ЗЕМЛЯ. Оповідання №1

Дві години по трасі, потім ще дві години путівцями і Ліза нарешті дісталася того хутору. Ну як, хутір, — просто віддалений будиночок у віддаленому селищі. До будиночку додавалися два гектари землі, принаймні, так було написано в об’яві, через яку вона і поїхала, хоча не мала жодної уяви, що вона буде робити з тими гектарами, адже все життя провела в місті. Мабуть, то дала про себе знати «селянська жадність», — як казав її покійний дід.

У Лізи якраз з’явилися вільні гроші і тут підвернулася ця об’ява, від якої вона чомусь не змогла відмахнутися. Вона була практично певна, що не стане купувати землю — нащо та їй здалася, ще і в такій глушині, але зателефонувала і поїхала. Може, просто дуже хотілася вирватись з міста, аж надто важким видався останній місяць. Все було не так, валилось з рук, нічого не моглось і не хотілося.

Можливо, через спеку. Вона вся спітніла, поки доїхала — надворі стояв липень, і парило просто нещадно. Кожного дня спрагла земля, міста та люди марно чекали на дощ, якого не було вже кілька тижнів. Її подруга жартувала, що, мабуть у їхній місцевості аж надто багато відьом. В давнину казали, що над селищем, де є відьма, не йдуть дощі.

— Дивно, що ж відьма — не людина, їй дощу не треба? — міркувала Ліза, шукаючи, де краще поставити машину. — Мабуть, дощу не буває, якщо люди в цьому селищі відьму образили і вона їм мститься. — нарешті вирішила для себе Ліза і заглушила двигун біля невеличкого будинку.

За будиночком, майже зливаючись з темним лісом, тягнулася широка смуга чорної землі. Мабуть, ті самі два гектари.

Сам будинок більше був схожий на наспіх побудований дачний флігель, аніж на фундаментальну будівлю. Вікна в оправі давно нефарбованих шибок дивилися на неї з підозрою. Навколо будинку не було навіть огорожі з хвірткою, мабуть, — найбільша дивина в тих місцях.

— Сергію Петровичу! — Ліза згадала, як звуть господаря і постукала в двері.

Двері різко відчинилися і вона буквально впала всередину. Після яскравого сонячного дня в коридорі було темно і холодно. Жінка з насолодою вдихнула прохолодне повітря. Пахло якимись травами, землею, кислою капустою і ще чимось... справжнім. Вона не встигла визначити, чим саме, як побачила господаря, який якщо і був дідом (Ліза очікувала побачити якогось старезного дідугана), то досить швидко рухався і виглядав надто підтягнутим для свого віку. Але волосся було майже все сиве, тож Ліза відкинула згадки і просто уточнила:

— Ви Сергій Петрович?

— А ви?

— Я — Ліза, я вам телефонувала з приводу купівлі ділянки...

— Все ж таки доїхали. — Ліза не зрозуміла, чи то він зрадів, чи розстроївся чи просто констатував факт.

— Ну що ж, заходьте. Мабуть, зголодніли?

— Пити хочу. — швидко відповіла Ліза, проходячи в кімнату. — Дуже спекотно.

Сергій Петрович десь щез і повернувся з великою щербатою але на диво чистою чашкою з холодною водою.

Взагалі в домі було чисто, хоча, після відсутньої огорожі, давно не фарбованих шибок і косих дверей, Ліза скоріше очікувала побачити ... Не знала, що вона очікувала, але точно не зразковий порядок. Білена стара піч, дерев'яний стіл, накритий білосніжною плетеною гачком скатертиною. Стільці не нові, але акуратні. Годинник на стіні. Через двері в іншу кімнату жінка вгледіла високе ліжко з лискучими металевими стовпчиками і гіркою подушок. Колись в дитинстві вона спала на такому у бабусі в гостях.

Ліза напилася і поставила чашку на припічок — боялася, що на скатертині залишиться слід і сказала ще раз:

— Я з приводу землі. Ви дійсно продаєте?

— Так. Але не всім.

Ліза здивувалась.

— Не всім?

— Не кожному ця земля підійде.

— Тут якийсь особливий грунт? — знову не зрозуміла Ліза.

