Гра Абсолюта

— Вероно, отямтеся! Вероно! — голос вирвав мене з думок.

Я здивовано торкнулася голови. На пальцях — кров. Невже я знову…? Так. Це знову сталося. Я втратила контроль. Моє тіло знову вирішило жити своїм життям без мене. Зі мною іноді буває. Ну, що вже поробиш? Тяжке життя у тих, кого суспільство вважає психологічно хворим…

— Ви в порядку? — запитав Радимир, стурбовано дивлячись на мене.

Він стояв навколішки поруч, а я лежала на вологій землі. Мої руки були вкриті брудом і подряпинами, очі різало від пилу, а в легенях ще гуло. Я кивнула, не в змозі відповісти одразу.

— Її треба залишити, — буркнуло щось за спиною Радимира.

Його голос проникав у вуха, але наче говорив усередині черепа. Я підняла голову й подивилася на джерело звуку. Воно стояло неподалік. І я не одразу зрозуміла, що саме це "воно" і є джерелом.

Сутність була вище за людину. Худорлява. Виглядала так, ніби її тіло складалось з тисячі тонких пальців, зчеплених між собою і покручених. Ці пальці рухались, навіть коли воно стояло нерухомо. Кожен "палець" пульсував темною, в’язкою рідиною. Наче вени, вивернуті назовні. У нього не було обличчя в класичному розумінні — замість рота розріз від вуха до вуха, а очі... як у мухи. Сотні крихітних фасеткових очей на голові, яка ледве трималась на шиї. Точніше, на тому, що мало би бути шиєю. Від неї йшли маленькі щупальця з очима і зубами. Один із них рухався незалежно і щось сичав у мій бік.

Я знала, що маю відвести погляд, але не могла. Воно, відчувши мою зацікавленість, нахилилось ближче до Радимира:

— Вона… бачить мене.

— Це неможливо, — миттєво відреагував молодий граф. Проте голос його все ж трохи знітився. — Я й сам не можу бачити тебе без дзеркала чи відображення у воді. Я лише... слухаю.

— Але вона дивиться просто на мене!

Радимир зробив крок у бік, прикриваючи рот долонею, ніби кашляючи, хоча в очах читалося щось на кшталт «Твою ж…»

Потім знову допоміг мені підвестися, але тепер був обережнішим. Його рука торкалась моєї так, ніби я була крихкою скульптурою.

— Вона все ще дивиться… — прошепотіло створіння. — Це… лячно.

— А хто це взагалі? — нарешті не витримала я.

Істота одразу ж зникла. Не розчинилась, не зникла в повітрі — просто… згасла, як вимкнений кадр у фільмі. Жодного сліду, запаху чи тіні. Навіть земля, де воно стояло, була суха, неначе нічого й не було.

— Куди він подівся?

Радимир різко обернувся, наче сам не знав відповіді. А потім поглянув на мене. Його погляд був наповнений чимось схожим на шок. Мовляв, "Ти не повинна була цього бачити. Узагалі."

— То ви справді можете бачити Вельзевула? — прошепотів він, все ще намагаючись усвідомити те, що щойно сталося. — Це… неймовірно.

Пізніше Радимир розповів мені, що один із його далеких предків уклав угоду з нечистою силою. Це сталося ще в ті часи, коли магія й прокляття були частиною повсякденного життя, а князівства воювали між собою не лише мечами. Саме тоді рід Златогорських отримав... дар. Всі їхні слова завжди здійснюються. Все, що каже хтось із Златогорських — стає реальністю.

Але натомість під час повного місяця в тіло спадкоємця роду входить один із князів Пекла, Вельзевул. І не просто входить, а бере тіло під повний контроль. В інші дні демон лише блукає десь поруч. Іноді говорить. Іноді спить усередині, як кіт у скрині. Але в повний місяць — він господар.

При цьому Вельзевул доволі кровожерливий. І річ не в жорстокості заради жорстокості. Ні, просто в нього збочене, перебільшене почуття справедливості. Він вірить, що все має ціну, а більшість людських помилок треба змивати кров’ю. Йому важлива сила, влада і страх.

— Напевно, важко жити з таким... домашнім улюбленцем, — не втрималася я й ледь усміхнулась.

— Я не домашній улюбленець! — пронісся голос із-за плеча Радимира.

Вельзевул з’явився знову. Раптово. Моторошно. Без жодного звуку. Його тіло знову здригалось. Усі суглоби й суцільно зчеплені кістки рухались у різні боки. "Обличчя" ніби спотворювалось емоцією, яку важко було ідентифікувати — гнів, збудження чи чиста відраза?

