Мракобіси

Вибух не спричинив значних руйнувань у зоні відчуження, лиш земля струснулась, від ударів блискавок оплавилися з десяток іржавих електроопор, та оглушливий хлопок від раптового перепаду тиску повітря убив усіх птахів у радіусі двох кілометрів й поклав кілька гектарів Рудого лісу навколо місця аномалії.

Усі дороги поблизу Зони відчуження перегородили блокпостами силовиків.

Це стало державною таємницею: теленовини та вранішні газети красномовно промовчали про загадкове явище. На другий день з поличок магазинів ніби корова злизала язиком усю сіль. Нових завозів не робили. У розряд дефіцитних товарів також потрапили крупи, консерви та туалетний папір, цукор та мука. Єдине, чого лишилось вдосталь - зліплені з комбіжиру монструозні їжаки з сірниками замість голочок та калиновими очима. Компанію їжакам на порожніх вітринах холодильників складали коров’яче вим’я та кальмари. І те й інше лежало обабіч аморфними купами блідої мертвечини. Вим’я мало порівняно кращий естетичний вигляд завдяки відсутності присосок та моторошних бляклих очей, так схожих на людські. На фоні отих шедеврів візуального марчандайзингу комбіжировий їжачок вигідно вирізнявся. Обивателі скуповували усе - навіть гумові чоботи сорок сьомого розміру, кабачкову ікру та салат “ніжинський” у півлітрових банках з поржавілими кришками.

По телевізору крутили балет та концерти класичної музики. З їжачків повиймали сірники й зачинили магазини, а заодно також всі громадські установи.

На четверту добу в місто навідались зомбі й влаштували ніч “довгих ножів”.

Нелюди приходили у обрані квартири серед ночі, коли сон міцний. Сусіди розповідали, що бачили, як ламали двері: правоохоронці на виклики не приїжджали, навіть телефонних дзвінків не приймали. Незначний спротив, приглушені крики, паралізуюча дія мобільного гіпнотранслятора. Поспіхом витягували мешканців та кидали до чорних “бобиків”. Кілька хвилин - і готово: осиротіле помешкання з вибитими дверима.

-Мабуть, було за що, - перешіптувались сусіди, коли параліч слабшав.

Балет по телевізору переривали терміновими трансляціями щоденних чорних мес з жертвоприношеннями казнокрадів, корупціонерів, іноагентів та інших ворогів народу. Поширювались чутки, що виїзди от-от закриють. Дороги заполонили колони машин. Нескінченим потоком асфальтовими артеріями з міста поступово виходило життя.Та диво! Більшість приїжджали назад.

Ходили чутки, що ті, хто повернувся до Міста, вчинили так не з власної волі. Можна було манівцями обминути блокпости, проїхати за ніч автомобілем кількасот кілометрів по швидкісній трасі, минаючи покинуті селища зони відчуження й не побачити жодної автозаправки. Були такі, хто брав з собою запас пального - вони добирались до краю: жодної прірви, стіни з туману чи світла, чи з пітьми - нічого такого. Вже виднілися віддалік траси покручені хащі Рудого лісу. Дорога нібито простувала прямо, узлісся майоріло то справа, то зліва, зникало з поля зору й знову з’являлося на горизонті.

Просто в одну мить повз ваш автомобіль пролітав знак: облуплений від часу “ЛАСКАВО ПРОСИМО” , а далі - ще один, з написом “м. Місто” на білому фоні. З поверненням!

-Усім розійтись по домівках! - чорні автомобілі УАЗ - “бобики” скрипіли гучномовцями та зі швидкістю катафалків рухались крізь колони біженців, блимаючи біло-синіми мигалками, - Звільніть проїжджу частину! Місто зачиняється на карантин! Оголошується комендантська година! Розпорядження влади про роздачу їжі та питної води транслюватиметься засобами оповіщення! Слідкуйте за телеефіром та тримайте увімкненими радіоприймачі!

Перший прорив біомаси стався стався четвертого дня на театральній площі міста. Олексій Ухилюк стояв у живому ланцюгу, стримував натиск натовпу збуджених громадян на трибуни.

-Бачиш, яким боком усе повернулося - сказав йому того ранку Барабашко у КПЗЗ, підставляючи журнал обліку зброї та вказуючи пальцем на графу, у котрій належало поставити підпис, - Ну, тепер хоч війни не буде. За кілька днів порядок наведемо. Ти, головне, не смикайся без наказу. Про все доповідай мені. Зрозумів?