Сергій Петрович уважно подивився на неї, відвернувся до печі, і відповів:

— Так. Особливий. Їсти будете? — і не очікуючи на відповідь, додав. — Бо я буду, як хочете, приєднуйтесь, як ні — ну посидьте тоді.

Хазяїн здавався їй дедалі дивакуватішим, але їсти і справді хотілося, ще ж додому їхати бозна скільки.

— Так, я пообідаю з вами. — просто сказала Ліза.

Через десять хвилин вона їла найсмачніший в світі борщ з домашнім хлібом. Вона вже забула, коли їла з таким апетитом, мабуть, років десять тому... Ліза відігнала ті думки, слідкуючи, щоб ані краплини борщу не впало мимо, — господар поставив полумиски просто на білосніжну скатертину наче то звична справа — їсти борщ з шедевру рукоділля.

— Сергій Петрович…

— Можна просто Сергій.

— Добре. Сергію, чи можу я вас спитати, чому ви продаєте будинок, землю? Переїжджаєте в місто?

— Ні. Просто мені треба це все продати.

«Мабуть, гроші потрібні», — подумала Ліза і не стала допитуватись.

— А ви чому купляєте? — підхопив «гру» господар.

— Не знаю. — Ліза сама не очікувала, що так скаже. Але відступати вже було пізно. — Я побачила об'яву і чомусь... Чесно, я не знаю. У мене практично немає досвіду сільського господарства, я все життя провела в місті. Я навіть не певна, що куплю... Вибачте.

Сергій промовчав.

— Моя дружина любила цей дім. — він підняв руку, зупиняючи Лізині питання. — Її не стало десять років тому. Як раз в цей день. Шостого липня.

— Шостого липня. — повторила Ліза і раптом її вдарило блискавкою спогадів. — Шостого липня! Саме в цей день....

— Так. Я нікуди не поїхав після того, як вона померла.

Дивно, що він сказав «померл» — відмітила Ліза. Наші люди зазвичай не люблять називати смерть смертю. Вона пішла, її не стало, ми її втратили, вона нас покинула... А тут «вона померла». Так просто.

— Я лишився тут. — продовжив Сергій. — Але я не можу дати цій землі життя.

— Життя землі? — Ліза вже звикла, що господар говорить загадками.

— Так, земля повинна жити. І я шукаю того, хто її оживить.

Ліза вирішила нічого на те відповідати і відставила пусту миску.

— Дякую. Дуже смачний борщ.

— Будь ласка. Ліза, вибачте за питання, ви заміжня?

— А яке це має значення? — Ліза нашорошилась, як їжак. Її дістало, що весь час треба звітувати про наявність чи відсутність чоловіка, наче її визначає це і тільки це.

— Жодного. Вибачте. — Сергій Петрович прибирав посуд.

— Не заміжня. Развєдьонка. — зло відповіла вона і реготнула.

Сергій Петрович здивовано озирнувся.

— Десять років тому, як раз шостого липня від мене пішов чоловік. До своєї студентки. Мені було тридцять років. А їй дев'ятнадцять. Хоча чого я дивувалась, він же і зі мною одружився, коли мені було дев'ятнадцять. Ось і вся історія. — Ліза встала і підійшла до вікна.

Насправді то була геть не вся історія, але яка різниця.

— Вибачте. — повторив Сергій. — Налити вам чаю?

Ліза раптом зрозуміла, що тремтить. На вулиці стояло пекло, але в хаті було досить холодно.

— Так, дякую.

Звідкілясь взявся великий чистий чайник, чашки, цукерниця.

— Мені без цукру. — автоматично сказала Ліза.

— Шкода. Маленька грудка цукру розкриє весь аромат цих трав. Це ж не бурда з пакетиків. — ніби образився Сергій.

— Добре, кладіть. — дійсно, від однієї грудки цукру мене не рознесе.

Чай був в тонких порцелянових чашках. Настільки тонких, що Ліза боячись роздавити той витвір мистецтва, акуратно взяла чашку за маленьку незручну ручку, хоча дуже хотілося обійняти її долонями і зігріти пальці.

Чай був смачний. Тепло розтеклося по жилах, стало хороше і спокійно.