— Думай, що говориш, смертна! — гаркнув він, нахиляючись до мене. — Інакше станеш моєю новою іграшкою!

Та я не злякалась, тільки відступила назад і подивилась на Радимира. Чи знав хоч хтось із Златогорських, як дивно насправді виглядає Вельзевул? Чи, може, його вигляд залежить від того, хто на нього дивиться і таким його бачу тільки я?

— Набагато важливіше інше, — заговорив тихо граф. — Чому ви взагалі його бачите?

Я знизала плечима:

— Не знаю. Але мені завжди здавалося, що я чимось відрізняюсь від інших. Це спочатку навіть допомагало. Я писала книги, бачила образи, яких ніхто не бачив. Але потім…

Потім усе змінилось. Мене почали лякати власні думки. Власні персонажі розмовляли зі мною вголос. Я бачила кольори, яких не існує, і чула пісні, які ніхто не співав. А потім з’явилися лікарі. Уколи. Палата. І вікно, яке не відчиняється. Іноді я думаю, що ніколи й не жила по-справжньому.

Вітер колихнув гілки. Але це був не просто вітер. Це було схоже на слова. Шепіт. Звернення. Мене ніби хтось кликав.

Я стиснула голову руками, щоб не чути цього, й хотіла втекти кудись всередину себе. Та Радимир знову взяв мене в обійми, майже пошепки сказав:

— Усе добре. Вам нічого не загрожує. Вам не треба боятися. Ми виберемося звідси. Усі.

— Може, краще її з’їсти? — пролунало поруч.

Я знову побачила очі Вельзевула. Вони миготіли й світилися, як у змії. Але Радимир нічого йому не відповів. Навіть не поворухнувся. І демон… зник. Так само різко, як і з’явився.

Ми провели в тих джунглях кілька днів, але здавалося, ніби минули тижні. Вологість була нестерпною. Піт стікав по спині постійно, навіть коли ми не рухались. Повітря було густе. Я постійно нюхала його, намагаючись зрозуміти, чим пахне цей світ. Але він не пахнув нічим знайомим. Або, можливо, пахнув всім одразу: прілою землею, залізом, тропічними квітами, пліснявою і кров’ю.

Радимир виявився напрочуд витривалим. Він швидко розібрався, які рослини тут можна їсти. Особливо нам смакували соковиті м’які стебла з фіолетовими прожилками. Вони чимось нагадували бамбук, але мали кисло-солодкий присмак і після них довго паморочилось у голові. Я спершу подумала, що це через голод. Але ні, ми були ситі. Проблема була лише в кількості питної води. Щоб пити, Радимир спорудив систему з листя, яка збирала конденсат.

Щоночі ми знаходили нову печеру або западину, де можна було сховатися. На деревах ночувати було небезпечно. Одного разу ми побачили, як величезний ящір з крилами (ніби велетенський кажан і крокодил водночас) вихопив з гілки мавпу і миттєво проковтнув її разом із шерстю й кістками.

Першу ніч ми майже не спали. Хрускіт, регіт, свист, плач і рев. Здавалося, все навколо намагалося нас або з’їсти, або злякати. Я прокидалась від кожного звуку. Один раз побачила, як повз наш сховок прокралася якась істота з тілом ягуара, але мордою людської дитини. Вона довго нюхала повітря, а потім заговорила дуже швидко й високим голосом. Ми завмерли. Радимир стис мою руку. Подумками ми вже попрощалися із життям.

Вдень було не краще. Величезні комахи сідали на відкриті ділянки шкіри, і їх укуси залишали плями, що світилися вночі. У мене було враження, що одна з них проникла під шкіру. Я відчувала, як щось рухається всередині передпліччя. Але Радимир сказав, що це, скоріше за все, галюцинації. Можливо, й так. Але відтоді я перестала знімати пов’язку, яку він зробив для мене з власної сорочки.

— Чому ти взагалі з нею возишся? — запитав в нього якось Вельзевуль.

— Я не можу залишити саму людину, якій потрібна допомога.

— Тобто якби вона була здорова, ти б з нею навіть не заговорив? Ходив би, як завжди, мовчки і дивився на всіх з-під лоба?

