Крок

Крок. Крок. Помах. Інша нога. Крок. Крок. Помах. Підтримка!

Вона вигнула спину, відставила руку, присіла. Подивилася на свого партнера, розбіглася і скочила. Знала, що його міцні руки зможуть її зловити, але все одно затамувала подих. Зал вибухнув оплесками. В голові виринуло щасливе: «Вийшло». Розкинула долоні в сторони й усміхнулася. Відчула, як в кутику ока затаїлася сльозинка, але заборонила собі псувати грим. Не зараз. Не сьогодні.

Опинилася на землі. Вдячно поглянула на партнера. Непомітно для натовпу кивнула, даючи зрозуміти, що все добре. Поглянула в зал — сяйво софітів пройшлося її тілом і засліпило очі. Важко вдихнула і поринула в лавину оплесків.

Вона все ніяк не наважувалася крутнути ручку дверей. Її старечі пальці тремтіли, доглянуті нігті метушливо постукували об скляну поверхню. Старенька стискала губи, а потім відпускала їх з ледь чутним плямканням, відчуваючи як червона помада перетворюється на неприємні згустки. З німим запитанням дивилася на темну дерев’яну поверхню входу — зможе чи не зможе зробити крок всередину. Туди, де залишила всю свою молодість.

Поруч проходили люди та, здавалося, нікому не було діла до маленької жіночки в помаранчевому пальті. Лише якийсь чоловік з десять хвилин спостерігав, а потім підійшов, пропонуючи свою допомогу. Старенька похитала головою, відпустила ручку і зробила декілька кроків в сторону. Як минулого, позаминулого і поза позаминулого року вона пішла в далечінь, так і не повернувшись до театру.

Крок. Крок. Помах. Крок. Крок. Помах.

Вигнула спину. Впевнено подивилася в зал, а тоді на партнера. Розігналася, відчуваючи, що готова зробити щось надзвичайне. Глядачі затамували подих. Час завмер. В повітрі розкинула руки в сторони. Була стрункою, тендітною, екзотичною птицею, яка здійснювала свій коронний політ. Знала — її зловлять.

Раптом почула хряскіт. Не одразу зрозуміла, що сталося. В голові виринуло болюче: «Хіба не вийшло?» Відчула, як в кутику ока з’явилася сльозинка. Вимушено посміхнулася — заборонила собі псувати грим. Не зараз. Не сьогодні.

Подивилася в зал. Сяйво софітів пройшлося її тілом і засліпило очі. Останнє, що вона тоді бачила — перелякане обличчя партнера. Важко вдихнула і поринула в лавину болю.

Худі зморщені пальці стискали холодний шкіряний ремінь сумочки. Жінка поволі простувала додому й думала про те, що так і не змогла увійти до рідної будівлі. Після нещасного випадку тоді, багато років тому, жодного разу не заходила всередину, хоча її запрошували й на вистави, і до танцювальної зали в ролі тренера. Вона не змогла б бути так близько до сцени, бачити захоплені погляди глядачів і розуміти, що це все адресовано не їй.

Зимовий вечір того дня наступив так рано і несподівано. Машиніст поїзда занадто пізно помітив бабуню в помаранчевому пальті. Голосно посигналив, а тоді панічно натиснув на гальма.

Вона зупинилася на колії, за якою знаходилась її халупа. Труснула головою, подумавши, що саме слуховий апарат видає дивний писк. Тоді повернула голову і побачила два величезних софіти, світло яких ніжно пройшлося її тілом. Час зупинився. В захваті розкинула руки в сторони, зовсім не зважаючи на сумочку, яка з глухим стукотом впала на покриту памороззю землю. Відчула, як в кутику ока з’явилася сльозинка. Більше не забороняла собі псувати грим.

Крок. Крок. Помах. Крок. Крок. Помах. Останній.