Крикля

Гроза лютувала майже всю ніч. Вітер відчайдушно вив високо в кронах дерев, шкрябав вікна мокрими гілками, хльостко бив дощовими краплями по даху і шибках. Уже перед самим світанком хмари несподівано розійшлися і освітили набухлий вологою сад.

Валентина вийшла на терасу, мерзлякувато кутаючи плечі у пухнастий плед. Холодне вологе повітря після кількох тижнів задухи дихнуло озоном в обличчя, освіжило і викинуло геть останні залишки липкого ранкового сну.

У саду було тихо. Навіть птахи, пришиблені дощем, здавалося, вирішили перечекати зі своєю метушнею і співами. А у променях вранішнього сонця, як дорогоцінні діаманти виблискували крапельки вологи. Важкими кульками скочувалися поволі з мокрого листя на вимиту, смарагдову траву, що раптом випнулася, підняла голівки квітів і суцвіть і завмерла перед новим стрибком у рості.

Постоявши захоплено якусь мить, Валентина подалася на кухню, готувати сніданок. Але тут чекало розчарування. Пальці звично клацнули по вимикачу, проте загорнута в ранкові сутінки кімната залишилась темною, світла не було.

Через годину, о сьомій світло так і не з'явилося. Вимикач лише клацав з глухим тріском, залишаючи кімнату темною, як було. Ще за годину чисте ранкове небо знову обліпила пухка ковдра хмар, і з неба знову линуло стіною дощу, який за годину перейшов у дрібну надокучливу мряку.

Снідати сіли на терасі. Їли бутерброди із сиром та паштетом, порізані огірки і шоколадне печиво. Запивали гарячим чаєм з пакетиків, який вдалося нагріти, витративши майже половину запасу екофлоу. На третій рік повномаштабного українців важко здивувати блекаутами.

Як думаєш, після обіду дадуть світло, — спитала Яна задумливо збираючи шоколадні крихти з тарілки. — Чого раптом все вимкнулося?

Валентина лише знизала плечима і сумно глянула на екран смартфона: окрім світла зник ще й інтернет і зв'язок. Останнє непокоїло її найбільше, оскільки сьогодні були плани активно попрацювати, а відсутність інтернету це суттєво ускладнювала.

— Не знаю, сонечко, — зітхнула Валентина, — можливо десь впало дерево, порвало дроти. До війни таке часто тут бувало.

— А що ми робитимемо, якщо до вечора не полагодять, — спитав Назар дожовуючи залишки бутерброду. — Тут же анічогісінько немає - ані інету, ані зв'язку.

— Ну, можливо, нарешті згадаєте про читання на літо, в сумці досі Захар Беркут чекає на твою увагу.

Назар лише кисло скривився і поспішив перевести тему.

— А що ви тут раніше робили без світла і інтернету?

Останнє питання по справжньому розсмішило Валентину, бо вчергове показувало величезну різницю сучасного і того далекого життя її власного дитинства.

— Дай згадати, певно, ганялися за динозаврами, певно, щоб зробити дино бургер на обід.

Діти пхиркнули, підтримуючи жарт, а ідилія тихого сніданку була порушена телефонним дзвінком, Валентині дзвонили по роботі. Отже, зв’язок відновили.

Наступні кілька годин, вона відчайдушно намагалася працювати, ловлячи слабкий інет і постійно відповідаючи на дзвінки. Світла не було.

Обідали залишками сиру, галетами і салатом з консервованого горошку. Екофлоу вирішили поберегти на майбутнє, тож запивали простою водою.

Уже ввечері запалили грубу. Сире дерево розгоралося погано, стогнало і плювалося. Але зрештою рожево помаранчеві язики полум'я все ж зробили свою роботу, облизали рештки старих дерев, підсушили і розпалили.

Відблиски вогню з відкритої заслінки ковзали по стінами кімнати пашіли теплом на руки і обличчя, пускали зайчиків у очах. В такій атмосфері хотілося ділитися сокровенним, розказувати історії з дитинства і просто теревенити про все на світі.

— А все ж, мамо, — ніби продовжуючи вже розпочату розмову, спитала Яна, — що ви робили тут без світла. Ти казала, що ви з тьотею Танею сюди часто приїжджали.

— Було таке, — не стала сперечатися Валентина. — По різному, іноді байки розказували, іноді казки придумували. Але мені найбільше подобалося грати в рулетку.

— Рулетку? — не повірив власним вухам Макс, — То ти тут в азартні ігри грала. — Реготали уже вдвох з Яною над розгубленістю Валентини. А вона раптом згадала, як чекали вони вечорами щоб Ольга Степанівна, мама Тетяни, дістала з шафи квадратну картонну коробку і пропадали на кілька годин в азартному слідкуванні за кулькою.

