Мракобіси

Цю пристрасть він приніс з собою з Широкого Світу: Лев Алоїзович Барабашко любив пити чай, - завжди з граненого стакану, обов'язково, щоб у його улюбленому мідному підстаканнику із кремлевською зіркою та вигнутою завитком ручкою, і щоб у прикуску. Він зі спритністю бусла, котрий вполював жабу, вихоплював з блюдечка довгими тонкими пальцями білосніжний рафінад й мружачись від задоволення, кришив його зубними протезами - хрускіт чути було аж за дверима комісарового кабінету, - а потім запивав мікродозами кип'ятку, витягнувши трубочкою зморшкуваті губи, й сьорбав при цьому так голосно, що відвідувач, котрий чекав у приймальні, раз у раз прикривав посмішку кулаком та покашлював, щоб секретар, не дай боже, не подумав, ніби той глузує з шефа.

Орлиний клекіт, що супроводжував комісарове чаювання, зненацька прогримів у приймальні, стократно підсилений динаміком комутатора. Сьорбання завершилось й після короткої паузи, що супроводжувала ковток, секретар та двоє відвідувачів почули наповнене теплом тихе “А-А-А” на віддиху, після чого пролунав густий бас підполковника Барабашко:

-Сіроженька, хтось там є?

-До вас Юрій Андрійович, за викликом. Привів…- секретар прикрив долонею мікрофон й спитав у відвідувача пошепки, кивнувши на Льоху, котрий сидів у куточку й пригощався соком та печивом, - Кого ви привели?

-Лонго прийшов? Ти чому ще там, рідненький? - у голосі комісара бриніла відверта насмішка, - Залітай-но на тет-а- тет!

Секретар, котрий привчився вгадувати настрої шефа як ніхто інший, співчутливо посміхнувся “адепту білої магії” й кивнув на двері до кабінету.

-Заходьте.

-Зараз-зараз, тут у мене… - козлячим тенором запопадливо мекнув Лонго й зашарудів тремтячими пальцями у течці з паперами, вишукуючи серед документів ті, що, на його думку треба було б відразу покласти перед начальником.

-Ану! Заходь, блазню! Мурмур тебе розірви! Вже! - прогарчав не своїм голосом схожий до кучерявого безтуботного баранчика милий “Сірожа”.

Льоха помітив швидкі метаморфози що з цими словами прокотились хвилею по хлопячій пичці секретаря, - й його, як то мовиться, “пройняло”, - аж зубами зацокотів від жаху. Викривлена від сидячої роботи “Сіроженькова” постава раптово випросталась, а по-дитячи м'який овал обличчя витягнувся та загострився, ямочки на щічках перетворились на западини, а ввічливу казенну посмішку замінив хижий вишкір - ніби з секретаря крізь тонку оболонку визирнув на секунду людожер-психопат.

-Повеліваю: увійди негайно, раб! Мот йокхаль дамка! - прогарчав русявий демон за секретарським столом, - Не змушуй мене, бе-хет Мот тахне! Єшаббер ацмотек! - за цими словами секретар раптово обмяк і осипався, ніби маріонетка, котрій одним махом обрізали усі ниточки, що змушували її ходити та говорити. Кучерява голова гупнула об стіл, тонкі ручки безсило впали, цокнувши лакованими нігтями об дубовий паркет. Водночас з тихеньким скимлінням з перекривленого судомою нафарбованого натуральним відтінком рота потягнулась до підлоги в'язка нитка слини.

Від отих несподіваних горлових вигуків секратаря, що радше підходили для якоїсь шаманської юрти чи відьомського шабашу, брови у Льохи поповзли за межі вузького чола. Олексій позадкував до дверей.

-Це він не до тебе, це він давньофінікійською. Закляття, чи то пак прокляття. Це він до мене, -Юрій Андрійович Лонго махнув рукою,-Лишатись на місці.

Потім зітхнув, сховав папку під пахву й склавши долоні перед грудьми у жест смирення, переступив тіло одержимого бісами секретаря, що потроху починав тіпатися, лежачи горілиць, шкірячись та пускаючи на коштовний перський килим рожеву піну, білий маг попрямував до кабінету начальника.

