Крикля

Усе почалося з прибирання у дровнику. Після зливи Валентина вирішила перенести хоча б частину дров до невеличкого сарайчику, щоб ті просохли, але крихітне приміщення було вщент забито господарським інвентарем та мотлохом. Звісно, найпростіше було б просто викинути більшу половину усього цього скарбу, але на такі кардинальні кроки Валентина не наважилася і вирішила просто трохи оптимізувати простір, склавши все це охайніше. На допомогу підключила Яну з Назаром, а потім і делегувала їм справу повністю, оскільки несподівано наздогнали робочі питання: телефон аж розколювався від дзвінків, а робоча пошта росла від нових листів, як дріжджове тісто на якісній опарі.

Діти намагалися бухтіти і посилалися на міжнародне право та заборону дитячої праці, але погрози влаштувати їм цифровий детокс таки зробили свою справу. Яна у відповідь на це почала записувати рілс для свого інстаграму, в яких скаржилася і бідкалася на своє стражденне життя. Назар з чоловічою стійкістю все ж взявся до справи.

Коли частину старого мотлоху було винесено з приміщення на вулицю у самому закутку раптом знайшловся величезний стос старих модних журналів і кілька вудочок, зв’язаних докупи.

Зацікавилися знахідками обидва. Назар одразу набудував собі планів піти на карася. У той час, як Яна відчула себе супер досвідченим блогером-стилістом і із захопленням гортала старі глянцеві часописи.

Вирушати вирішили на світанку наступного дня. Валентина звечора наготувала бутербродів, помила помідори і огірки.

Вийшли з дому о 5-30. Прохолодна роса, приємно лоскотала і охолоджувала ноги. Прозоре небо без жодної хмаринки обіцяло ще один день спеки. Йшли мовчки. Спереду зосереджений Назар з вудками і пакетом із їжею, за ним Валентина, яка вирішила і собі прогулятися з дітьми. Замикала процесію сонна і невдоволена Яна, яка то й діло спотикалася, щось бурчала собі під носа і постійно зупинялася, щоб сфотографувати чергову квіточку або пташку. Валентина з сумом дивилася на пусту вулицю, частина будинків, попри розпал літнього сезону, так і залишалися занедбаними. Згадувала свою юність, яку вони проводили з подругою тут.

Озеро було копанкою. Колись правильна прямокутна форма за роки розмилася, втратила свою геометричну точність, заросла верболозом і осокою. Уночі, певно, саме тут голосно співали жаби, краще за будь-яку колискову навіваючи глибокий спокійний сон. А значна частина поверхні була вкрита лататтям і німфеями, хоч картини пиши.

Зранку на озері було тихо. Чисте плесо віддзеркалювало ледь рожеве світанкове небо. Густі зарості рогозу і очерету стіною височіли вздовж берега. І вся ця картинка викликала такий невимовно спокій, що Валентина сховала в кишеню смартфон, де звично скролила стрічку новин з інформацією про обстріли і прильоти.

Назар швидко розклав речі. Діловито прилаштував усі три вудки і став напружено чекати. Яна частково змінила невдоволення, знайшовши поруч кущ зі спілими порічками. А Валентина просто сиділа і насолоджувалася моментом, підставивши обличчя лагідному вранішньому сонцю. Було так затишно і тихо, що їй навіть розмовляти не хотілося.

Риба у ставку виявилася балувана. Майже не реагувала на закинутий хліб і тісто. А черв’яків, які Назар так довго шукав під деревами саду, лише ледь-ледь торкалася губами. За три години, що вони провели на озері, поплавок всього лиш пару разів невпевнено хитнувся, більше дражнячи юного рибалку, ніж щось обіцяючи. Бутерброди були з’їдені, а близькість початку робочого дня у Валентини підстьогувала повертатися.

Залишок дня проминув спокійно, Назар просидів в телефоні, граючи. А Яна майже весь день пліткувала з подружками у вотс ап.

Уже ввечері Назар довго сидів на східцях тераси, дивився на палаюче передвечірнє небо. І мовчав. Він взагалі був в цей день дуже мовчазним.

— Мам, — нарешті озвався він, не зводячи очей з темного саду. — А коли війна скінчиться, як думаєш… все буде інакше?

Валентина усміхнулася сумно й тепло водночас:

— Буде. По-іншому. Але в який бік - багато залежить від нас. І нам треба буде вчитися жити в тому новому світі.

Назар кивнув, думаючи про щось своє, і пішов до будинку.

Навколо розлилася тиша. І саме в цю тишу зненацька врізалося знайоме сердите сопіння. З кущів, наче маленький командир, вийшов Крикля. І не сам за ним, по одному, дріботіли ще двоє їжачків. Один менший, другий майже такий самий, як Крикля. Вони зупинилися посеред подвір’я, притискаючи мордочки до землі й роздивляючись людей. А потім Крикля діловито попрямував до улюбленої котячої миски і почав стукати нею об кам’яну підлогу.

— Дивіться! — вигукнула Яна, забувши про телефон. — Він привів родину!

Їжачки, тим часом, невдоволено сопіли і фиркали, ніби щось обговорюючи між собою, немов і справді зібралися на гостини. Крикля, як господар становища, задоволено пирхнув і поглядав на Валентину.

— Іду! Іду! — щиро розсміялася та. — Привів банду, щоб погодувала?

Крикля, лише вчергове фиркнув, мовляв, годуй і не витрачай часу на зайві слова.

Поки їжачки їли, Яна сміялася так щиро, що Валентина забула про всі тривоги і негаразди. У цю мить світ здавався простим і зрозумілим: є старий будиночок, є двоє дітей поруч і є колючий гурт їжаків, які завітали розрадити їхній вечір.

Назар, що вийшов надвір, нарешті вперше за день теж голосно розсміявся.

— Може, нове життя почнеться саме так. З малого. З уміння радіти простому. — подумала про себе Валентина.