Me amore

Привіт, тату. Це знову я. Ми в Італії вже тиждень. Точніше у Поліньяно-а-Море. Це недалеко від аеропорту, куди ми прилетіли з Кракова. У Фабіо тут великий дім і він живе тут зовсім сам, тож у кожного з нас є власна кімната, навіть з балконом. Мама радіє поки, а я навіть не знаю. Тут… Непогано ніби, тільки самотньо дуже, і… Це не чесно. Ми не маємо бути тут. Наше місце вдома, в Україні. У нашій квартирі у Мелітополі. Поряд з тобою, а не з цим… Втім, неважливо. Я просто сумую і мені дуже-дуже самотньо.

***

Коли Міа прокидається, все на Полін’яно-а-Море ще солодко дрімає, міцно заколисане світанковим сном, загорнуте у ковдру вранішньої сірості. Вона завжди погано спить у малознайомих місцях, особливо у таких просторих, дещо розкішних. Міа не вважає це чимось поганим, просто цей простір тисне на неї після скромної орендованої хрущовки. Вона зводиться з ліжка, накидає на плечі м’який ситцевий халат (мама любить називати його квітковим страховиськом) виходить на балкон, й на хвилину застигає вражена.

Білі, як вершкове морозиво, будиночки з віконцями яскравого зеленого кольору стоять залиті світанковим сонцем на узвишші. Пташиний щебет зливається з ледь чутним шелестом хвиль. Десь високо у небі чутно пронизливі крики мартинів. Легенький вітер гойдає прозорі фіранки, тріпає волосся Мії й лоскоче голі стопи протягом. Її пальці ковзають по металевим балконним бильцям, вона машинально обводить поглядом сусідські дахи, вкриті черепицею. Усе довкола здається таким милим і затишним, наче у казці, і цілу довгу хвилину їй хочеться назавжди залишися тут, однак ця мрійлива думка швидко тікає кудись геть, а на її місце приходить каяття з гірким присмаком зради.

І от, все довкола вже видається їй штучним, ніби декорація до якоїсь італійської мелодрами чи романтичної комедії, у якій вона, Міа – випадковий і зайвий персонаж. Замилування зникає миттєво, натомість приходять тривога й бажання сховатися. Вона вже хоче повернутися до кімнати, але зупиняється, схоплена зненацька дзвінким сміхом, а вже через хвилину чує голос. Веселий, хриплуватий, з легкою південною лінивістю. Він відлунює від кам’яних стін будиночків на цій тісній вулиці й зі страшнючим акцентом співає англійську пісеньку про віслючка. Міа вмить схоплюється й визирає на вулицю, мало не перевалюючись через балконні бильця, і бачить її. Дівчину з аеропорту. Цього разу на велосипеді з кумедним кошиком біля руля.

Вона крутить педалі легко, вільно, швидко. Розсікає простір перед собою гучною строкатою рибкою. На ній синя сукня у смужку з білими рюшами, і відкритими плечами, на голові – недбалий пучок, а у голові – вітер. Вона осяює сірий світанок яскравим феєрверком лише на хвилину і зникає за поворотом, там, де йде спуск до пляжу. Міа проводжає її поглядом і відчуває, як мимоволі на обличчя наповзає усмішка, яку вона не може стримати. Невиразна, поки напівзахисна, але справжня.

І вже під час сніданку, навдивовижу жвавого, без натягнутої, мов струни лютні, атмосфери, Міа раптом не стримується:

— Я з вами на пляж сьогодні.

Фабіо стримано посміхається й крадькома дивиться на Лілію. Та здивовано підіймає брови й обережно питає:

— Що змусило тебе передумати?

Міа знизує плечима:

— Не знаю. Просто схотілося, — і крадькома ховає посмішку у тарілці з пластівцями.