Льоха, котрий спостерігав за усім тим з м'якого куточка під вікном, відставив склянку з недопитим чаєм на столик - усе одно з кайданками на зап'ястях пити чай з печивом було аж надто не зручно.

-Знаєте, краще я прийду взавтра, - промовив Льоха до секретаря.

-Р-р-гав! Му-у-у! - заревів у відповідь тонким дівочим голосом миловидний секретар й почав качатися підлогою та хвицяти ногами, шкірячись та якось хтиво вигинаючись, не відводячи страшного скаженого погляду від Олексія.

"Пора драпати, саме час", - подумав наш герой, - "Охорона у вестибюлі? Наручники? То пусте! Там, на сходинковому майданчику між другим та третім поверхами дорогою бачив відчинене й незаґратоване вікно. Стара ялина у дворику, бетонна загорожа - невисока… Спека ж яка! Дихати нічим. Ну! Один. Два…”.

-А ти посидь! - долетіло з комісарового кабінету, потім лунким гортанним голосом, - Мот ‘апаліт!

Непевне знову закляття давньофінікійською, бо вхідні двері, на котрі, було, націлився герой, самі по собі плавно зачинились. Якщо це чудо можна було б віднести на рахунок протягів, котрі гуляли коридорами ТЦК і СП, то чим пояснити звук клацання замка?

-Почулося? - промимрив Льоха, - Пусте, мене не бере, - проте видихнув з полегшенням, коли й інші двері, ті, котрі відділяли приймальню від кабінету так само тричі хрустнули замком й страшний підполковник Барабашко з не менш стрьомним адептом Лонго опинились по той бік.

Герой підвівся з дивану й навшпиньки , раз у раз оглядаючись на непритомного “Сіроженьку”, почав нишпорити по всіх закутках приймальної у пошуку ключів. Як назло, скрипнув паркет, коли Льоха обходив стіл секретаря, щоб зазирнути до шухлядки з іншого боку. Льоха завмер, бо нерозбірливе бубоніння та скигління, котрі лунали з кабінету підполковника Барабашко, раптово припинилися.

-А в тім, біс з тобою, зайди, подивишся. А то знову втечеш, - за мить пробасив з комутатора Барабашко, - Сіроженька, ти вже при пам’яті? Ет, перегнув я трохи - все через нерви. В ім’я Мур-мура, Мот ‘апаліт! - за цими словами двері до комісара розчахнулись, й невидима рука штурхнула героя між плечі, й він сторчголов залетів до кабінету.

- Ах ти ж чортового батька! Боляче! - лайнувся Льоха, а потім, роззирнувшись й побачивши посеред кімнати похнюпленого Юрія Андрійовича, котрий стояв навколішки із молитовно складеними руками, вічливо додав, - Мати Василева! Доброго дня, напевно я помилився дверима. Піду. Вибачте-допобачення-щасти.

-Сидіти! - гаркнув комісар Барабашко, й десяток стільців відстрибнули від столу для нарад на півметра.

Льоха сів на найближчий, швиденько, щоб не впасти. У кабінеті - напівтемрява. Велике вікно повністю закривали важкі майже не прозорі портьєри. Лампа зі скляним абажуром темно-зеленого кольору давала більше тіней аніж світла, кидаючи лиш одну яскраву пляму на кістляві руки комісара з пальцями-пінцетами, котрі клацали довгими гостро заточеними нігтями по дубовій стільниці. Пальці у нього насправді знамениті: дивлячись на них, здавалось, що на таку довжину їм пасувало б мати ще по декілька суставів.

Психологічний клімат у кабінеті явно бажав кращого: насувалась гроза, буревій, дощ з каміння й усі сім покарань Єгипетських на покаянну голову Юрія Андрійовича.

-Продовжимо. На чому це я? Ага. Нагадай-но, Юрку, хто у нас над телебаченням?

