Гра Абсолюта

У самісінькому серці північного хвойного лісу стояла стара хижа. Вона була похилена, із зарослою мохом стріхою, обплетена диким плющем. Вузьке вікно світилося теплим тьмяним світлом, що ледь пробивалося крізь щільні штори. Навколо розливався запах вологої деревини, соснової смоли та чогось більш земного — тіла, поту, бажання. Адже всередині тієї хижі наполегливо спліталися двоє тіл.

Важке дихання розривало тишу. Дівчина стогнала, вигинаючись під своїм партнером. Його руки — сильні й теплі — ковзали по її тілу, вивчаючи його так, ніби вперше.

— Світильнику… ще… — прохрипіла вона, вгрузаючи пальцями в широку спину.

Він відповів лише хрипким звуком. Тут не було моралі, не було правил. Була лише Марійка і її голем — спадковий подарунок, створений, щоби давати їй насолоду.

Вони рухались у ритмі — спокійному, глибокому, первісному. Ліжко скрипіло під ними, але хижина мовчала, захищаючи свою таємницю.

Та ця таємниця ось-ось мала бути розкрита. Ззовні, за кілька кроків від стіни, щось заворушилося серед дерев. Потім був м’який хрускіт гілки під чиїмось взуттям. Біля хижини раптово зупинився юнак із блідою шкірою та сніжно-білим волоссям, що спадало на його чоло хвилями. Його обличчя зазвичай було витонченим, як у ляльки, але зараз воно налилось рум’янцем. Він почув усе.

Стояв, завмерши. Його груди ледь здіймалися. Очі дивилися в щілину між фіранками. Маркус не хотів порушувати чиюсь інтимність. Але сам момент — тілесний, живий — впивався в нього, як спрага.

Він уже збирався йти, коли щось сильне зчавило його до стовбура. Він здригнувся, відчувши важку руку на своїй сідниці.

— Ось ми й зустрілися… — Сказав трохи хрипкий знайомий голос.

— Карлосе…

Серце Маркуса стислося. Він не озирнувся. Йому не треба було цього робити. Усе тіло і так пам’ятало цей голос і цей дотик.

— Ну ж бо, скажи щось! — наказав йому Карлос.

Маркус ковтнув повітря. Груди ходили ходором, але він все одно не наважувався розвернутися.

— Що я повинен сказати тобі? — прошепотів він.

— Хоча б те, чому ти зрадив мене? — голос Карлоса розітнув повітря, мов батіг. — Я залишив тебе з Люцифером! Дав завдання! Велів дізнатися, як мені стати Повелителем Пекла! І що ж ти зробив? Перейшов на його бік?!

Тиша, що виникла між ними, згустилась, ніби туман. Ліс навколо, здавалося, перестав дихати. Навіть комахи притихли — як перед вибухом або блискавкою. Щось велике й невидиме нависло над лісом.

Маркус зціпив кулаки. Його плечі тряслися. Він усе ще стояв спиною до Карлоса, бо знав — варто лише зустрітися з ним поглядом, як рештки волі розсиплються попелом. Карлос був не просто вампіром. Він був старокровним. Істотою, яка переступила межу між коханням і володінням. Його любов убивала — повільно, як отрута, і солодко, як морфій.

Тіло Маркуса здригнулося. І в наступну мить Карлос різко розвернув його до себе, схопив за горло й притис до дерева ще щільніше.

— Чому ти обрав її?! — просичав Карлос. — Чому Еліза, а не я?!

Його пальці з кожною секундою стискали сильніше. Повітря не вистачало. Маркус хрипів, намагаючись відштовхнути його руки, але марно. Його колишній коханець навіть не докладав зусиль — таку перевагу давала йому стара кров.

У цей момент у вікні хижки з’явилися обличчя. Двоє коханців визирали назовні — дівчина з каштановим волоссям, звабливою фігурою й трохи розмазаною помадою на щоках, і поряд із нею — масивний голем зі світлими очима, в яких не було нічого, крім покори.

