Тунельний працівник

Так почалася нічна робота Давида. Він швидко розібрався що й до чого, познайомився з іншими працівниками, а кілька чоловіків на чолі з Федосійовичем навіть запросили його випити після робота. Давид відмовився. Він пив мало, та і здогадувався, що спільних тем для розмови в них буде небагато.

На п'яту зміну Давиду випало разом із Федосійовичем перевірити рейки, чи не хитається яка, щоби не сталося катастрофи. Давид із нетерпіння чекав подібного завдання, щоби можна було заглибитися в тунелі, подивитися, як воно там усе влаштовано.

Давид ніс валізу з інструментами, Федосійович же розмахував довгим ломиком, постукуючи ним по рейці.

— Не бойсь, — сказав Федосійович. — Контактну рейку знеживлено, а то б нас із тобою миттю б на попіл перетворило. 825 вольтів, це тобі не жарти.

Давид погодився з ним. У тунелі було цікаво, наче знаходишся всередині змії: арматура ребрами вкривала стіни, товсті кабелі венами та артеріями тяглися вздовж тунелю. Йому чомусь згадалася стилістика Ґіґера. Яскраво горіли вогні, і від цього тунель мав буденний, нестрашний вигляд. Зовсім не те, коли стоїш на пероні та вдивляєшся в загадкову темряву, звідки ось-ось вилетить потяг. Давид не втримався й голосно крикнув. Його голос луною пронісся тунелем і зник у темряві. Давид засміявся.

— От молоде й дурне, — і собі засміявся Федосійович.

— Так що ви казали щодо небезпеки метро?

— Га?

— Ну в перший мій день ми розмовляли про дигерів, ви казали про те, як це може бути небезпечним, та нас перевали.

— А, ти про це, — Федосійович зупинився та підкурив. Смердючий дим миттю заповнив собою все навколо. Давид скривився, але промовчав, цікаво було дізнатися більше про метро.

— Так от, тут у халепу потрапити, якщо не бути обережним, раз плюнуть, — щоби підтвердити слова ділом Федосійович енергійно сплюнув і розтер. — Це ж ми трошки відійшли від станції, тут усе просто. А пройди далі, і почнуться розгалуження, службові тунелі, і...

Тут чоловік замовк і удав, що закашлявся.

— І що ще є? — підштовхнув його Давид.

— Та не треба про це проти ночі розповідати, — Федосійович озирнувся навколо. — Давай я тобі краще про велетенських щурів розповім, чи про сатаністів, що тут ритуали влаштовують, або про загадкове світло...

— Та ні, розкажіть краще про те, що збиралися розповісти.

— От ти який упертий, — поглянув на нього приречено чоловік. — Ладно, неспокійна твоя душа, розповім.

Він змінив ногу, щоби зручніше стояти, запалив нову цигарку та почав:

— Коротше, ось тут неподалік є ще один тунель, недобудований. Його першим почали копати, у сімдесят п'ятому чи сімдесят шостому? Ну, то не важливо. І сильно поспішали його закінчити, якщо чув про таке: плани, п'ятирічки?

Давид кивнув. Він любив історію.

— Добре. Так от, і був тут начальником ділянки лютий мужик, ганяв усіх робітників у хвіст та гриву. Усе хотів перевиконати план та здати тунель раніше строку. А робочий контингент теж був, не балуй: люди й табори пройшли, і що таке зона знали. Й от одного разу він сказав їм, що не випустить з-під землі, аж поки вони не закінчать. Ну мужики трохи обурилися та і сказали, що, як тобі треба, ти й залишайся. І він залишився.

— Тобто?

Федосійович стишив голос.

— Вони його живцем замурували в стіні. Так він тут досі й знаходиться.

Давид вирячився на чоловіка — чи він жартує?

— А ділянка й так погану славу мала — аварійність височезна, ледве не щотижня хтось калічився чи гинув. А після історії з начальником, ніхто й не хотів тут продовжувати роботу. Так тунель закрили, а побудували ось цей.

Федосійович погрюкав ломиком по іржавій арматурі.

— Та як таке могло трапитися? — не вірив студент.

— Запросто. Суворі умови, суворі люди, суворі рішення. Списали все на нещасний випадок, що, мовляв, чоловік заблукав і не повернувся. Та всі, хто треба, знали, і вже новий начальник по-людськи з робітниками себе вів.

— Так, а чого ви тоді не хотіли про це розповідати? Історія моторошна, але ж не на стільки, щоби боятися її.

Федосійович знов озирнувся.

— Ти в привидів віриш? — несподівано запитав він.

Давид пирснув від сміху. Для майбутнього психолога це було кумедне запитання.