— Еге ж, було діло, — погодилася Валентина, оглядаючи шафу, де колись стояла та сама рулетка. Коробка була тут. Подерта і пожовтіла від часу, добряче припала пилом, але чекала на свій момент.

Грали при світлі свічок. У грубі тріскотів вогонь, кипів казанок з картоплею, який Валентина завбачливо поставила готуватися. Тьмяні відблиски падали на обличчя дітей, відсвічувалися від маленької металевої кульки. Діти оживилися, азартно випробовували різні схеми, а вона сиділа і думала як же мало, насправді потрібно для щастя. Іноді це острівець умовної безпеки і близькі люди поруч.

Уже близько півночі, коли дощ вщух остаточно, на подвір'я прийшов Крикля. Валентина почула його звичне невдоволене форкання і шелест мокрої трави, який в лункій тиші дачного селища здавався майже громовим.

Крикля наблизився до тераси, діловито обійшов її кілька разів по колу, форкаючи і сопучи. А потім заходився тягати стару залізну миску, куди Яна якраз вчора насипала трохи домашнього сиру для сусідських котів. Зараз миска стояла порожня, і в нічній тиші звуки метушіння Криклі відчувалися дуже гучно.

Валентина вже лягла, але ворочалася на дивані, намагаючись затулити вуха і заснути. Проте, впертість Криклі здавалася безкінечною.

Зрештою, жінка взула крокси і пошльопала на кухню шукати пакетик з котячим кормом, який мав залишитися після лікування Криклі.

Густа вулична на мить темрява засліпила і забилася в ніздрі краплинами вологи і пахощами трав. Валентина зробила крок і автоматично клацнула вимикачем. Скоріше за звичкою, бо розум підказував, що світла ще нема. Але, порушуючи всі закони логіки, стара жовтувата лампочка раптом засвітилася, розфарбувала терасу і навколишній сад у різноманіття густих відтінків темної охри.

Крикля був тут, причаївся біля погнутої залізної миски. Дивився на неї розумними темними намистинками очей і нахабно, ображено сопів.

— Що прийшов на смачненьке? — не втримала усмішки Валентина і потягнулася до миски, щоб висипати вміст пакетика. Крикля нетерпляче очікував переминаючи з лапи на лапу, форкав, а потім майже відштовхнув її пальці мордочкою, коли останні шматочки опинилися у мисці, і заходився їсти так само невдоволено форкаючи і сопучи.

— Так дивно, мам, я думала він вже не повернеться, — пролунав із-за спини голос Яни. Валентина аж підскочили від несподіванки.

— Ну а чого ж не вертатися, якщо тут підгодовують. Он, бачиш, як наминає.

— А знаєш, а я б теж від чогось тепленького не відмовилась, — Яна виразно глянула на світлу лампочку.

— Тут хтось щось казав про їжу, — визирнув і собі з темряви будиночку Назар.

— Бачу, що спати ніхто не збирається, — зітхнула Валентина. Питання було риторичним.

За півгодини вони зручно вмоститися на терасі з гарячими млинцями і какао, які Валентина нашвидкуруч посмажила. Десь поруч фирчав уже ситий Крикля, нарізав кола по траві. Мисочку після себе він залишив навіть не пусту, а начисто викликану. А здалеку долинали різноголосі переспіви жаб, що жили на місцевому болоті.

Валентина щільніше звернулася в плед і дивилася на дітей, що саме допивали какао. Жоден з них не тягнувся зараз за смартфоном, сиділи, весело перемовляючись, спостерігали за Криклею, підсміювалися з його метушіння. Тихе селище тонуло у густій, вологій темряві літньої ночі, і, здавалося, тьмяне жовтувате світло від їхнього ліхтаря світить, як крихітний маяк і величезному темному світі. Хотілося загорнути в ковдру підібрати під себе ноги і сидіти так довго-довго, подалі від усіх негараздів і бід. Хотілося заморозити цю чарівну ніч назавжди, зберегти як спогад, як скарб, щоб пронести через всі негаразди і потрясіння. Щоб мати те, що тримає на плаву, коли треба просто жити далі.

— Все, я спати, — зруйнував крихку ідилію Назар. Забрав з собою брудний посуд і зник у темному проваллі дверей будиночку. За ним сонно позіхаючи рушила і Яна.

А Валентина ще якийсь час сиділа замислено дивлячись в темряву. Десь далеко за хмарами світили зірки, а вона просто слухала тишу і вчилася її відчувати.