-Ясно, - відповів Льоха й кивнув, перевіряючи затвор.

-Як до цього дійшло? - думав Льоха, дивлячись як хвилюється людське море по той бік плексигласового щита, - Чому я тут, а не деінде? Чому я виконую осоружні накази, замість жити так, як заманеться? Чиє життя я зараз проживаю? Аж ніяк не своє! Та пішло воно все! - Олексієві полегшало на душі, бо він прийняв рішення при нагоді зробити нарешті те, про що вже давно мріяв - втекти.

Тим часом мер міста закінчив свою заспокійливу промову з трибуни й передав слово відомому скандальному політику та очільнику громадського руху “Наша Правда”.

Його оточували однодумці. Деякі з них тримали руки за пазухою й старались стати так, щоб прикрити собою. У натовпі розгублених людей були включення, - вони вирізнялись, як родзинки у білому кексі: усі не підсудного віку, обличчя - прикриті банданами, пальці підлітків біліли, стискаючи уламки цеглин. Напружені пози, шиї витягнуті у бік лідера.

-Як ж то його звуть, отогойво крєндєля? - спитав боєць, що стояв у оточенні праворуч від Льохи, - подивись, який маладєц!

-Біс його зна - таке ж лайно як і всі політики, а то ще й гірше, - огризнувся Олексій. Йому раптом захотілося зникнути, розчинитись, лопнути як мильна бульбашка й з’явитись деінде, без зброї та осоружної форми, носячи котру він чомусь відчував пекучий сором.

“Маладєц” тим часом піднявся над натовпом, ступивши на підніжку свого джипу, що виблискував під ріденькою мжичкою мокро-асфальтним глянцем. На нього навівся розтруб відеокамери з емблемою місцевого телебачення - й низенький лисуватий дядечко з пухкими щічками та вусами щіточкою в мить підріс щонайменше на голову, коров’ячий його погляд став полум’яним й увесь його вигляд змінився - хоч на монету чекань. “Люде, давайте тут прагалосуєм: хто за всьо, щоб було по правільному?” - вигукнув і підняв правицю. Потягнулись перші руки - ніхто нічого не розумів, та з облич зникала гримаса напруження, а з поглядів - тваринний страх - нарешті пропонують хоч би який вихід.

Льоха відчув знайомий холодок у потилиці - по натовпу вдарили гіпнотранслятором. “Якщо не пручатись - не болітиме,” - повторював подумки Льоха, - “Мене не бере. Не існує ніякого гіпнозу. То все дурня, мракобісся. Пройде повз мене, не зачіпаючи.” Пульсація в скронях посилилась. Голова заболіла - ніби хто ножем штрикнув. “Зараз вдарить. Треба вийти. Клятий натовп. Як ти звідси вийдеш?”

-Від нас шо нада? Хай всі прості люде проголосують! Оберемо двісті чоловік: шо у нас, мало алкоголіків, всілякого зброду? Наловимо циганів, жебраків, наркоманів, злодіїв… Вистачає таких - на десять років стане! Чорні меси щодня можна правити! Двісті чоловік здамо - і на цей місяць - усьо! - дядечка хотілось слухати, він вміло жестикулював, голос у нього був бадьорий та впевнений, - Нє, воно канєшно, якщо добровольці - честь і хвала! Воно, канєшно - я лічно з особистого фонду, так би мовити, на підтримку їхніх сімей… Канєшно, да!

З джипа висунулась антена, розгорнулась. Імпульс транслятора, раптовий і такий сильний, що люди застогнали. Натовп хитнувся. Пролунали перші схвальні вигуки.

-Лічно я - за! В ім’я Мурмура! - дядечко, що й так говорив з простягнутою вгору рукою, задер її ще вище.

Пульсація гіпнотранслятора прошила Льохині мізки розпечененими голками. Він закричав від болю. Натовп заревів у солідарному захваті. Олексій випустив щит і впав на коліна, обхопивши голову руками.

Розпечена вуглина у черепі. Протяг. Шум у кронах тополь - вони по-особливому шелестять листям. Свіжість вечірньої прохолоди. Сморід бійні. Маса води впала на обличчя.

- Піднімайся! - дівочий голос,- Кінець Світу близько. Бог чекає на нас у своєму царстві.

