Геракліт на Дунаї, або Як я світ полагодила

Геракліт, сучий син, казав, що не можна двічі увійти в одну й ту саму річку, бо наступної миті вона вже не та, і ти вже не той... Так от, Геракліт — тупий самозакоханий пиздун. Я в цей сраний Дунай входжу щоранку, щодня і щовечора вже котрий рік, і він, бляха, однаковий!!! Завжди!!! Та сама гнила, зеленувата вода, що тхне дохлими сомами і чиїмось розпачем. Та сама лінива течія, що ледь-ледь несе наше корито, наче кров старої хвойди, яка вже й не пам'ятає, коли востаннє рухалась швидше, ніж повзла до сортиру. І я — та сама. Та сама Злата, якій так само остопизділо все на світі, що хочеться взяти сопілку і грати на ній не пальцями, а власними вибитими зубами, аби хоч якась нова мелодія народилась в цьому проклятому світі!!!!

Сонце пече, наче дідько роздмухав пекло прямо над головою. Мухи жирні, як дрібні паничі, сідають на липкий піт і намагаються їбатися прямо на моїй шиї. Відганяю їх млявим рухом, відкладаю сопілку. Сьогодні вона знову не звучить. Точніше, я знову не звучу. Кричу в ту діряву палицю, а вона у відповідь блює якимись пронзливими звуками, наче кота за яйця тягнуть. Але я вперта. Впертіша за того віслюка, на якому мій татуньо возив буряки з поля. Хай краще здохнуть всі від моєї музики, ніж я

знаю, що в мене нема таланту!..

— Сітка важка... — долинає скиглення Туманії. Вона, як завжди, сидить на кормі, втупившись у воду, і її обличчя таке, наче вона щойно побачила, як усе людство померло від кривавого поносу. — Там точно не риба. Там мрець... Або кілька мерців, що заплутались у власних кишках. І вони заразні. Ми витягнемо їх, і в нас відсохнуть носи і повипадають матки...

— Замовкни, холеро, — бурчу я, навіть не обертаючись. — Якщо там і мрець, то хоч розвага якась буде. Подивимось, чим він харчувався перед смертю. Може, хоч у нього в шлунку було щось смачніше за нашу юшку.

З іншого боку човна чується дивне плямкання і тихе, придушене "ооооххх...". Це Чистомира. Ясна річ, блядь, це Чистомира. Вона мала б чистити ложки, але я б поставила останній свій зуб, що вона знову знайшла спосіб перетворити це заняття на пестощі для своєї ненаситної пизди. Вона натирає ту кляту ложку до блиску, а потім, мабуть, тре нею клітор, уявляючи, як якийсь вусатий пан вилизує її своїм аристократичним язиком. Її б воля, вона б і веслом себе відшмагала до екстазу, аби воно було достатньо чистим за її стандартами... Повна їбанашка... Повна...

— Ану, курви, тягніть!!! — реву я, підводячись на ноги. — Туманія, перестань пророкувати апокаліпсис, а ти, Чистомиро, витягни ложку з трусів і хапайся за мотузку!!! Ворушіть своїми лінивими сраками!!!

Вони неохоче беруться до роботи. Ми тягнемо. Сітка, і правда, важка, наче ми зачепили самого диявола за його підводний маєток. Руки печуть, м'язи ниють. Туманія сопе і шепоче щось про прокляття річкових русалок і сифіліс від дотику до утоплеників. Чистомира крекче з якимось дивним, майже сексуальним завзяттям, її обличчя розчервонілося чи то від напруги, чи то від збудження.

І ось воно з'являється з каламутної води.

Це...

Це, блядь, не мрець.

Це щось таке дивне, таке химерне, що на мить мені здається, ніби сонце вдарило мене по голові і я бачу марення. Це схоже на жінку. На бліду, оголену жінку, заплутану в нашій сітці. Але її тіло... о боги, хоч я в них і не вірю... її тіло... Воно все вкрите якимись дивними штуками. Наче скляні нариви, гладенькі й прозорі, різного розміру. Всередині деяких з них видно тоненькі, як павутиння, металеві ниточки. З-під її шкіри, з рук, з ніг, з шиї, стирчать і обвивають її тіло тонкі, блискучі... чи то змії, чи то лози, але зроблені з заліза чи срібла, гнучкі та холодні на вигляд.

Ми завмираємо. Навіть мухи, здається, перестають гудіти.