— Ви її дуже любили?

— Так.

— І продаєте?

— Так. Бо земля помре разом зі мною. Має бути продовження. Розумієте?

— Але ж ви не старий! — Ліза сказала це автоматично, але тільки зараз відмітила, що господар і справді не набагато старший за неї.

Сергій не відповів. Вони довго сиділи мовчки. І тут Ліза наважилась. Чи то був дивний чай, чи магія будинку, чи дивний господар, вона не знала, але:

— Сергію Петровичу... тобто, Сергію. Не ображайтесь, але я, мабуть, все-таки не стану купувати. Це було б дурне рішення. У мене є гроші, ви не думайте, але я ж нічого не тямлю в сільському господарстві. В принципі, я могла б когось найняти... — вона казала і з кожним наступним словом розуміла, наскільки ці слова чужі тут, в цьому будинку. Ніби звук заводської труби в бальній залі.

Господар дивився на неї і не відповідав.

— Я... Я незаміжня і, мабуть, в цій справі то дійсно важливо. Робота з землею — важка праця, чоловіча... До того ж... Ви казали, що земля помре... Я... Не зможу... Не знаю, чи це важливо. Але... У мене не може бути дітей. Тож тут не буде життя і продовження.

«Що я мелю господи, яке все це має значення?»

— То неправда, що земля — чоловіча справа. Вона не чоловіча і не жіноча. Немає тут цього розподілу... Давно ви знаєте?

— Що?

— Що у вас не може бути дітей.

— Десять років... Лікарі сказали, що надії немає.

Вона втратила свого хлопчика через два тижні, як пішов Павло. На шостому місяці. Лікарі сказали, що нічого неможна зробити. Що так буває. Що стрес міг спричинити. Вона не могла пробачити собі. Вона не мала права так нервувати. Так нервувати, щоб втратити сина...

Ліза отямилась і зрозуміла, що вже давно мовчить. Сергій уважно дивився на неї, ніби читав думки, і тепер сказав:

— Шкода.

То не було прохідне «шкода», не було «шкода», за яким йде ще купа питань і порад від «так треба ще спробувати» до «я знаю одну бабку...». І Ліза з полегшенням видохнула. Їй з кожною годиною ставало в цій дивній хаті все простіше і легше дихати. Ніби з тіла поступово знімали важелі. Вони ще помовчали.

— Я, мабуть, вже поїду. Дякую за борщ. — Ліза підвелася і пішла до дверей.

— Ні, я вам не раджу їхати зараз. Наближається гроза до того ж вже темніє, а дорога дуже погана.

— Але ж...

— Ви можете залишитись у мене. — Сергій махнув рукою вбік кімнати з ліжком. — і, ніби прочитавши її думки, посміхнувся і додав, — не бійтеся, вам нічого не загрожує. Якщо хочете — закрийте двері з середини. — і він простягнув їй великого ключа.

Ліза глянула за вікно — чи то вже геть вечоріло, чи то набігала велика хмара, але на вулиці було майже темно. Насправді їй самій не дуже хотілося їхати в таку погоду та і дійсно, дороги були не найкращі.

«Ну й бо з ним, залишуся. Все найстрашніше в житті у мене вже все одно сталося...” — сумно посміхнулася Ліза і взяла ключа.

— Надобраніч. — сказав Сергій. — я буду ночувати з іншого боку будинку. Там є невеличка комірчина. Якщо раптом щось буде потрібно — вийдіть в коридор, там є прохід в іншу половину, пройдете по критій веранді і упретесь в двері.

— Тут є крита веранда? — нічого такого Ліза зовні не помітила.

— А як же. — посміхнувся Сергій. — ви ж бачили тільки фасад. А все цікаве завжди приховане. Надобраніч. — він вийшов в коридор і зачинив за собою двері.

Раптом в будинку стало дуже тихо. Так, що Ліза почула цвіркуна, а хід стрілок настінного годинника взагалі зазвучав маршем. Їй стало трошки моторошно.

Жінка зайшла в кімнату з ліжком, закрила за собою двері і повернула ключ в шпарині. Зняла подушки, відкинула з ліжка плетене покривало. Роздяглася, повісила сарафан на спинку стільця і нирнула під товстенну пухову ковдру. Дуже швидко вона зігрілася і міцно, як в дитинстві, заснула.

