Приповідки та побрехеньки

Я розплющив очі, відірвавшись від такого приємного сновидіння. Повний місяць заливав кімнату білим світлом, що пробивалося крізь жалюзі рваними смугами. Ніби все нормально, речі на своїх місцях, нічого не впало. Чому ж я тоді прокинувся? Ніколи раніше не помічав за собою такого: різке пробудження посеред ночі, та ще й без причини. Щось новеньке. Хай там що, я позіхнув і перевернувся на бік.

Тишу ночі перервав стукіт, схожий на той, коли до тебе приходять гості, любий читачу, і ти чуєш ввічливе «тук-тук-тук». Тільки от линув звук цей ніяк не з боку вхідних дверей, а зовсім з іншої сторони. Я звівся на лікті, серце почало калатати. Знову «тук-тук-тук». З-під підлоги, у метрі від мене, ніби сусід став на табурет і стукав собі у стелю. Уява яскраво вимальовувала деталі, картина ставала реалістичнішою й страшнішою. Хотілося закутатися у ковдру й забарикадуватися подушками. «Тук-тук-тук»

Треба встати й поглянути, може хтось справді прийшов, а мені спросоння таке ввижається. Ну не став би сусід вбивати цвях у стелю посеред ночі — він порядна людина.

Повільними кроками, боячись кожного шороху, скрипу, немов дитина бабайку, я прокрався до вхідних дверей. Поглянув у вічко — ніби нікого у світлі лампочки немає, але не все ж видно. Тривога та цікавість роз’їдали мене, рука сама потяглася до замка. На свій страх і ризик я трохи привідчинив двері, холод під’їзду увірвався у щілку. Відразу стало некомфортно і зовсім не затишно. Але як пусто було, так і лишилося. То що це, в біса, було? У відповідь якийсь тихий незрозумілий скрегіт.

Набрав повні груди повітря й рвучко розпахнув двері. Нічого незвичайного… хоча щось було на трубі опалення. Голуб? Темно-синій, він сидів набундючившись і свердлив мене поглядом свого чорного ока хвильку-дві. Потім злетів і шум його польоту відбився луною від стін під’їзду. Поєднаний з гуркотом дверей, що я їх захлопнув, тільки-но птиця відірвалася від металу. Тоді в мене все й попливло перед очима.

Скрикнув, схопився на ноги, відсапуючись. Я знову у спальні, ось відкинута мною ковдра. Пальцем натиснув на жалюзі, аби подивитися надвір. Там світало, край неба палав, як у відомому вірші, і все було спокійно. Місто ще спало, але скоро йому було час прокидатися. Значить, то був сон. Та ще і який… Прокинутися уві сні — вже цікаво, а той голуб, його виразний погляд — бррр… Треба випити кави, спати щось більше не хотілося.

І тоді, прямо з-під моїх ніг, я почув тихе, але до біса ввічливе «тук-тук-тук».