Це питання Вельзевула змусило мене трохи задуматися. Але я зробила вигляд, ніби нічого не чула. Вже наступного дня ми натрапили на гніздо. Там були яйця — великі, як гарбузи. Радимир наполягав, що не варто чіпати їх, але я торкнулась одного. Воно ворухнулося і я почула стукіт. Хтось там бився зсередини. Ми втекли ще до того, як воно почало тріскатись.

Найнебезпечнішим було шукати воду. Біля водойм завжди було повно хижаків — одні сиділи у воді, інші підстерігали серед заростей. Довелось навчитись збирати воду.

Я не знала, скільки днів минуло з того часу, як потрапили в цей дивний світ. Думки почали плутатись. Інколи я забувала, де ми. Інколи — як мене звати. Були миті, коли я дивилась на Радимира й не впізнавала його. Але він завжди був поруч й завжди повертав мене до реальності.

А ще були сни. Страшні. Моторошні. В одному мені снився Вельзевул, який ковтає мене з голови, як змія. В іншому — що Радимир розпадається на шматки, як скло. Були також сни, де я просто лежала на лікарняному ліжку, прив’язана, з голкою в руці, і лікарі казали мені, що все це — галюцинація. Що насправді я все ще там. Але тоді чому я відчуваю запах землі? Чому болять ноги? Чому я пам’ятаю смак фруктів із фіолетовими прожилками?

Я прокидалась із сльозами на очах. Це були важкі дні. Тому я дуже раділа, коли ми нарешті зустріли інших людей. Я відразу їх впізнала. Вони були з нами в тому просторі, коли Абсолют розповідав правила своєї дивної гри. Проте вони не виглядали розгубленими. Навпаки, ці двоє, здавалося, знали, як діяти у ворожому середовищі.

— Ната, — протягнула мені руку жінка з коротким каре.

Її рука була міцною, з обдертими кісточками пальців і запахом чогось металевого. Вона посміхалась. Я механічно потиснула її долоню й відзначила: рюкзака, що висів на спині ще в момент, коли нас тільки перенесли сюди, зараз не було.

— А це — Денис, — кивнула вона в бік хлопця, який сидів трохи осторонь і чистив свій автомат.

Денис був молодший. Мовчазний, похмурий. На ньому ще залишилися уламки бронежилета, які він обмотав ізоляційною стрічкою. Побачивши мій погляд, невдоволено закотив очі.

— Він завжди такий, — почала виправдовуватися Наталія. — Трохи грубий, але загалом добрий і відкритий.

— Коли це я був добрим до тебе, стара збоченка? — кинув Денис з легкою усмішкою, але Радимир це сприйняв серйозно.

Він одразу ж підійшов ближче, випроставшись і злегка нахиливши голову, наче готовий до дуелі:

— Якщо ви дозволите собі ще хоч одне подібне висловлювання в присутності жінки, я вважатиму це особистою образою. Наявність зброї — не виправдання для відсутності виховання. Де ваші манери, пане?

Денис скосив на нього погляд, але нічого не відповів. Просто плюнув на землю і почав знову протирати ствол автомата.

— От що я ніяк не можу зрозуміти: чому, скільки би я не стріляв, патрони ніколи не закінчуються?

— Це ж добре, — лагідно відповіла Наталія, підходячи ближче. — Не треба більше тягати із собою боєприпаси.

— Це, звісно, так, — буркнув Денис. — Але все одно… Чорт забирай, хоч хтось знає, куди ми взагалі потрапили?

Я відкрила рота, щоб відповісти, але слова не одразу зібралися в голові.

— Ні, — прошепотіла я. — Я просто була у своїй палаті, коли він з’явився.

Всі замовкли. Наталія кивнула, ніби щось зрозуміла. А Радимир підійшов ближче й ледь доторкнувся до мого плеча. Я відчула, як в мені починає щось ламатися. Розсипатися на дрібні частини. Мені хотілося сказати їм більше. Що мене не раз лікували електрошоком. Що я не довіряю власному зору. Що досі не знаю, чи це сон. А може, я все ще в палаті? Може, я дивлюся в стіну, в тій самій сорочці, й мене просто годують через трубку?

Та замість слів я заплющила очі. Тепер я в групі. Тепер я серед своїх. Чи ні? Вони живі? Чи вигадані? Хто з нас справжній? А я справжня?

Навіть сонце у цьому світі виглядає дивно. Як лампа в морзі. І кожного разу, коли я ловлю себе на тому, що мені стає трохи спокійніше — щось у тіні починає рухатися. Я бачу це своїм боковим зором, і мені знову стає лячно.