— Ну же, зроби хоч щось! — крикнула Марійка, схопивши свого слугу за руку.

Світильник знизав плечима і промовив рівним, нейтральним тоном:

— Я створений лише для однієї функції.

Марійка відвернулась і закотила очі. Справді, як вона могла забути? Вона ж знайшла його випадково — у старому домі покійної бабусі, разом із листом. І Марійка вирішила не сперечатися з долею. Її бабуся користувалась ним, до того — прабабуся, ще раніше — прапрабабуся…

І ось тепер, у невідомому світі, де час зламався, простір змішувався з маренням, а замість реальності панувала гра, Світильник усе ще виконував свою функцію: намагався пестити Марійку навіть тоді, коли поряд душили людину. Чи ким би там той Маркус не був? Хоч людиною, хоч вампіром, хоч динозавром… Бо нічого іншого Світильник робити просто не вмів.

Саме завдяки його постійним спробам торкнутись її між ніг, вони й привернули увагу Абсолюта на початку гри. І саме це — хіть у місці, де панував жах — привело їх сюди. Спочатку вони шукали незвичайне місце для усамітнення. Хотіли втекти від нудного життя і навіть не помітили, як їх затягнуло у портал… А тепер стояли за вікном і дивились, як один вампір душить іншого. І не могли втрутитись. Тому що нічого тут уже не працювало за логікою звичайного світу. Ні мораль, ні страх, ні здоровий глузд. Тільки пристрасть. Агресія. І відлуння старих угод.

— Я сама їх зупиню! — рішуче почала одягатись Марійка, хапаючи першу-ліпшу сорочку, але Світильник схопив її за запʼястя:

— Може, нам не варто втручатися? Це їхні проблеми. А ми повинні берегти себе.

— І що ти пропонуєш? — різко вирвала руку Марійка.

Вона вже знала відповідь. Світильник мав лише тішити її. Але що вдієш з таким спадком, коли світ довкола наповнений монстрами? Чи достатньо буде цього, щоб вижити?

Вона перевела погляд у бік. За спиною вампіра, що душив Маркуса, вже зʼявилась дівчина. Рухалась швидко, майже безшумно.

Її очі палахкотіли гнівом. Шкіра була бліда. Волосся — кольору вогню, трохи скуйовджене. При цьому на ній був простий шкіряний корсет і штани, що не сковували рухів. Все в ній — хода, постава, навіть форма пальців — так і кричало: "Я — небезпечна, тримайся від мене якнайдалі".

Вона, здавалося, ніколи не роздумувала. Просто зʼявилася, мов тінь, і з шаленою силою засунула свою руку Карлосу між лопатками. Той закричав. Несамовито, злісно, не від болю навіть, а скоріше від несподіванки.

Еліза ж рвонула його назад і з розмаху викинула в повітря. Карлос впав, але одразу ж зник і матеріалізувався за її спиною, миттєво зірвавши з дерева гілку.

— Ти стала сильнішою, Елізо! — закричав він, ухиляючись від її нового удару. — Схоже, секс із Люцифером пішов тобі на користь! Сподобалось хоча б?

— Можу передати йому, щоб він і тебе завалив, — сплюнула вона, легко ухилившись і заїхавши йому кулаком просто в підборіддя.

Карлос втратив рівновагу, але за мить оговтався і, не зволікаючи, випустив із землі невидимі руки. Вони хапали її за ноги, за плечі, намагалися притиснути до землі. Але вона вирвалася, майже зі звірячим риком.

— Хочеш, щоб Люцифер тебе поставив на коліна, як ти Маркуса? Поки був одружений на мені?!

— Елізо, досить! — ніби оговтавшись, закричав враз Маркус, лежачи на землі. — Прошу…

— Ні! — викрикнула вона. — Я скажу все, що так і не сказала за триста років нашого шлюбу!