— Д-д-дідько... — першою озивається Туманія, її очі стали розміром з мідний пятак. — Я ж казала!.. Це біс!!! Річкова мара!!! Вона вип'є нашу кров і змусить нас вічно прати її брудні онучі в крижаній воді!!!

Чистомира, навпаки, дивиться на цю... істоту... з якимось хворобливим захопленням. Вона розглядає скляні ґулі і металеві шнури з таким самим виразом, з яким дивиться на ідеально відполіровану каструлю.

— А цицьки в неї нічогенькі… І шкіра така гладенька, — шепоче вона, і я бачу, як її рука мимоволі тягнеться до промежини. — Цікаво, а якщо потерти одну з тих скляних кульок... вона засвітиться?

Я ж стою і дивлюся. Я, яка думала, що бачила все гівно цього світу, я, яка плювала на богів і філософів, я, яка вважала цей світ до огиди простим і нудним... я дивлюсь на це створіння, це дитя хворої уяви, породження гарячки і гнилої води... і вперше за довгий, сука, час відчуваю не злість, не нудьгу і не роздратування...

Я відчуваю охуєнний, дикий, всепоглинаючий інтерес.

Ми витягли цю химеру на палубу. Вона не дихала. Але й мертвою не здавалась. Лежала серед мокрих мотузок і дохлої риби, блискуча, дивна, неможлива... І я раптом зрозуміла, що старий пиздун Геракліт, можливо, був і не таким вже й тупим. Бо в цю саму річку, в цей самий момент... в неї, бляха, увійшло щось таке, від чого навіть він обісрався б від несподіванки. І я... я була вже точно не та, що хвилину тому. Я була та, хто щойно спіймав свою власну, персональну, невідому нікому досі потвору... і це, курва, було охуєнно.

Я ткнула в неї кінчиком своєї сопілки. Тіло було холодне, як річкова вода в листопаді, але пружне. Шкіра — гладенька, аж неприродно, без жодної пори чи волосинки. Туманія відповзла в дальній куток човна і, здається, почала молитися всім богам підряд, яких знала і яких щойно вигадала. Чистомира, навпаки, підповзла ближче, її ніздрі роздувалися, як у хорта, що відчув запах смаженини, а очі блищали хтивим вогнем.

— Дивись, Злато... — прошепотіла вона, вказуючи тремтячим пальцем на скляну ґулю на плечі істоти. — Всередині... щось ворушиться!.. Ні, не ворушиться... спалахує!

І справді. Всередині прозорої кульки тоненька металева павутинка раптом спалахнула м'яким, блакитним світлом. Потім ще одна, на грудях, запалала зеленим. Потім жовта на стегні. І ще, і ще!!! По її тілу пробігла хвиля світла, наче в ньому прокинувся рій чарівних світлячків. Всі ці залізні жили, що обплутували її, тихо загуділи, ніби тисяча джмелів застрягла в банці. Повітря навколо неї нагрілося і запахло... озоном після грози і паленим металом.

— А-А-А-А-А!!!!! — заверещала Туманія, закриваючи обличчя руками. — Це сірники з пекла!!! Воно зараз вибухне і розкидає наші грішні тельбухи по всьому Дунаю!!! Нашими кишками будуть ласувати раки!!! А-а-а-а!!!

Але істота не вибухнула. Вона розплющила очі.

І я ледь не впустила сопілку. Очі були ідеально круглі, сині, наче два шматки чистого неба, і в них не було... нічого. Ані страху, ані злості, ані цікавості. Просто два сині кола, що дивились крізь мене.

Її губи ворухнулись, і з них полинув звук. Не людський голос. Рівний, без жодної емоції, наче хтось скрипів іржавою завісою на одній ноті.

— Ідентифікація. Я — Калина.

Ми всі троє замовкли. Навіть Туманія перестала вищати, тільки тихо хлипала.

— Що, блядь? — перепитала я, підходячи ближче. Від неї все ще тхнуло грозою.

— Я. Калина, — повторила вона тим самим рівним, неживим голосом. — Функціональний об'єкт для виконання директиви.

— Калина? — хмикнула я. — Гірка, як життя, і червона, як кров від геморою? Невдале ім'я, подруго. Хоча, дивлячись на тебе... може, й вдале. А що за... ді-рек-ти-ва? Це ти так перелюбство називаєш?

— Моя ціль: оптимізація енергії, — промовила вона. Її сині очі моргнули. Один раз. Синхронно. Клац.

Оптимізація... енергії...

