ЗЕМЛЯ. Оповідання №1

Тільки тут Ліза зрозуміла, чому Сергій назвав землю мертвою. Адже на ній не було ані травички. Напевне, поле нічим не засіяли навесні, але все одно мало щось вирости! Маки, волошки, ромашки, що там зазвичай росте в степу? Та хоча б звичайна трава. Так, дощів не було вже місяць і трава б посохла, але ж мало після неї щось лишитись?

У Лізи раптом не стало сил, сум оповив її всю, вона сіла і заплакала. Тужливо і безнадійно. Ніби когось ховала. Себе? Цю мертву землю?

Ревіла і вила, ніби не було більш нічого важливішого в житті, аніж плакати. Їй почулося, що десь грюкнули двері, але вона не звернула увагу. Сльози лилися водоспадом, просто на землю. Вона ніколи не думала, що у неї всередині стільки сліз, щоб наплакати цілу калюжу. Ліза возюкала в тій теплій багнюці ногами, руками, пропускала її крізь пальці, падала на землю і каталася по ній, терла обличчя і хапалася за голову. Не могла спинитися, не могла нічого зробити з собою, ніби оскаженіла.

І тут прогримів грім. А через кілька секунд небо прорізали блискавки.

Ліза не любила грози і завжди ховалася. Але зараз вона просто лягла і стала дивитися в небо. Блискавки били одна за одною, утворюючи небачені узори, ніби танцюючи скажений пристрастей танець, розколюючи небо до самої землі. Їм акомпанував грім.

Не знала, скільки тривала та вогняна вистава, але нарешті на землю впав дощ. Тони небесної води враз вчавили Лізу в землю, залили рот, ніс, очі. Їй не хотілося вставати, навіть, якщо скоро вона перестане дихати.

Але щось підштовхнуло її зсередини і Ліза почала підводитись. То було непросто, та зрештою вона впоралась — здерла з себе те, що колись було її одежею і стала просто під дощ. А той періщив стіною, так, що навколо нічого не було видно — ні ліса, ні неба, ні землі. Їх було лише двоє — вона і дощ. Більше нікого у Всесвіті. І дощ почав перемагати.

Триматися було все важче, ноги роз'їжджалися по землі, стіна води боляче тисла на плечі. І раптом Ліза відчула когось позаду себе. Чиїсь руки обійняли її, чийсь тихий голос, який вона дивом почула в симфонії дощу, сказав:

— Все добре. Я тримаю тебе.

І це було дуже вчасно, бо сили у неї майже скінчилися. Вона прихилилася до того, хто обіймав її і вони стали вдвох проти зливи. Його тепле рівне дихання заспокоїло і надало сил. Тепло заповнило її всю, Лізі навіть здалося, що тіло почало сяяти.

Аж раптом злива вщухла. В одну мить, так само, як почалася. Ніби хтось на небі різко закрутив кран. Небо швидко світлішало. Ще трохи і зійде сонце.

Руки так само тримали її. І Лізі геть не хотілося озиратися і бачити того, хто стоїть позаду, так само, як і відпускати. Тому вона заплющила очі і повернулася. Повернулася і пригорнулася до того, хто стояв перед нею.

— Ти можеш розплющити очі.

— Я не хочу.

— Я не щезну.

— Я не хочу. Просто ... Поцілуй мене.

І він поцілував. Він цілував її так довго, що, мабуть, пройшов день, потім ніч, потім ще один день, потім знову ніч і знову настав день. Коли нарешті він відірвався від її губ, то охнув:

— Подивись, подивись!

Вона покачала головою:

— Не стану.

— Та не на мене, — він обережно розгорнув її від себе, тримаючи за плечі:

— Дивись!

Ліза розплющила очі. Під ногами більше не було багнюки, а була зелена густа трава, заквітчана маками, волошками, ромашками... А над головою висіла веселка. Точніше, один край веселки стояв просто поряд з ними. Ліза торкнулася світло-жовтого кольору і потягнула — широка атласна стрічка полилася їй в руки. Вона засміялася. Сунула руку до блакитного — блакитна стрічка обвила її стан.