Олексій розплющив очі й замість сірих стін побачив відкритий простір, грунтову дорогу з стрілами тополь, криницю. Миловидне біляве дівча тримало над ним пів цеберка води. Іншу половину, схоже, вона щойно вихлюпнула на Льоху.

Невже перенісся? Таки вдалось!

-Куди йдуть усі ці люди?

-На велике жертвопринесення. Господар кличе нас до свого царства.

15.

Люди йшли вервечкою. Увесь шлях, аж до Рудого лісу, був зайнятий цією дивною мовчазною процесією. Батьки вели за руку дітей. Одні йшли родинами: молоді та здорові допомагали допомагали немічним та малим, інші - простували наодинці.

Льоха пришвидшив крок, перемінив на біг. Йому здавалось, що потрібно якомога швидше дістатись голови колони, інакше з цими людьми трапиться велика біда. Якось аж надто одинаково вони карбували крок, щось спільне проглядалось у виразі очей - приреченість стада, котре ведуть на бійню. А найгірше - запах смерті, котрий доносив до його ніздрів зустрічний вітерець.

За поворотом дороги починалось узлісся. Від зіпсованого радіацією чагарника назустріч людям повзла лавина живого м’яса. Першими впали під його натиском група, чоловік з десять, котрі були схожими на членів однієї родини. Людей накрило біомасою. Ледь не задихнувшись від огиди Олексій помітив, що фрагменти їхніх тіл доєднались до пекельної навали, ставши її частиною.

Льоха біг навперейми наступній групі, волав несамовито розмахуючи руками - та його ніби й не помічали, так само люди у процесії спокійно йшли назустріч пекельному жахові.

Олексій відчув знайоме поколювання у потилиці. Гіпнотранслятор працював по колоні.

-Стійте, Люди! Куди ж ви? Там смерть! -він поторсав біляве дівча, те саме, з котрим балакав біля колодязя,- Прокинься, придивись куди йдеш!.

Дівчинка сумирно посміхнулась, опустила очі й пришвидшила крок.

-Ану не чіпляйся, - Олексія відтіснили до узбіччя двоє дужих молодиків, теж русявих - скоріш за все - її братів.

Удар по зубам. Впав, не витираючись піднявся. Скинув з плеча автомат, став між людьми та біомасою, навів зброю на гурт і скільки було сил закричав.

-Ану, стояти! Ато порішу!

-Чого ти хочеш? Я виконаю твоє бажання, - її погляд з під русявого чуба: відвертий та безсоромний, крива хтива посмішка, пальці гралися пасмом волосся,- Я знаю, чого ти хочеш, лише попроси. Просто опусти зброю і скажи, -Вона йшла просто на Льоху, аж поки ствол автомата не вперся у заглибину поміж грудей. Дівчина хтиво вигнулась і навалилась своєю вагою, так що дуло втиснулось у тіло крізь святкову вишиту сорочку.

-Ти тей-во, ти чого, - пробурмотів Льоха, відступаючи на крок, -Не треба, чуєш… Прокинься.

Її брати стали віддалік і вже не втручались, а спостерігали з такими ж бездумними, ніби наклеєними посмішками, і вся колона згуртувалась навколо них, й люди так само мовчки стояли, ніби вичікували. Біомаса теж зупинила свій рух. Все завмерло у тиші, лиш вітерець погойдував павутиння, котре щільним мереживом обліпило траву та дерева на узліссі.

Білі нитки розростались від біомаси, повзли по траві й сплітались з такими ж нитками, що випускали тіла людей. Ці волокна об’єднували усе навколо у єдине ціле. Повернув голову хтось один - усі інші поводили очима у той же бік. Усмішка, крок, порух плеча - будь який жест не минав безслідно й знаходив відображення у натовпі, і навіть живе м’ясо кипіло та булькало синхронно із усіма, як частина одного з ними організму.

-Прокиньтесь! - горлав Олексій.

-Сам прокинься, - відповіла юна білявка й вказалана Олексія пальчиком.

Натовп з утробним гарчанням ступив до нього, за спиною закипіла хижа стихія плоті. Олексій відчув, як лоскоче мозок, фокусується на ньому набирає сили промінь гіпнотранслятора.

-Дарма стараєтесь, мене не бере.

Удар гіпнопроменя прошив мозок навиліт, розбиваючи думки на скалки. Усе спливло сльозами, перетворилось на розмиті плями. Лишився тільки шалений біль у скронях та клаптик ґрунту під колінами. Льоха вистрибнув з реальності.