Поле ромашок

Ми прийшли на поле. Велике, дике поле, усіяне ромашками. Тут не ступала нога людини, адже не дивно: до міста кілометрів п’ять, а поле з усіх боків оточене лісом. Здається, сюди приходять тільки знахарки за квітами та травами. І ми.

Було тихо. Незвично тихо для світу. Коли місто шумить розмовами й автівками, тут – тільки шелест трави під ногами та синє небо. Ми мовчки йшли по полю. Вона зірвала одну з ромашок і поклала її за вухо.

– Навіщо ми тут? – спитав я.

– Дивись як тут гарно, – тільки сказала вона, не помічаючи моє питання.

Вона розправила руки наче крила й покружляла на місці. Вона кружляла, й від цього танцю поділ ніжно-рожевої сукні трохи піднявся. Вона кружляла як принцеса, як володарка поля, ніби кожна квіточка та рослинка належала їй і нікому більше. І мене охопила впевненість, що це поле – її поле: іншого бути не може.

– Ми що, будемо милуватися ромашками? –знову спитав я, сподіваючись на коротке «так» або «ні».

–А давай пограємо? –різко зупинилась від кружляння вона, і я вже уявив, як ми бігаємо у полі ромашок, мов діти.

– Не дай мені впасти у мрії, – оголосила вона свої правила й подивилась на мене так, наче я їх зрозумів.

І як можна зупинити від мріяння людину? Думки читати? Що це за дивна гра така?

–Почнемо! – і замовчала.

Вітер заколихав траву, десь в далечі співали пташки, ховаючись у гілках дерев, сонце пригрівало, а ми стояли й не рухались. Вона закрила очі, і я зміг ще раз її роздивитися. Навіть зараз на її обличчі була легка усмішка. Та усмішка, яку не побачиш у дорослої людини. Тільки у дитини та у неї. І ще вона мала такий стиль… Як вам пояснити? Наче з дошок Pinterest під назвою «мила дівчина».

– Гоп! Не спіймав! – нарешті сказала вона й засміялась, наче це і був сенс гри: не спіймати.

– Тоді лови себе сама.

Буркнув я, і вона посерйознішала. З неї наче стерли усмішку, а очі похмурніли. Це була моя найбільша помилка – хоча б на секунду зламати той мрійливий, легкий, трохи наївний образ, властивий тільки їй. Якби я хотів, щоб вона завжди залишалась такою, якою вона є. А вона була собою і не зважала на дивні погляди людей, що побачили в ній героїню любовного роману, а не живу людину.

А я бачив її справжню. Точніше, тихо сподівався, що бачу її справжню. Адже її можна порівняти з відкритою книгою. І не просто книгою, а казками з малюнками на незрозумілій вам мові: ніби й просто, але все одно пів години розбираєш зміст сторінки.

Я помічав кожну її сумну усмішку, задумливі очі, брехливе «все добре» і мовчав. «Треба буде – сама розкаже,» – таке моє гасло. Вона ні в якому разі не розповість, що на душі, навіть якщо вперто просити. І мене завжди дивувало одне: як вона сміялась, жартувала, була яскравим вогником серед сірого дня, коли всередині була порожня.

Вогник. Так її можна описати. Маленький теплий вогник, який ненадовго затухає під впливом вітра. Та я боюсь, що колись-то її вогник не витримає жорстокості холодного пориву й згасне. Але не зараз, не сьогодні, не на полі ромашок, де тільки ми удвох.

А потім вона зникла з мого життя так само раптово, як і з’явилась. «Згасла». Ми розлучились. Ні, то світ нас розлучив. Вона не сказала «прощавай» – просто зникла. Не відповіла на телефон, не прийшла не зустріч, не відкрила двері. Наче щезла з цього світу за вітром, провалилась під землю.

І моє життя в котрий раз втратило фарби. Вже, здається, ніколи я не почую її сміх, не куплю їй капучино з зефірками, і ми ніколи більше не підемо у те поле ромашок, яке стало нашим місцем.

І тут я подумав: а чи не вигадав я її?

Чи не були ті розмови моєю вигадкою? Доволі правдоподібно, що я міг зійти з розуму від самотності. Можливо, ніколи й не існувало прогулянок з кавою. Того ромашкового поля також могло ніколи не бути.

Сміх. Я яскраво пам’ятаю її сміх! Такий справжній, тихий, щирий. Здається, це єдиний спогад, що був реальним. Та сміх я міг почути від незнайомки на вулиці, а інше вигадати. Я не був мрійником, але доля була спроможна вигадати мені ідеальну подругу, щоб я мав сенс жити.

Вона щоразу з’являлась тоді, коли було потрібно: коли сірі дні майже повністю мене розчинили в буденності. Вона – наче ковток свіжого повітря серед задушливого міста і його бруду. Вона була променем сонця і світла, коли навколо темна гроза. Вона наче кошеня: крихітне, полосате, кумедне, яке завжди хочеться оберігати від зла.

Її не було. Я просто збожеволів. Тоді чому вона зникла? Бо я став справлятися сам?

І чому я згадав її саме зараз?

Я зупинився біля якогось кафе, щоб зупинити потік думок. Та кав’ярня була не «якась», а наша. Тут ми з нею брали каву й ходили вуличками міста. Це вона привчила мене любити довгі піші прогулянки, бо інших в нас не було.

– Привітик! – я обернувся на знайомий радісний голос й не повірив.

Переді мною стояла вона. Я закрив очі, порахував до п’яти, щоб зрозуміти чи це не сон. А вона доторкнулась до моєї руки своїми теплими пальцями. Я поглянув на ромашку у її волоссі, й у мене вже не було сумнівів, що це вона. Усміхнена. Справжня. Жива. Невигадана. Ось тут стоїть поряд.

Вона трохи нахилилася вперед й тихо і по-дитячому спитала, як колись:

–А ми підемо на поле ромашок?