Твоя солодка правда

Гаряча вода вдарила по шкірі, змиваючи з мене залишки невдалого ранку. Вперше за весь цей день я дозволила собі перевести подих та забутися. Добре, що на полиці знайшлося рідке мило й водопровід цілком нормально функціонував. Я не рахувала, скільки хвилин простояла під душем, обійнявши себе руками. Просто в якийсь момент закрутила кран, загорнулася в новенький рушник, який знайшла в шафі для гостей, та спустилася на перший поверх.

Мені добряче пощастило, що містер Блек додумався жвавіше за мене витерти кофту, інакше б довелося б прати ще й штани. А так, підсохну трішки й зможу одягнути принаймні їх. Лізти в батьковий одяг взагалі не хотілося. Й справа навіть не в речах померлого, а в тому, що я досі не могла пробачити його за купу дитячих спогадів і його речі змушували мене знову переживати їх. Тому краще вже було ходити так.

Варто було мені сісти в старе крісло, як по команді задзвенів телефон і на екрані з'явилося ім'я моєї подруги.

— Привіт, Майлі, — видихнула я, забираючись з ногами на верх, щоб якось зігрітися.

— Привіт, люба. Тут Ітан привіз якісь валізи й сказав, що все добре і ти поясниш мені усе, — почала було вона, а я немов закам'яніла.

Мої пальці миттю тицьнули гучномовець і я перевірила повідомлення. Це ж треба таке…! Цей бовдур написав, що люб'язно зібрав мої речі та відвіз до Майлі... В моїй голові нестерпно загуло і я від злості загарчала.

— Що сталося? — розгублено перепитала вона, а я навіть не знала як розповісти все. — Ви знайшли нову оселю?

— ...скоріше вже він знайшов собі нову дівчину й вирішив позбутися від мене. У всіх сенсах цього слова, — зітхнула, струшуючи краплі з мокрого волосся.

— Ну він і козел... — прошепотіла вона в слухавку. — А ти де зараз...?

— Довга історія... Я в сусідньому місті. Мій біологічний батько помер та лишив у спадок невеличкий будиночок, — почала розповідати. — І поки я була в дорозі, цей паразит сказав, що нам варто розійтися. А потім додав, що жінка, в якої ми винаймали квартиру — шукає нових жильців. Й поки я обідала та купалася після раптового десертопаду, він просто завіз до тебе речі!

— Знала б — стукнула б його пику своєю улюбленою пательнею! А потім його портрет на чавуні повісила б у рамку! Пришиблений! — завелася не на жарт Майлі. — І що ти думаєш далі робити?

— Поживу тут деякий час. Доведу будиночок до ладу, може відкрию невеличку кав'ярню, а потім продам комусь... — знизала плечима. Було на диво прохолодно. — Слухай, ти можеш… вислати мені ті валізи? Щоб я не каталася туди-сюди. Все одно в руках не довезу, доведеться висилати поштою. А так, тільки марно кататимусь. До того ж...

— Що? Щось ще сталося? — турбувалася вона.

— Я не брала з собою змінний одяг, а в місцевій крамничці на мене випадково пролили десерт. Кофта буде сохнути ще пів дня завтра. І це в кращому випадку, — зауважила, розглядаючи затягнуте хмарами небо. — Я навіть сходити в магазин не можу, щоб купити якусь футболку.

— О, це ти влипла, люба... Добре, що хоч поруч немає ніяких маніяків, — панікувала вона. — Ти як будеш лягати спати — обов'язково зачини двері та підіпри стільчиком. І вікна перевір!

— Майлі, кому я здалася в цьому Богом забутому місті...? — простогнала, зручніше лягаючи на бік. — Від мене он, єдиний хлопець втік! А ти кажеш — "маніяк". В цьому дурному світі, я потрібна лише комунальним працівникам. От хто, хто, а вони про мене якось ніколи не забувають! Стабільно кожного шістнадцятого числа телефонують, щоб я не протермінувала оплату.

— Від тих, боюсь, ніхто не задихається... Мені здається, вони тебе з того світу воскресять, щоб ти вчасно заплатила... — сумно зауважила подруга та стала чимось шуміти на фоні. — Добре, Рейвен, пиши мені свою нову адресу. Поїду тобі відправлю речі, поки ще пошта працює. А то заявляться до тебе якісь газопостачальники, а ти в одному рушнику перед ними! І потім доводь їм, що ти не вмикала опалення посеред літа!

— Та яке це літо, якщо на вулиці десять градусів тепла...? — сумно, обійняла себе за плечі. — Відчуття ніби хтось переплутав дати й зараз початок весни... Прохолодно та волого...

— До кінця тижня обіцяють плюс сорок. Тому не дуже то й сварись на погоду. Ще трохи й будеш мріяти роздягнутися, — посміхнулася вона в слухавку. — Я побігла, бережи себе, нещасна! І адресу не забудь написати!

В слухавці почулися довгі гудки, а я нервово закуталася в рушник. Добре, що нотаріус потурбувався про те, щоб речі батька перебрали хоча б трошки й викинули у смітник. Погано, що я не здогадалася привезти свої одразу.

Десь за вікном почувся гучний грюкіт від якого моє серце закалатало з новою силою. Я встигла лише вдихнути повітря, перш ніж старе дерев'яне вікно жбурнуло протягом об стіну і я схопилася за серце. Розмови про маніяка якось раптово ожили і я спробувала знову прислухатися до своїх відчуттів. Стара дерев’яна дверна ручка клацнула — і двері вітальні рипнулися, доводячи мене до серцевого приступу.

Пальці нервово намацали подушку і я тихо стала крастись до дверей, щоб помітивши чийсь високий силует жбурнути її зі всієї сили. Чергова блискавка освітила приміщення і я з жахом побачила перед собою власника крамнички напроти. В його руках лежала величезна коробка з десертом, в який влучила моя зброя. Й варто було мені блимнути ще раз, як вона опинилася на підлозі разом з моїм серцем. Знову.

Величезні очі шоковано дивилися то на мене, то на свої руки, в яких ще мить тому був десерт. Чоловік стояв, наче вкопаний, поки я перебирала у своїй голові лайливі слова.

— Господи… — ледь зірвалося з моїх губ, перш ніж я видихнула повітря і… відчула дивний холод.

Мої очі повільно опустилися і я з жахом зрозуміла, що рушник, у який я так дбайливо загорнулася, тепер лежав красивою купкою біля моїх ніг. Цікаво, це жахіття колись закінчиться сьогодні чи ні?