— Звісно ж ні.

— А даремно. От такі як ти потім тут і пропадають, бо не вірять і лізуть, куди не треба, — Федосійович говорив цілком серйозно, так що Давид припинив посміхатися. — Начальник-то наглою смертю загинув, от його неупокоєний дух і блукає тунелем та шукає своїх кривдників.

Давид спробував прибрати посмішку, щоби не образити напарника, та все ж зі смішинкою в голосі запитав:

— І його хтось бачив? Ви його бачили?

— Пішли, уже час нам і пообідати на ніч дивлячись, — Федосійович розвернувся й рушив до станції. Давид підхопив інструменти й поспішив за ним.

— Я тут всякого бачив, — почав Федосійович. — І гриби велетенські, що світилися в темряві, вимазані кров'ю стіни та кісточки людські. А вже про дитячий плач та летючі вогні тобі кожен працівник розкаже.

— Так, а привида-то бачили? — не відступав Давид.

Побачивши вдалині рідне світло станції, Федосійович розговорився, як раніше, та перестав озиратися по сторонах.

— Ну, і так, і ні. Я щось бачив, розумієш?

Студент чесно хитнув головою, що не розуміє.

— Коротше, одного разу мені треба було щось перевірити біля входу в покинутий тунель, чи труба лопнула, чи кабель згнив. Не важливо. І пішов я туди сам, молодий ще був, відчайдушний. Це зараз я без напарника в тунелі не полізу, а тоді ти що, показати свою дорослість. Й от коли я ладнав ту штуку, то відчув, наче льодяним вітром потягнуло з покинутого тунелю. І звук — цюк, цюк, цюк. Наче хтось йде, як оце я, і стукає ломиком по рейці. І раптом, — Федосійович стишив голос і вирячив очі, дивлячись кудись уперед, — я побачив там світло. Слабеньке, наче від каганця, але воно наближалося до мене. Ну, тут я не витримав і чкурнув до людей.

— То ви чули звуки та бачили світло? — розчаровано протягнув Давид.

— А тобі мало? — обурився Федосійович. — Я б на тебе подивився, що б ти робив тоді, ма'ть одні б п'яти виблискували.

— Та ні ж, — заспокоїв його студент. — Я про те, ну, мало що то могло бути. Десь від вітру провід міг об рейку стукати. І щодо світла, ну от ви розповідали про гриби, що світяться, може то теж природне світіння було, флуоресцентне, тобто.

— Ох і розумний же ти, — неприязно подивився на напарника чоловік. — До всього-то в тебе є пояснення. А от опинишся колись сам один у тому місці, і подивимося, наскільки тебе твоя макітра врятує.

Решту шляху до станції вони йшли мовчки. Давид відчував, що Федосійович образився, і вирішив не чіпати його. Та подумки він був переконаний, що правий. Які ще привиди? Розводить його напарник, як новачка зеленого, та й по всьому. Звісно, якщо ти сам один під товщею землі, у напівтемряві та повній тиші, то й не таке побачиш та почуєш. То все наш бідний мозок винен, який так легко обманути.

«Але ж ти сам бачив привида», — прошепотів невидимий голос у голові.

Давид спохмурнів. Він намагався забути про те, що сталося давно. І не через привида, а через ту трагедію. А те, що йому в дитинстві привиділося, то не можна розглядати серйозно.

«А чому ж ти тоді боїшся? — не вгавав голос. — Чому прокидаєшся від кошмарів?»

Це теж була правда. Вони вже не так мучили його, як у дитинстві, але й досі снилися. Саме тому Давид і вирішив стати психологом, щоби краще зрозуміти свої страхи та як їх контролювати. Через кілька місяців після трагедії йому попалася в руки стаття в журналі, де описувалося, як у мозку формуються страхи. Розуміння цього процесу сильно йому допомогло, бо він тоді ледь із розуму не зійшов, згадуючи побачене.

«Він би не загинув, якби не ти», — дзижчав далі противний голос.

«Стоп!» — вигукнув подумки Давид і шльопнув гумкою на зап'ястку.

Про це він теж у курсі — про нав'язливі думки, що заполоняють розум. Боротися з ними марно, усе одно що руками ловити морські хвилі. Він довго вивчав техніки когнітивно-поведінкової терапії, щоби навчитися контролювати свої реакції на ці думки.

«Нехай собі виникають думки, — спокійно сказав собі Давид. — Вони нічого не означають, це просто хмарка, що, як з'явилася, так і зникне».

Його вже гукав Федосійович, забувши образу. Давид міцніше перехопив валізу з інструментами та поспішив до вже рідного світла станції.