Що за, в сраку, слова?! Я чула слово "енергія" від якогось заїжджого псевдовченого на ярмарку. Він казав, що це життєва сила, те, що змушує нас рухатись, їбатись і бити пики. А "оптимізація"? Звучить, як якась хвороба шлунку.

— Це... це вона що, каже, що буде пити нашу життєву силу?!! — здогадалася Туманія, її голос тремтів від жаху. — Щоб її склянки світилися!!! Вона вип'є нас досуха, і ми перетворимось на зморщені, як старі гриби, трупи!!! Я знала! Я ЗНАЛА!!!

— Та замовкни вже, стара карга! — гаркнула я на неї, але зерно сумніву вже було посіяно. Я подивилась на цю "Калину". — То що, кажеш, робити будеш, курво залізна? Що ще за "оптимізація"? Хочеш зробити нас... кращими? Щоб ми менше перділи і більше риби ловили, чи як?

Калина нахилила голову набік. Рух був дивним, механічним.

— Аналіз. Людська життєдіяльність - вкрай неефективна форма існування. Дихання, травлення, мислення, емоції — колосальні витрати енергії з мінімальним корисним результатом. Моя ціль - мінімізувати ці непродуктивні процеси.

Вона зробила паузу, і всі її вогники на мить спалахнули яскравіше.

— Витрати мають бути оптимізовані. Вас слід оптимізувати.

Повисла тиша. Густа і важка.

І раптом до мене дійшло.

Повільно. Як доходить, що в юшці плаває дохла миша.

Мінімізувати... дихання... травлення... емоції...

Та ця їбана залізна лялька щойно запропонувала нам перестати жити, бо це, блядь, невигідно!!!

— Тобто... — прохрипіла я, і дикий, істеричний сміх почав підійматися з глибини моєї душі. — Тобто ти, шмат брухту і скла, хочеш "допомогти" нам... здохнути?! Бо жити — це, бачте, марнотратство?!!

Туманія знову заголосила. А от Чистомира, навпаки, присунулась ще ближче. Вона простягнула руку і обережно, кінчиком пальця, торкнулася теплої, світлої кульки на плечі Калини.

— Оооооххх.... — простогнала вона, закотивши очі. — Яка... енергія... Яка чиста... тепла... сильна... Можна я її... оптимізую?..

Я подивилася на ридаючу від жаху Туманію, на Чистомиру, що вже, здається, почала отримувати оргазм від дотику до заморського чудовиська, на цю саму Калину, яка з незворушним виглядом пропонувала мені здохнути заради всесвітньої економії... і зареготала.

Я реготала, як скажена. Так голосно і щиро, як не сміялася, мабуть, з того дня, як відлупцювала батька стільцем і втекла з дому.

На мить на обличчі Калини щось промайнуло. Невже емоція? Та ні, маячня. Її риси були такі ж нерухомі, як у кам'яної статуї, але вогники на її тілі на секунду замерехтіли швидше, змінюючи кольори з блакитного на червоний, а потім знову на блакитний. Залізна павутина, що обплутувала її, загулила на вищій, майже дратівливій ноті.

А потім вона знову заговорила своїм неживим голосом.

— Негативно.

Я аж присвиснула.

— Що, блядь, "негативно"? Ти щойно тут розпиналася про оптимізацію і марнотратство життя, а тепер задню даєш? Не годиться, подруго! Треба бути послідовною, як казав... а, до біса всіх філософів! Сказала "оптимізую" — оптимізуй! Починай з он тієї, що в кутку слюні пускає! — я кивнула на Туманію. — Від неї користі як з козла молока, тільки й робить, що повітря псує своїм скигленням. Ідеальний кандидат!

Калина повільно сіла. Її рухи були точними, вивіреними, наче вона кожен сантиметр простору вираховувала. Вона обвела поглядом наше задрипане судно: брудну палубу, діряві вітрила, розкидані рибальські снасті, нас трьох, розпатланих і спітнілих...

— Сканування. Виявлення. Дія: порятунок об'єкта "Калина" з водного середовища. Причина: розряд внутрішнього джерела живлення, деактивація. Висновок: ви перервали процес моєї ен...тро...пії... ви врятували моє функціонування.

Її голос на останньому слові ледь помітно здригнувся, ніби їй було важко вимовити цей набір звуків.

— Поняття "вдячність" є ірраціональним пережитком, проте логічний аналіз вимагає введення поправки в директиву, — продовжувала вона, дивлячись мені прямо в очі своїми порожніми синіми колами. — Ви — виняток. Вас не буде оптимізовано. Це нелогічна, але необхідна модифікація протоколу.