— І відколи це ти стала такою сміливою? — єхидно посміхнувся Карлос. — Забула вже, як пищала, коли я лупцював тебе?

Після цих слів повітря навколо ніби згустилось. Земля затремтіла. Та Еліза не відповіла. Вона зробила крок уперед, а потім ще один — і в наступну мить її кулак врізався Карлосу в груди з такою силою, що хребет видав відповідний звук. Він зігнувся, але знову спробував вистояти, проростаючи крізь землю, немов чорна квітка. Гілка-меч закрутилася навколо нього. Він хотів завдати удар, але Еліза зловила його в повітрі, зламала гілку навпіл і встромила гострий уламок просто в його стегно.

Карлос заревів. Земля знову ожила. Пальці виростали з усіх боків. Проте Еліза більше не давала йому шансу. Вона підняла Карлоса вгору — за горло — і прошепотіла:

— Просто помри вже. Без тебе світ стане кращим.

І з усією люттю, яку могла накопичити душа, обпалена зрадою й приниженням, вона вгатила його головою об камінь. Один раз. Другий. Третій. Карлос завмер. Його магія згасла.

Еліза стояла над ним, важко дихаючи. Її очі горіли, у зіницях плавала скаженість. Кров стікала по її передпліччях, краплями падала на землю, але вона цього не помічала.

— Він мертвий? — тихо спитала Марійка, визираючи з вікна.

— Ні, — прошепотів Світильник, — навряд чи.

В ту саму мить подув вітер. Частина хмар змістилась і прямо над головою прорвалась раптова смуга сонячного світла. Еліза вдарила сильніше — і Карлос покотився, упавши просто під промені. Це було одне з небагатьох місць у лісі, де сонце могло безперешкодно дістати землю.

Щойно його тіло опинилось під світлом, він скрикнув. Його шкіра зайнялася полумʼям, наче її облили спиртом. Карлос почав повзти до тіні, скиглячи, але Еліза спокійно, з відразою, відштовхнула його ногою назад — знову в зону світла. Він закричав ще раз, його тіло затремтіло. Полум’я жадібно охоплювало його обличчя, руки, груди. Запах паленої плоті швидко наповнив повітря. Та раптом Маркус підскочив і схопив її ззаду, смикнувши за плечі:

— Зупинись! Це вже занадто! Він не заслуговує на таку смерть!

Еліза завмерла. Її обличчя спочатку залишалося непроникним. Потім — здивованим. Вона повільно обернулась до Маркуса. Її погляд ненароком ковзнув повз нього — на хижку, яка стояла трохи далі, між високих сосен.

Вона памʼятала, як усе починалося… Була зовсім юною, коли вперше зустріла Карлоса. Він здавався їй усім світом. Мав усе: владу, красу, вміння говорити потрібні слова в потрібний момент. Але їхнє подружнє життя не задалось майже від самого початку. Лише після зустрічі з Люцифером стало зрозуміло — чому?

Бо Карлос ніколи не кохав. Лише володів. І знищував усе, чим вона була, шматував її слабкість і називав це любов’ю. Тепер же, дивлячись, як він згорає під сонцем, вона нарешті відчувала себе вільною. Проте в очах Маркуса було якесь прохання. Саме це і зупинило.

Карлос ніколи не був здатен по-справжньому любити. Але його колишній коханець вперто відмовлявся в це вірити. Увесь час чекав, сподівався, вигадував виправдання. Навіть після зустрічі з самим дияволом. Люцифер, здавалося, відкрив йому очі. Але прийняти очевидне Маркусу було складно, хоча вони з Карлосом зналися більшу частину життя.