— Стій, дай мені! — тепер він простягнув руку з-за її спини і взявся за червоний колір. Лискучим атласом ніжно провів по її грудях, животу, рукам. Вона щасливо видохнула, заплющила очі і знов повернулася до нього, шукаючи теплі м'які губи. Разом вони опустилися просто туди, де починалася веселка і сплелися тілами, як стрічки, що їх обвивали.

***

Ліза щасливо томно потягнулася і відкрила очі. У вікно світило сонце. Пахло зеленню і пролитим дощем Вона озирнулася — маленька кімната, ліжко зі сталевими стовпчиками. Ліза скочила з ліжка і майже підстрибнула — підлога була крижаною.

Автоматично вона потягнулася за сарафаном, що висів на стільці, і відсмикнула руку — сильно занило плече, а в голові швидко пронеслися картини дощу, багнюки, порваної одежі...

Але сарафан був тут. Цілісінький і чистий. Як добре, що то був лише сон!

Стоп, а босоніжки?

Стояли поряд. Теж чисті, хіба трошки у вчорашній пилюці.

Ліза натягнула сарафан, дістала з сумочки дзеркало і подивилася на себе — на щоках грав рум’янець.

— От що робить з людиною міцний сон! — вона захлопнула пудреницю, провела, не дивлячись, пару раз щіткою по волосах і рішуче вийшла в велику кімнату.

Сергій вже був там. Розставляв чашки. Пахло сирниками.

— Доброго ранку, Лізо! Вам гроза не завадила виспатись?

— Доброго ранку! Ні спала, як убита! Тільки після перини тіло ломить. Вдома у мене досить жорсткий матрац. — вона втягнула носом повітря і додала:

— Ви ще і сирники вмієте робити? То ж вищій пілотаж!

Він розсміявся.

— Так, то якась зачаклована страва. Моїй дружині вони теж не вдавалися, а у мене чомусь виходять.

Ліза підійшла ближче. Сергій простягнув їй чашку з гарячим чаєм. Оту саму з незручною ручкою. Вона взяла чашку, і охнула, — та ледь не вислизнула у неї з рук.

— Все добре. Я тримаю.

Ліза здригнулася всім тілом, кров прилила до її обличчя.

— З вами все добре? — ввічливе хвилювання, нічого більше.

— Так, просто злякалася, що зараз обварюся окропом.

Вона присіла і взяла чашку вже зі столу. Сирники були смачними, а Ліза розгубленою. Сергій мовчки снідав, не звертаючи на неї уваги.

Нарешті вона набрала в груди повітря і спитала:

— А можна мені все-таки подивитися на вашу землю? Я в цьому нічого не розумію, мабуть, треба робити якісь аналізи грунту, заміри, те се... Але можна мені просто подивитися?

Сергій уважно глянув на неї:

— То ви передумали?

— Ні. Так... Я не знаю!

— Класична жіноча відповідь. — розсміявся Сергій і встав. — підемо.

Вони вийшли в коридор, потом в бокові двері на веранду. Вона була засклена. Дорого-багато. Тим більше, що для верхніх вікон використали кольорове скло. В центрі скляної стіни були двері.

— Опа, чого то вони не зачинені? — пробурмотів Сергій, і, пропустивши Лізу вперед, вийшов в сад. Вони пішли поміж дерев.

— Сад невеликий. Чи то тридцять, чи сорок дерев. Чесно, я його трохи запустив.

Ліза мовчала. Йшла дуже повільно. Сергій, теж мовчки, йшов за нею.

Ще кілька кроків і дерева розступилися. Перед ними лежало поле. Все в зеленій траві, заквітчаній маками, волошками і ромашками.

Ліза ахнула, настільки то було красиво. Заплющила і розплющило очі. Заквітчане поле не щезло. Вона насмілилась і глянула вгору, знаючи, що веселки в небі немає, а все ж таки... Але ні, райдуги не було.

— Вона тут. — раптом тихо хтось промовив позаду.

Ліза різко повернулася. Сергій простягав їй сім довгих кольорових атласних стрічок.

28.04.2022

(с) Інна Токарєва

Ілюстрація - картина художника, Архіпа Куінджи, який народився 1841 року в Маріупольському уїзді.

_______________________

Підтримити автора можна тут:

Пб: 4149439020986661

Моно: 4441111133272744

PayPal — andalusiai@gmail.com

10% коштів – волонтерам Миколаєва.