може протікати…

— Не хотілося б, — тактовно промовчала, бо мій особистий дах так точно прорвало. Ще трошки подібних розмов і його зовсім зірве. — Лікувати потім дорого…

— Ваша правда! — посміхнувся старенький та жваво став шукати у внутрішній кишені піджака візитку. — Ось, зателефонуйте йому. Він обов'язково допоможе Вам з домом.

— Думаєте, його ще можливо полагодити…?

— Звичайно! Лишень потрібна правильна людина! — махнув рукою нотаріус. — Ви вже вирішили чим будете займатися в нашому містечку?

— З чого ви вирішили, що я залишусь…? — здивувалася такому питанню.

— Так ви ж з валізою приїхали! Значить точно залишитесь, — чоловік стрепенувся від дзвінка, подивився у свій телефон та поспішив зібрати в купу всі папірці. — Мені вже треба бігти, міс Вайт! Тому, ставте підпис та облаштовуйтесь. А я пізніше до вас ще забіжу. Все ж таки важко перебиратися в чуже містечко, де тебе ніхто не знає. Не вішайте свого носа, у вас все вийде!

Пальці вивели хвилясті літери та віддали ручку. Я дивилася як зачиняються двері за містером Брайтом та відчувала дивне хвилювання. З одного боку, я могла повернутися в місто, в якому мене нічого не тримало. З іншого боку — пожити в цьому будиночку, відірватися від проблем які навалилися на мене за останній місяць та перезавантажитись. Без крикливих сусідів. Без проблем з орендою. Без людей, які дивляться на мене як на навіжену та намагаються взагалі не розмовляти зі мною через дар.

Що ж, Рейвен Вайт, думаю настав час для змін. Особливо тоді, коли тобі немає чого втрачати.