— Раз ви вже запитали, то скажу: я саме повертався зі зустрічі з князем, коли мою карету несподівано затягло сюди. При цьому всі мої слуги кудись зникли.

— Карету? Слуги? — розсміявся Денис. — Ти взагалі знаєш, який зараз рік, чудило?

— По-перше, звертатися до мене слід не інакше, як «Ваша світлість», а не «чудило». По-друге… Як узагалі можна не знати, який зараз рік? Очевидно ж, 1794-й від Різдва Христового.

Денис знову розсміявся. Тепер вже голосніше. Потім встав. Підійшов до Радимира впритул, так, що між ними вже не лишалося простору навіть для повітря. Їхні обличчя були занадто близько один до одного…

— Зараз 2025-й, чудило! Так що попустися трохи, княже!

— О, у вас теж 2025-й, як і в мене! — я схвильовано захлопала в долоні. — А ви вже виграли війну проти росії? Ви ж з України?

— У нас немає жодної війни, — Наталя глянула на мене так, ніби я щойно втекла з психіатричної лікарні. Хоча… можливо, я звідти й не виходила. — Ми боремося з єдинорогами. І жодної росії в нас не існує. Перестаньте вигадувати й будьте серйознішими.

У повітрі наче стало холодніше. У цих тропічних нетрях щось змінилося. Листя джунглів перестало шелестіти. І тоді знову з'явився Вельзевул. Його не можна було переплутати з чимось іншим. Місце, де він з’являвся, здавалося перенасиченим: запахом сірки, порухами повітря, що не мали джерела, звуками, які з’являлися в голові ще до того, як торкалися вух.

— Ти надто добрий з цими людьми, Радимире, — прогарчав демон, нахилившись до графа. — Це обернеться тобі боком. Давай просто вб’ємо їх усіх і рушимо собі далі.

Його голос був бридкий. І щось у ньому змусило мене мимоволі стиснутися, наче я стала знову тією дівчинкою, що вперше почула голос у своїй голові, якого не мало бути.

Я подивилась на Радимира. На його вилиці, натягнуті від стриманої люті. Він тримався. Але як довго? Ми всі стояли поруч, але кожен із нас був на межі. І ця межа була тонкою, як волосина. Вона могла порватися будь-якої миті.

Денис не чекав довго. Його рука миттєво потягнулася до автомата, і на обличчі з’явився той самий вираз, який з'являється у хижаків, коли вони нарешті бачать перед собою щось, на що давно полювали. Йому не потрібні були слова. Він не любив довгих розмов. Він був людиною дії. А коли дією ставало прицільне влучання кулі в череп — це його не зупиняло.

Він підняв автомат, прицілився… і саме в цей момент Радимир злегка повернув голову у його бік.

— Стій.

Це слово не прозвучало надто голосно. Але Денис завмер, не довівши руху до логічного кінця. Його очі ще палали гнівом, палець ще стискав спусковий гачок, але м’язи зрадили — наче хтось одним дотиком відімкнув доступ до них.

Навіть дерева перестали рипіти. Повітря застигло. Листя більше не ворушилось. Далекі комахи також застрягли десь у моменті між змахом крила й наступним биттям. Світом на коротку мить запанував абсолютний штиль.

І тільки Вельзевул продовжував ходити між ними. Його силует повільно виринув з-за дерева, оглянув усіх присутніх із цікавістю і, скрививши рота в усмішці, прорік:

— Ну-ну… А я думав, що ти вже не наважишся. Не в твоїх же правилах шкодити людям.

Радимир не відповідав на таку відкриту провокацію. Його постава була прямою, погляд — холодним, а руки все ще байдуже висіли біля пояса. Але вся його фігура випромінювала владу.

Вельзевул, обходячи завмерлих по колу, зупинився якраз навпроти Радимира. Його тіло ніби зібране з безформенних клаптів м’яса, вкритих попелом і слизом, нарешті зупинилось. Він нахилив голову, немов роздивлявся крізь графа. Його очі не мали зіниць, лише темна, пульсуюча глибина, в якій ввижалася смерть.

— Просто вбий їх усіх, прямо зараз. Інакше я сам це зроблю, коли настане повня, — прогарчав демон.

Радимир стояв, не зводячи з нього погляду. Комзол трохи зсунувся з плеча, було помітно емблему роду. На мить здалося, що вона тремтить разом із господарем. Але це було не так.

— Я тобі не дозволю, — спокійно відповів граф.