-М-майстре. Ваше благородіє, товаришу комісар, Леве Алоїзовичу, молю, - “адепт білої магії” бухнувся на чотири і останні кілька кроків подолав навкарачках, примовляючи, - Благаю, діти малі, діточки, не губи, пане Високошанований Майстре. Діточки малі…

-Ну-ну!- Барабашко жартома пригрозив йому пальцем,- Постидайся сторонніх, Юро, піднімись з підлоги. Встати!

Юрій Андрійович поквапом піднявся. Барабашко відставив на край величезного столу порожню шклянку та висипав залишки рафінаду з блюдця у кишеню сюртука. Потім посунув на центр стола й направив світло лампи на виконаний з дерева макет піраміди із зрізаним вершечком, зубчатим муром та вежою із червоною зіркою. Підполковник примруживши око схилився до конструкції, обережно змахнув м'яким широким пензликом кілька пилинок, пошкрябав довгим нігтем темно-буру краплю, що присохла до намальованого на башті годинникового циферблату.

-Юннати подарували. Усе розфарбовано й ретельно полаковано - ось, яка краса: зірка з червоного скла, бачиш? І зубці у Спаської башти рівнесенько лобзиком випиляно, і стіна, і фанерні фігурки, а оцей з борідкою, той що руку вперед простягає, - мабуть, Ленін, - комісар видав скрекотання, котре, напевно, заміняло йому сміх.

Шкіра на запалих щоках розсунулась, наче чиїсь руки рвонули у різні боки важкі портьєри, що прикривали два ряди білосніжних зубних протезів. Від вигляду цієї посмішки Олексієві згадалася гравюра з чотирма вершниками апокаліпсису, а конкретно - блідий кінь, на котрому Смерть.

-Тут дітки, без сумніву, перестарались: і на мавзолеї пише “ЛЕНІН”, і на стіні - он він, стоїть, - продовжував комісар, - Та головне - що всередині, - А всередину, Юро, я поклав часточку справжнього терафима - мумії вождя, про котрого ще досі пам'ятають, хоча, на жаль вже не поклоняються так, як колись. Ця копія Московського мавзолею, у Широкому Світі - для мене справжнє джерело Нахалаш, тобто темного потоку. Чув про таке?

-П-прошу, в-ваше…

-Звичайно ж, що ні. Твоя ж-бо стихія - фіглярство та фокуси, Ай-ай, - Барабашко скрушно похитав масивною головою, від чого ще більше став схожим на дохлого й висохлого коня, котрий раптом ожив і мотнув мордою, щоб відігнати мух, - Я на тебе, між іншим, коли до темного причастя привів, покладав великі надії. А ти - за легкими грошима. Порожняк ти, Юро. Літає він, бач, сучого батька син, у телевізорі. Підійшов! Стань тут! В очі дивись!

-Ч-чув. Змилуйтесь.

-Що?

-І про Нахалаш, звідки ви силу берете, та й про вас чутки ходять, що це усе ніби п-по справжньому, - щоками Юрія Андрійовича прокотилися й потонули у вусах дві великі сльозини - Не губіть! Дітки…

-А раз чув, - перебив його скигління Лев Алоїзович, обережно двома пальцями знімаючи з макета шпиль Спаської башти, - То, мабуть, і про жертвоприношення теж. Так?

Фанерний шпиль піднявся, й під ним оголилась сталева вісь, котра утримувала його на конструкції. Барабашко спробував вістря нігтем і, судячи із задоволеного кивка, гострота його влаштовувала. Він нахромив блюдечко з-під рафінаду на шпицю - у того по центру, виявилось, був отвір. У світлі зеленої настільної лампи на блюдці проявився геометричний малюнок - п'ятикутна зірка із закарлючками рун на кінчику кожного з мечеподібних променів.

-Для некромантії, Юро, велику цінність має добровільна пожертва. Це велика рідкість і велика цінність - коли власна життєва сила усвідомлено віддається. Не трясись ти так, Мур-мур тебе розірви - не все, що маєш, не бійся. Часточку лишень. Обирай, яку руку?

