Колобок 2

Усвідомлення власної смертності - це те, що відрізняє людину від інших істот на Землі. Здатність до рефлексії, до осмислення існування, дозволяє суб'єкту побачити кінцевість його реальності. Люди бачать фінал і бояться його. Бояться, бо так закладено природою.

Але яке ставлення до смерті може у бути у ожившого тіста? В нього немає інстинктів, немає закладених заздалегідь поведінкових програм, є лише функція - бути їжею. Колобок прожив коротке хаотичне життя, але воно закінчилося саме так, як і мало - в шлунку живої істоти. Призначення виконано, хоч і не було усвідомлене діячем.

На перший погляд, так і здається. Але насправді, стався прикрий збіг обставин. Тінь безжальної реальності кинулась в атаку. Після поїдання Колобка, лисичці стало зле. Типова ситуація, як і інші псові, лисиці перетравлювали крахмал та цукор в тонкому кишечнику.

Але саме в цьому випадку, необачність лисички зіграла з нею злий жарт. Котившись по землі, Колобок назбирав на собі купу пилу, сліди гнилої органіки та різнохарактерних бактерій. Сталася біда - лисичка підхопила кампілобактер та померла від гастроентеріту. Цикл природного споживання оновився, тепер вона сама стала субстратом для харчування організмів.

Спека та личинки опаришів плавили мертве тіло. Множення бактерій в шлунку лисички змушувало газообмін роздувати маленький рудий труп. З часом шкіра луснула, вивільнивши по околиці запах мертвої плоті. Процес розкладання живої матерії йшов чітко, не зупинявся, не задумувався про себе. Він не засуджував лисичку за необачність, він їв її, бо так треба.

Коли підгнивші волокна лисячої шкіри розповзлись на землю, під навісом із тонких ребер проявилось недотравлене, черстве тіло Колобка. Він не зник, вцілів. Те "борошенце", яке бабуся назмітала у засіці, виявилось збірною солянкою із пшениці грубого помолу, лушпиння зерна, попелу та залишків піску.

Його тіло було вкрите твердою сухою коркою, а вміст неорганічних з'єднань не дав йому повноцінно перетравитись в шлунку лисиці. Колобок вцілів. І як структура, котра не має в своєму ядрі звичної нам біології, - він вижив. Зберіг свою свідомість. Ця невеличка магічна умовність, яка змусила його жити, тепер стала прокляттям.

Розштовхавши собою гнилі лисячі нутрощі, він викотився на суху землю. Сонце напекло порослий густою травою степ. Міцне тісто поблискувало під денним сяйвом.

В цю мить Колобок усвідомив себе, як жива істота. Не жартував, не співав пісеньки - він побачив смерть і життя. І порівняв їх своїм химерним хлібним розумом. Лисиця була мертвою, а він живим. Важка екзистенція насуналась на його вуглеводні волокна. Чому все так?

Він повинен був зникнути. Як і будь-який іншій хліб, поглинання та перетравлення - це єдиний правильний сценарій. Для цього випікання і з'явилось, як технологія. Але саме зараз Колобок був живим. Його єдина місія провалилась. До того ж, тепер він став брудним і пошкодженим - ніхто його більше не з'їсть навіть під примусом голодної смерті.

Тіло Колобка не відчувало ні болю, ні спеки, ні поривів вітру. Свідомість Колобка страждала. Бувши трансцендентною структурою, вона не могла прийняти сам факт свого існування. Розум у хліба - це не правильно, це виклик самій природі, це порушення фізичних законів на самому фундаментальному рівні.

Релігіозні фундаменталісти назвали б його стан чистилищем, або кармою переродження. Але ніякого переродження тут не було. І це не покарання небес. Це ноуменальна аномалія, яка кидала виклик самим основам існування розуму.

Колобок не знав, що йому робити далі. Куди йти, чого хотіти? Чи мав він якісь бажання та потреби взагалі? Як має вести себе істота, яка осмислює себе, але немає жодних механізмів саморегуляції, жодних інструкцій та установок для продовження життєдіяльності? У Колобка немає потреб, він не наділений органами та біологічними системами, які б змушували його задовільняти та підтримувати свій організм. У нього не було організму, лише запечена пшенична маса.

З точки зору біології, в нього не було сенсу жити. Він як камінь, як скеля, або вітер - просто існував, був скупченням атомів, які підтримували сталість завдяки механізмам сильної ядерної взаємодії. Це був стан, в якого не було альтернатив. Але якщо камінь, або вітер просто існували і не мали здатності до рефлексії, то Колобок усвідомлював своє положення. Він став рабом свого існування. Його життя - це помилка.

Не знаючи, як вчинити правильно, Колобок вирішив повернутись додому. Рухався повільно. Навколишній світ тиснув на нього своєю правильністю. Кожна річ, що його оточувала, мала якесь призначення, була ланкою у безкінечному ланцюгу взаємодії. Все жило і мало ціль для життя.

Обмін речовин розповсюджувався стихійно, захопив планету мільярди років тому і сам собі створив сенс. Життя підтримує себе, бо інакше зникне. Таке просте призначення не потребувало в поясненні чи навіть осмисленні. Воно зрозуміле на самому фундаментальному рівні кожному, хто живий:"Існуй, бо можеш зникнути". Колобок не розділяв цих побоювань, бо не був частиною цього ланцюгу. Він був дивним придатком до налагодженої системи, зайвим гвинтиком у замкненому на собі механізмі.

Попереду з'явився ведмедик. Могутні лапи ламали гілки малини, зуби гризли ягоди. Колобок наблизився до нього. Він чекав смерті. Хотів бути убитим, щоб припинити своє безглузде існування.

- Ведмедику-братику, позбав мене страждань, будь ласка, - сказав Колобок.