— І що ж ти зробиш? — Вельзевул розтягнув усмішку, розкривши ротову щілину до вух. — Ти — ніхто без моєї сили. Не забувай про це.

Граф витримав паузу. Його вуста стиснулись у пряму лінію. Плечі були зібрані, але обличчя віддавало печаль, мовби він із жалем констатував незмінну істину.

— Не забувай і ти, — повільно підвів він очі, — що це двостороння угода.

Вельзевул захихотів:

— От тільки перевага на моєму боці, — і розчинився в повітрі, лишивши по собі запах гару та старої крові.

А Радимир зітхнув. Повітря зрушило. Наталя кашлянула, ніби щось застрягло в неї в горлі. Денис відсмикнув руку від автомата і здивовано оглянувся, наче щойно прокинувся. Навіть я відчула, як простір навколо нас знову запульсував. Світ ожив, але ніхто з нас не забув, що щойно сталося.

Винуватець цьому, Радимир, мовчки наблизився до Дениса, зупинився впритул і тихо, ледь не шепотом, сказав йому просто на вухо:

— Я не повторюю двічі. Не потрапляй мені на очі. Ніколи.

Денис не відповів. Хоча його тіло помітно напружилось. Пальці здригнулись. Він ледь не втратив рівновагу, наче від удару, хоча жодної фізичної агресії з боку графа не було.

Уперше з того моменту, як я його зустріла, Денис виглядав по-справжньому приголомшеним. Він мовчки опустив погляд, а його плечі затремтіли — чи то від страху навіть, чи то від внутрішнього дискомфорту, якого він сам собі не міг пояснити.

Радимир тим часом уже відвернувся. Він підступив до мене ближче, взяв за руку і, навіть не питаючи дозволу, повів уперед. Його дотик був впевненим, рішучим. В ньому було щось таке, що змушувало мене йти за ним — не тому що я хотіла, а тому що не могла інакше.

По спині пройшов холодний тремтячий струм. Мене лякало не стільки те, що ми залишили позаду, скільки те, куди я йшла. І з ким. Невже я боялась Радимира?

— Куди ми? — нервово запитала, намагаючись зберегти голос рівним.

— Шукати тих, хто зможе впоратися із Вельзевулом, — відповів Радимир, навіть не замислюючись.

Він йшов прямо, ніби знав дорогу, або принаймні робив вигляд, що знає. Але така відповідь мене не влаштовувала. Не тепер. Не після всього побаченого. Тож я різко зупинилась і вирвала свою руку. Серце калатало, як у пійманої пташки.

— І хто ж це? — запитала я. І, щиро кажучи, сама не знала, чого саме прагнула — відповіді чи заперечення.

Тоді Радимир уперше за весь цей час зупинився сам. Повернувся до мене. У його погляді вже не було холодної зверхності, яку я звикла в ньому бачити. Не було тієї владної самовпевненості, що била з нього раніше. Лише втома. Глибока, зболена втома.

— Вампіри, які були разом з нами на загальному зібранні, — сказав він майже пошепки.

Я вже відкрила рота, щоб заперечити, але він підняв руку, зупиняючи мене ще до того, як я встигла заговорити.

— Іноді зло може перемогти тільки інше зло.

Моє серце стиснулося. Це було неприємно. Таке відчуття, ніби його вхопили холодними пальцями зсередини.

— Але ж Вельзевул… — прошепотіла я. Навіть сама не впевнена, що хотіла сказати цим питанням.

— Зло, яке вже відчуває наближення повні, — відповів Радимир миттєво, ніби давно це прокручував у голові. — Я хочу бути впевненим, що коли він таки вирветься на волю, то не почне вбивати всіх підряд.

— Хіба він може? — знову спитала я. І цього разу вже точно знала, що мені потрібна була не відповідь. Мені була потрібна надія.

— Може, — зізнався Радимир. І в його голосі я нарешті почула щось нове. Страх, якого він, здавалося, відчував від самого початку.

— Останнім часом Вельзевул занадто часто почав говорити, що збирається це зробити…

Я опустила очі додолу. Десь позаду Денис важко дихав, немов його досі тримала невидима рука страху. Наталя мовчала. Всі ми мовчали. Бо не мали слів, щоб описати те, що наближалося. Тільки джунглі навколо більше не здавалися такими вологими і жаркими, як кілька хвилин тому. Ніби сам простір остерігався імені, що щойно прозвучало. Вельзевул хоче вийти на полювання…