Льоха спостерігав за цим дійством, затамувавши подих. Абсурдність ситуації відійшла на другий план, а от відчуття грубої владної сили, котру випромінював комісар, його впевненість у сліпій готовності Юрія Андрійовича підкорятись, - усе це вразило Льоху до глибини душі. Тому він сидів нерухомо, втиснувши п'яту точку у стілець, витріщався й старався не сопіти та не схлипувати, хоча й було йому, - ох як страшно!

Лонго простягнув до вістря тремтливу долоню. Комісар схвально кивнув, підбадьоривши його своєю людожерською посмішкою. По шпиці скотилась рубінова крапля, проте змусити себе до більшого бідолашний Юрій Андрійович не зміг.

-Юро,- єхидно усміхнувся Барабашко, - Не забувай про діточок. Для засвідчення жертви твоя долоня повинна лягти на пентакль із рунами на променях. Бачиш? Шпиця проходить через блюдце. Якихось десять сантиметрів донизу - і все. Ми знову станемо добрими друзями. Ти ж хочеш залишитись моїм добрим другом?

Лонго спробував натиснути згори іншою долонею, та вколовшись глибше, зойкнув й відсмикнув руку.

-Високошанований майстре, - почав він прохальним тоном, - прошу, пробачте. Не карайте. Я вам обіцяю…

-Я допоможу, Юро, - урвав комісар. Давай, клади другу руку згори. Зараз: хрусь - і все минеться. Як у тій пісні: “мить між минулим та майбутнім”. Не бійся, я - твій сеньор, я хрестив тебе перед алтарем Мур-мура, і я - з тобою. А це багато важить - навіть, якщо ти не цінуєш…

-Я ціную! Я ціную, майстре! - гаряче підхопив Юрій Андрійович.

Лонго поклав ліву долоню на вістря, на неї - праву, а Барабашкова - лягла зверху й притисла обидві. Юрій Андрійович скрикнув й тихенько заскиглив на одній ноті, витріщившись на вістря шпиці, котре повільно, міліметр за міліметром занурювалось у його плоть.

Тепер Льоха помітив, наскільки довжина Барабашкових пальців відрізнялась від звичних пропорцій: велика рука з сіруватою шкірою хижо зімкнула кігтисті пучки на своїй здобичі, ніби гігантський павук-птахоїд. Жах, котрий відчував Юрій Андрійович, частково передався й Олексію. Тому й він хапав повітря, відчуваючи дрижаки - наче величезна вогка сколопендра залоскотала холодними лапками, пробігаючи від потилиці вздовж хребта.

-Досить! - заверещав Лонго, - Це вже друга! Пусти! Я сам!

-Я допоможу, як і обіцяв,- комісар відхилився назад, вмостився у крісло й розтягнув тонкі синюваті губи у посмішці.

Очі у нього на мить побіліли. Лонго зненацька перестав верещати, на його обличчі загострились вилиці, щоки запали, а рот розтягнувся у сардонічному вишкірі, - таке враження, ніби він на кілька секунд надягнув маску, схожу на комісара Барабашко. У цілковитій тиші, не стираючи з обличчя позичену посмішку, Юрій Андрійович опустив обидві прохромлені долоні до основи Спаської башти й поклав на блюдце з пентаграмою. Обличчя його піднялось до стелі, й Льоха помітив, як його зіниці закочуються під лоба й очі перетворюються на сліпі вирячкуваті більма.

-Прийміть мою щиру жертву! Каблу дбах й’ітен! - проскандували вони разом, Барабашко - відкинувшись у кріслі, а Лонго - стоячи навколішки перед столом, тримаючи обидві руки нахромленими на шпицю.

-Прийміть, в ім’я Мавета, Решефа, Мота, Шахара, Тегома! Каблу дбах Мавет у-Решеф у-Мот у-Шахар у-Тегом!

-Йітен Нахаль-аш хашкем птах басрі ле-олам тхам! Хай темні потоки Нахалаш розкриють моє тіло, щоб чорна течія влилась у мене!