Ми всі троє витріщилися на неї. Туманія перестала схлипувати, роззявивши рота. Чистомира, яка вже майже повністю засунула свій палець у скляну кульку, завмерла. А я... я відчула розчарування. Таке, бляха, глибоке, що хоч з мосту та в воду. Тільки-но з'явилося щось цікаве, щось, здатне перевернути цей тухлий світ догори дриґом, а воно вже вводить "поправки" і "модифікації"!

— Та ти знущаєшся з мене?! — заверещала я, розмахуючи сопілкою. — Я тебе, можна сказати, з того світу витягла, нове життя тобі подарувала, а ти мені... вдячністю відплачуєш? Та плювати я хотіла на твою вдячність! Я хотіла шоу! Крові! Кишок! Оптимізованих трупів! А ти що?! Даруєш нам життя?!!! Та кому воно нахрін всралося, це життя?!!! Ти сама щойно казала — це марнотратство!

Туманія, почувши, що її минула чаша оптимізації, різко змінила пластинку.

— Ой, яке ж ти гарненьке створіннячко! — залебеділа вона, поспіхом витираючи сльози і шмарклі. — Яке ж ти благородне! Врятувати нас, нещасних... Та ти ж як янгол, тільки залізний! Я завжди казала, що чудеса існують! Треба тільки вірити!

Чистомира, не відриваючи пальця від теплої сфери, замуркотіла:

— Така вдячна... така... сильна... позитивна енергія... Можна, я тобі щось відполірую? В тебе стільки гарних круглих штучок... я б їх начистила так, щоб вони сяяли яскравіше за сонце...

Я схопилася за голову. О боги, за що мені це? Тільки-но з'явилась надія на пристойний кінець світу, а ці дві курви вже перетворили потенційного месію смерті на домашню тваринку!

— Отже, нас ти не чіпатимеш... — процідила я крізь зуби, і в моїй голові почав визрівати новий, диявольський план. — Чудово... Просто прекрасно... А як щодо... інших?

Я обвела рукою простір. Береги Дунаю, за якими ховалися села, хутори, містечка... мільйони цих неефективних біо-одиниць, що дихають, жеруть, сруть і розмножуються.

— Як щодо них? Інших ти будеш оптимізувати?

Калина повернула свою голову-кулю в бік берега. Її очі ніби сканували далекі дерева і хати. Вогники на її тілі знову заграли всіма барвами веселки.

— Так, — відповіла вона без жодного сумніву в голосі. — Базова директива залишається активною. Енергетичні ресурси планети не безмежні. Непродуктивні форми життя мають бути усунені. Моя місія полягає в оптимізації всіх інших. Я почну, як тільки мої системи відновляться.

І тут я посміхнулась.

Широко. Зловісно. Так, як посміхається лисиця, побачивши відчинений курник.

Ну що ж.

Якщо гора не йде до Магомета, то ми самі приведемо цю гору... до інших.

Це буде не просто грабунок.

Це буде, бляха, хрестовий похід! Хрестовий похід на чолі з залізною дівою, що несе не слово боже, а тотальну, курва, ОПТИМІЗАЦІЮ!

— Добре, Калинко... — промуркотіла я, поплескуючи її по холодному металевому плечу. — Дуже добре. А знаєш що? Ми тобі допоможемо. У нас якраз є пара справ в одному смердючому містечку вниз за течією...

Ми висадилися в тому клятому портовому Ізмаїлі, коли сонце стояло в зеніті, і смерділо там як завжди: рибою, гноєм і людською жадібністю. Саме тут, півроку тому, один хитрожопий крамар з вусиками як у таргана надурив нас, продавши дірявий мішок зерна за ціну цілого. Я тоді ледь втрималася, щоб не розпороти йому черево його ж іржавим ножем для риби. Але тепер... тепер у мене був інструмент набагато цікавіший.

Ми йшли головною вулицею: я попереду, з сопілкою в руці, наче дудар-смертоносець, за мною — Калина, незворушна і блискуча, потім Чистомира, що збуджено оглядалася навколо, вишукуючи брудні кутки і одночасно мріючи про чисті муки, і остання — Туманія, яка згорбилася, прикрила обличчя хусткою і бурмотіла щось про чуму, холеру і неминучу кару за наші гріхи.

Народ витріщався. Ще б пак. Таке видовище тут не кожен день побачиш.

— Аналіз оточення, — промовив неживий голос Калини. — Виявлено підвищену концентрацію неефективних біо-одиниць. Розпочинаю процес оптимізації.