***

Через деякий час Ліза прокинулася від задухи. Їй стало жарко від пуховою ковдрою. Вона скинула її, але тіло палало ніби піднялась висока температура. Але голова не боліла і не нудило, як бувало завжди, коли температура сягала 38-ми і вище. Повітря в кімнаті було вогке і важке. Вона хотіла відкрити вікно, — нічого не вийшло, — дві старі шибки без кватирки.

Жінка накинула сарафан і вийшла у велику кімнату. Там стояла мертва тиша. Навіть цвіркуна не було чутно та і годинник мовчав. Ця тиша нагадала їй одну давню інсталяцію в модному музеї Києва. Інсталяція називалася «туман». Нічого особливого — білий вогкий туман в скляному кубі, що займав на підлозі не більше дев’яти квадратних метри. В кубі було прорізано вхід. Бажаючі могли зайти в туман і вийти з іншого боку через такий самий отвір.

Лізі стало цікаво і вона зайшла в куб. Але вона геть не очікувала, що там анічогісінько не буде видно. Ліза точно знала, що від виходу її відділяє максимум десять-п’ятнадцять кроків, але в тумані не існувало жодних орієнтирів і відчуттів, звуків, лише тепла вогкість і густий білий колір. У неї похололо в серці і дуже швидко дрібними кроками, майже бігом, вона дійшла до протилежного отвору, і з неабияким полегшенням вискочила в гамір галереї.

Зараз в цій кімнаті відчуття були схожі. Так, Ліза бачила предмети і могла їх торкнутися, але через цілковиту тишу здавалося, що вона летить кудись в прірву.

— Не дури, то просто дім, сільська тиша, ти не звикла. — промовила до себе вголос, але в горлі пересохло і вийшов тільки якийсь хрип.

Велика щербата чашка з водою все ще стояла на припічку, Ліза простягнула до неї руку, але так і не взяла — їй здалося, що як вона доторкнеться до чашки, та просто щезне. А Лізі дуже не хотілося щоб це сталося. Точніше, їй не хотілося відчути, як то станеться.

Вона глибоко вдихнула і швидко вийшла в коридор, штовхнула вхідні двері — ті були замкнені. Дихати стало ще важче. Тоді вона побачила інші дверцята, прожогом заскочила в них і побігла по тому, що Сергій назвав критою верандою. Їй здалося вона бігла дуже довго, аж зрештою перед нею стали інші двері.

Тут нарешті Ліза оговталася.

— Чого це я оскаженіла? Чого злякалася? Нічого ж страшного не відбулося? Це мабуть від задухи. Так, від задухи. Треба просто вийти на вулицю подихати.

Вона вже повернула назад, щоб піти в коридор, коли згадала, що вхідні двері замкнені. Жінка розгублено зупинилася. Будити людину тільки тому, що комусь замандюрилося подихати свіжим повітрям, не здалося їй достатньою причиною. Але і повертатися в свою кімнату геть не хотілося. Вона озирнулася. Веранда була досить просторою. Той бік, що виходив на вулицю був засклений:

— Дорого-багато, — відмітила про себе Ліза.

А і справді, недешево, тим більше, верхні віконця були оздоблені кольоровим склом. Вдивляючись в цей витвір люксової сільської архітектури, вона помітила, що в центрі веранди є двері, підійшла до них і акуратно штовхнула — ну нарешті! Двері були незамкнені. З полегшенням вона вийшла в сад.

Надворі повітря було важке, але все-таки Ліза відчула полегшення. На небі висіла темна хмара, яка майже повністю затуляла місяць. Та все одно той якось ухитрився і бочком трохи освітлював землю. Достатньо, щоб Ліза побачила стежку між деревами і пішла нею. Скоро стежка вивела її у зоране поле. Ліза зняла босоніжки і пішла просто по теплій землі. Іти по твердим великим грудками було не досить зручно, але чомусь приємно. Приємно відчувати під ногами щось справжнє і живе. Живе?

ПРОДОВЖЕННЯ У ДРУГІЙ ЧАСТИНІ