Хтозна, як довго ті двоє ще мали стояли з задертими обличчями, й безтямно ревіти на два голоси свою тарабарщину, та Льоха відчув, що з нього досить.

-Агов! З мене досить! - сказав він і підвівся з крісла, маючи твердий намір будь-що припинити це неподобство, - Ану, зараз же припиніть це неподобство! - додав Льоха, - Або я викликаю поліцію! Ось: підходжу до телефону, знімаю трубку, й набираю нуль-два! - на цих словах у Льохи трохи поменшало металу у голосі, бо простягнувши руку до апарату, котрий стояв на Барабашковому столі, не побачив телефонного диска. Й кнопок на апараті теж не було. Він приклав слухавку до вуха, почув кілька довгих гудків, потім - клацання. На тому боці підняли.

-Коба тут, - прохрипіло звідти, - Ну? Чого мовчиш, Льовчик?

-Ало, будь ласка викличте поліцію, тут…

-Не Льовчик? Хто там, в ім’я Нахалаш?

-Я, між іншим, - не до ладу мовив Льоха, - Я - освічена людина. А ви тут… А в мене, між іншим, диплом бакалавра. Сам ти “мот-трах-тарах”! Я - інженер!

Пролунало клацання важеля та довгий гудок.

-А ти міцний горішок, правда? Добре тримаєшся, - пролунав за спиною у героя бас Лева Алоїзовича, - Ти поклади слухавку, не хулігань. Це все-таки закрита урядова лінія, а ти: “Трах-тарах,”- Сядь-но.

-Ні!

Льоха відсахнувся, побачивши кінську посмішку комісара, неподалік лежав непритомний Лонго - виглядав та само, як секретар “Сірожа” після того нападу, чи одержимості, чи що з ним тоді сталось.

-Так, цей, до речі, теж інженером був, - кивнув на тіло біля столу Барабашко, - Я маю певний езотеричний вплив на своїх хрещеників, щось на кшталт переселення часточки душі. Проте, повір, не зловживаю своєю владою, а за службу щедро нагороджую. Кожен, кого я обираю, отримує великі можливості для реалізації своїх здібностей. Інша справа - Барабашко поштурхав тіло носком черевика, - Як вони цим користуються.

-Він що, помер?- спитав Льоха.

-Пусте! - відмахнувся комісар, - Зроблю кілька дзвінків. Спочатку треба у Коби перепросити. Ти сядь, поки що, - Барабашко приклав палець до синюватих губ, - І сиди тихо! - й вказав Олексієві на стілець.

-Коба? Привіт. Вибач, Йосипе, рідненький. У мене тут діти бавляться. Так, піонери. Так, на екскурсії. Вже наводжу. Розумію, що зайнятий. Обнімаю, рідненький! - Барабашко поклав слухавку й повідомив - Коба, взагалі-то, без гумору. Дуже любить піонерів. Ладен все їм прощати, тому тобі, вважай, пощастило… Ага! - комісар підняв довжелезногого вказівного пальця з таким виглядом, ніби згадав якийсь дотеп, - Ще одне! - він натиснув кнопку комутатора.

-Сіроженько, ти при пам’яті, рідненький?

-Так, вже в нормі, Алоїзовичу.

-Вибач, трохи переборщив, не розрахував силу - весь на нервах.

-Та нічого, така служба.

-Сьогодні йди додому, а завтра - маєш оплачуваний вихідний. Я тут сам впораюсь.

-Дякую, Леве Алоїзовичу.

-Будьласка, і ще: перш ніж підеш, пришли когось, хай падло з кабінету винесуть, - комісар поглянув на Юрія Андрійовича, котрий лежав на підлозі, ніби зламана лялька, - Так-так, одне тіло, поки що. Бувай! - за цими словами комісар, відкинувся у кріслі, вишкірився, ніби цирковий жеребець й промовив, - Що ж, давай знайомитись ближче: сертифікований некромант найвищого ступеню Лев Алоїзович Барабашко, державний комісар по зв'язках з громадськістю. Чайку?