Тунельний працівник

Було незвично заходити в станцію метро, коли там немає пасажирів. Для працівників був окремий вхід, біля якого чекав Павло Федосійович, або, як він представився, просто Федосійович. Перше, що відчув Давид, коли потис йому руку, був застарілий запах тютюну, перегару та поту. То був низенький чолов'яга років шістдесяти, одягнений у засмальцьовану оранжеву жилетку та темно-синю уніформу. Картуз прикривав брудно-сіре волосся, що вперто з-під нього стриміло. На неохайно поголеному обличчі сяяли надзвичайно світлі, лукаві очі.

— Ну що, робітничок, попрацюємо, — заохотив він Давида хрипко-вискучим голосом. Потиск руки був міцний та шкарубкий.

— Вітаю.

— Ти проходь-проходь, — вказав той на двері. Дочекався, поки Давид їх відчинив, та прошмигнув всередину першим.

Станція була вже зачинена. Навколо сновигали працівники метро в оранжевих жилетках. Хтось підмітав, хтось протирав мармурові стіни. Двійко чоловіків копирсалися в розібраному турнікеті. Федосійович привітався з ними, і ті врізнобій відповіли.

— Краса! — задоволено вигукнув Федосійович, обводячи рукою навколо, наче володів цим місцем. — Ти тільки уяви — усе місто спить, і лиш ми з тобою знаходимося зараз під землею. Ну хіба що якість несповна розуму сюди залізуть.

— Дигери? — блиснув знаннями Давид.

— Хєригери, — сплюнув Федосійович. — Вигадали собі, що можуть лазити, де не треба, а ти їх потім рятуй.

— І таке буває?

— Ну, знаєш. Метро штука небезпечна. Тут, як ото гуляти без голови, то можна й у халепу втрапити. Заблукати — раз плюнути.

— Та хіба ж не можна вийти до станції, якщо йти вздовж рейок? — здивувався студент.

Федосійович хрипко засміявся і хвацько поправив картуза.

— Ее, брате, то тільки здається, що метро просте, як на мапі у вестибюлі. Тут, окрім основних маршрутів ще є допоміжні тунелі, службові, а є і взагалі покинуті.

Та Федосійович не встиг продовжити, як до них підійшов чоловік у синій формі.

— Федосійович, ти чого стажиста не навчаєш?

— Як це не навчаю? — щиро обурився той. — Ось, про техніку безпеки розповідаю, щоби не травмувався, не загубився де.

Чоловік недовірливо хитнув головою.

— Покажи йому, чим він буде займатися, та нехай починає вчитися.

На Давида він не глянув, розвернувся та пішов до чоловіків біля розібраного турнікета.

— Еть, на Макарича втрапили, — сплюнув Федосійович. — Ото як побачиш його, то відразу щось роби, бо отримаєш. Ходім, стажоре, покажу тобі, що до чого.

Він повів студента до перону, від якого розходився в обидва боки яскраво освітлений тунель, що далі зникав у темряві.

— Ото тобі й перше завдання буде, — Федосійович кивнув у бік барвистих реклам, якими була обліплена вся стіна біля бронзового напису станції. — Візьми відро з водою, ганчірок, та помий тут все добряче, а то, бач, заляпалось.