- А що таке страждання? - спитав ведмедик.

Настільки просунута людська комунікація між хлібом та тваринами - це також аномалія, яка не може бути фізично поясненою. Це аксіома, з якою усім в цьому світі доводиться миритись.

- Страждання - це моє життя, - відповів Колобок. - Воно безглузде, в ньому немає цілі.

- Хочеш сказати, що безглуздість завдає тобі болю?

- Ні, я не можу відчувати біль. В мене немає для цього органів.

- Тоді як безглуздість твого існування може змушувати тебе страждати, якщо тобі нічим страждати? Я повторю, що таке страждання?

Колобок впав у розпач.

- Моє мислення - це страждання. Я відчуваю, що осмислюючи себе, створюю собі муки.

- Тоді не осмислюй себе, - сказав ведмедик і відвернувся.

Більше він не хотів говорити. Колобок рушив далі, так і не знайшовши собі порятунку. Як це так, не осмислювати себе? Ця інструкція абстрактна, її неможливо перетворити в дію. Приціл розуму завжди направлений у дві сторони: назовні і всередину. Якщо відмовитись від осмислення себе, то автоматично відмовляєшся від осмислення всього іншого.

Може здатись, що це абсурдне твердження, але мислення - це пластична структура. Воно щупає реальність з усіх боків, в тому числі і само себе. Перестати самоосмислюватись, значить зникнути як суб'єкт. На справді, Колобок цього і хотів, але не знав, як досягти цієї мети.

За пагорбом сидів вовчик. Закривавлені ікла гризли зайчика. Бідолаха не встиг втекти від хижака і став жертвою вивіреної роботи ланцюга обміну речовин у природі.

- Мені дуже боляче, - сказав зайчик. - Я хочу померти.

- Я також, - додав Колобок.

Вовчик відвів зубасту пащу від жертви та задумався над цими словами. Його тваринний мозок був доволі розвиненим, як для його виду. Дозволяв проводити складні маніпуляції з абстрактними концепціями.

- Почекай, - примружився вовчик, - але як ти можеш померти, якщо в твоєму тілі немає процесів, які можна зупинити?

- Так, це правда, - кивнув помираючий зайчик. - Ось дивись, наприклад, у мене є кровообіг, робочий мозок та органи, якими він керує. Я - замкнена система, яка здатна себе підтримувати. Якщо якийсь із елементів мого тіла пошкодити, як це зробив вовчик-братик, то всі процеси в моєму тілі почнуть зупинятись.

Вовчик притиснув голову зайчика пазуристою лапою та сказав:

- Саме тому, зайчик-братик зараз помре, а ти ні, Колобку. Його внутрішні процеси зупиняться, а в тобі, як я й казав, посто нічого зупиняти.

- Тоді може можливо якось зупинити моє існування? - спитав Колобок.

- Ти зможеш це зробити тільки, якщо дізнаєшся за рахунок чого воно працює, - пояснив зайчик і нарешті помер від кровотечі.

Вовчик прийнявся їсти теплу плоть. Хижак жадібно виривав шматки м'яса та ковтав, насичуючи своє тіло поживними речовинами. Він підтримував своє життя та існування методами, якими його наділила природа. Він робив усе правильно.

А як правильно вчинити Колобку? Чи справді він страждає від існування? Якщо ціль - перестати існувати, то єдиним способом, в теорії, зробити це - буде знищення свого тіла. Проблема була в тому, що Колобок не був впевнений, що існування його свідомості працювало за рахунок фізичного існування тіла.

Щоб дізнатись правду, він вирішив повернутись додому, туди де його зробили, до своїх творців. З самого моменту своєї появи, Колобок не думав про бабусю і дідуся. Не замислювався, чому вони його створили і чого їм це коштувало. Фактично, вони були богами, що породили матерію, здатну на мислення без мозку. Бабуся - атлант, який тримав на власних плечах творення нової форми життя. І одночасно, диявол, який обрікав це життя на вічну безглуздість.

Ворота рідної хати були не зачиненими. Колобок дивився на них і заздрив. Заздрив їхній пасивності, їхній внутрішній пустоті. Заздрив їхній смерті.

Кругле тіло закотилось у двір. Печені боки продовжували збирати собою пил та бруд. Колобок став мало схожим на хліб, яким був відпочатку. Вдома було тихо - жодного шуму, жодного руху. Не видно ні бабусі, ні дідуся.

Перекотившись через поріг, Колобок опинився в хаті. Два холодних тіла лежали на підлозі і не рухались. Голодна смерть погубила господарів цього дому. Їхні обличчя повисихали та затверділи. Скляні погляди застигли навічно.

Колобок наблизився. В цю мить він усе зрозумів. Його зробили, бо були голодні. Його зробили, щоб бути з'їденим людьми. Це і було ціллю його життя. Він навмисне пішов проти своєї рукотворної природи і зруйнував усе. Колобок сам висмикнув себе із системи розподілу енергії, щоб стати аномальним придатком до світу, в якому він колись був потрібен.

Але тепер нікому його з'їсти. Та й сам він вже сильно зіпсував свою хлібну основу. Зіпсував себе. Розірвану ланку назад в ланцюг не ставлять. І це було самим страшним в усвідомленні Колобком себе - його життя мало сенс, але він був знищений ним самим.

- Я повинен був існувати, - заговорив він, - моє життя мало значення. Але пройшов час і я втратив його. Сенс існування - це не вічний процес, а короткий проміжок життя, який потребує від тебе чітких конкретних дій. Якщо піти врозріз цієї задачі - ти втрачаєш себе. Я розчавив все, що в мене було, щоб стати ніким, а потім побачити це. Моє життя - це не помилка, це втрата, яку я дозволив собі зробити і прирік себе на безглузду вічність.

Кінець, малята.