Він бачив усе: і того, хто перетворив коханого на вампіра, і той момент, коли почалося його падіння. Бачив, на які звірства той здатен. Та все одно щось тягнуло його до Карлоса знову і знову. У ньому не було тієї внутрішньої сили, що жила в Елізі. Їй вистачило лише побачити інше ставлення до себе, щоб зробити висновки. Йому ж не вистачило навіть трьох тисяч років…

І все ж зараз вони були по один бік. Абсолют затягнув їх обох у той самий момент, коли Люцифер привів Маркуса до пекла і попросив її піти на контакт. Хоча б заради нього.

Сам князь темряви готувався до полювання на Карлоса й намагався перетягнути на свій бік усіх, кого міг. Його брат навіть пожартував якось, що тепер пекло перетворюється на клуб «Тих, кому Карлос розбив серце».

Тішило лиш те, що Люцифер таки устиг напоїти їх своєю кров’ю, дарувавши частину сили. Тепер їм не загрожувало сонячне світло. Але Карлосу — загрожувало. Тож Маркус зняв сорочку, щоб накрити тому голову, а потім посадив його в тінь, де не було прямих променів.

Зітхнувши і подумавши, що цього блондина вже нічого не виправить, Еліза рушила до хатини. Хоча всередині все кричало, що слід добити. Просто зараз, поки він ще слабкий. Але краще зробити це пізніше — коли ніхто не бачитиме. А то ще, чого доброго, Маркус стане на його захист, а шкодити йому вона не хотіла. Просто тому, що поважала Люцифера. Його думка мала для неї значення. Зрештою, він якось непомітно став для неї всім. Навіть якщо вона ще не була готова в цьому зізнатися.

У хатині Елізу зустріли з обережністю й острахом. Вона відчувала ці погляди, ці стиснуті щелепи та напружене мовчання. Але не озиралася. Не погрожувала. Лише мовчки пройшла крізь вузький дерев’яний прохід і важко вмостилася на ліжко. Пружини там давно прогнили, але вона лежала, мов на троні. Її очі повільно заплющилися.

Звичка спати вдень залишилася ще з тих часів, коли вона була звичайною вампіркою. І хоч тепер у її жилах текла кров Люцифера, демонічна сила досі почувалась у ній, мов щось чуже, що не до кінця ще підкорилось їй.

Тим часом, надворі, Маркус простягнув руку Карлосу. Його долоня тремтіла, але голос був спокійним:

— Пий. Тобі потрібно відновити сили.

Та Карлос не поспішав. Його погляд був темним і пильним. Мов хижак, який не довіряє нікому.

— Я не бажаю тобі смерті, — додав Маркус, намагаючись хоч якось виправдатися. — Я просто більше не на твоєму боці.

Тоді Карлос трохи примружився:

— І на чиєму ти боці, Маркусе?

Той замислився. Але відповіді не було. І поки він вагався, Карлос рвучко стиснув його за зап’ясток і потягнув ближче. Маркус м’яко впав на його коліна, не чинячи опору. Його обличчя швидко опинилося на рівні очей Карлоса.

Дихання Карлоса стало важким.

— Пам’ятаєш, колись ти вже поїв мене своєю кров’ю?

Але Маркус нічого не сказав. Лише нахилив голову, відкривши шию. І в ту ж мить Карлос вп’явся в неї зубами. Його рухи були жадібними, майже агресивними, але в цьому було щось до болю знайоме.

У той день Еліза зробила ту саму помилку, яку свого часу зробив Карлос. Вона не добила його. Як і він колись — того, хто перетворив його на вампіра. Вони обидва вірили, що зможуть це зробити «потім». Що завжди буде ще один шанс. Хто знає — можливо, насправді вони набагато більше схожі, ніж готові визнати це навіть собі?

Небо над їхніми головами вже втрачало світло. Сутінки сповзали між соснами, вкриваючи ліс. У хатині Еліза повільно відкрила очі. І перше, що побачила, — дві постаті, що стояли навпроти неї з тремтячими руками, які стискали хрести та осикові кілки. Її обличчя спочатку застигло в подиві… а потім вона щиро розсміялася.