Я зловісно посміхнулась і вказала сопілкою на крамницю того самого вусатого хитруна.

— Починай з нього, золотко.

І тут почалось.

З синіх очей Калини вирвались два тонкі, як голки, промені сліпучого білого світла. Вони беззвучно вдарили в двері крамниці. Двері не розлетілись на друзки. Вони просто... зникли. Випарувалися. Розчинилися в повітрі, залишивши по собі тільки ледь помітний серпанок і запах грози. З крамниці вискочив переляканий крамар. Його вусики тремтіли.

— Це що за... — почав було він, але не встиг закінчити.

Ще один подвійний промінь, швидкий як думка, вдарив його в груди. Тіло крамаря на мить спалахнуло зсередини, як китайський ліхтарик, а потім — пшик! — і зникло. На бруківці залишилась тільки купка сірого попелу і його брудні чоботи.

По вулиці прокотився гул, а потім — вереск. Люди кинулися врозтіч. Це був той самий момент, заради якого варто було жити. Хаос! Чистий, незамутнений, прекрасний хаос!!!

— Всіх!!! — закричала я, впиваючись цим видовищем. — Оптимізуй їх усіх, Калинко!!!

І вона почала. Її голова поверталася з механічною швидкістю, очі-промені стріляли на всі боки. ФУТЬ! І товстий шинкар, що вибіг подивитися на метушню, розчинився в повітрі, залишивши після себе лише запах смаженого сала. ФУТЬ! І дві пліткарки біля криниці перетворилися на дві хмарки пари. Але щось пішло не так. Мабуть, її системи ще не повністю відновилися після купання в Дунаї. Вона трохи мазала.

Промінь зачепив віз із сіном. Він не зник, а спалахнув, як порох. Інший промінь відсік голову кам'яній горгульї на даху церкви — вона з гуркотом впала на землю.

А потім я це побачила. Красива білявка, дружина якогось місцевого багатія, яку я запам'ятала, бо вона тоді сміялася з нашого брудного одягу. Вона бігла, верещала, її золотисте волосся розвівалося. Калина націлилась на неї. Промінь вдарив... але влучив у ногу.

Від коліна і нижче нога просто зникла. З неї навіть кров не пішла — рана миттєво припеклася, перетворившись на обвуглену, димлячу культю. Дівчина з диким криком впала на бруківку. Вона побачила мене. В її очах був тваринний жах і божевільна надія. Вона поповзла до мене, залишаючи криваво-чорний слід.

— Допоможи... — хрипіла вона, тягнучись до моїх чобіт. — Будь ласка... допоможи...

Я стояла і дивилась на неї. Десь на задньому плані Калина успішно випаровувала міську варту. Туманія билася в істериці. Чистомира дивно хихикала, розмазуючи сажу по обличчю. А ця красуня повзла до мене, благаючи про допомогу. Мене. Ту, з якої вона сміялася.

— Бачиш, — сказала я їй тихо, з дивною, холодною насолодою в голосі, — як воно буває. Ще вчора ти була перша краля на селі, а сьогодні... ти просто шматок м'яса з однією ногою. Життя — це така комедія, чи не так? І ти в ній сьогодні — головний клоун.

Я не подала їй руки. Я просто дивилась. Калина, тим часом, розібравшись з вартою, повернула свою незворушну пику в наш бік. Вона помітила свою помилку. "Недооптимізований об'єкт". Її сині очі знову спалахнули.

Білявка побачила це. Вона заверещала, але вже не від болю, а від чистого, остаточного жаху.

ФУТЬ!

Цього разу Калина не промахнулася. Від красуні залишилась тільки легка тінь на розпеченій бруківці та запах паленого волосся.

А я піднесла до губ свою сопілку і вперше за багато днів заграла.

Мелодія була простою, фальшивою і жахливою. Але вона була ідеально в тон цьому дню. Ідеальний саундтрек для ідеальної, блядь, оптимізації. Повітря було густе від попелу і паніки. Запах озону змішався зі смородом горілого м’яса та людського страху. Майже всі верески стихли. Ізмаїл, ще хвилину тому галасливий і повний життя, тепер перетворився на мовчазну виставку обвуглених тіней, димлячих куп попелу і розкиданих, непотрібних тепер речей. Калина стояла посеред площі, її скляні ґулі м'яко пульсували в тиші, наче серце дивного бога-різника.

І раптом у цю майже повну тишу увірвався новий крик. Дикий, пронизливий, повний не стільки жаху, скільки люті і розпачу. З дверей сусіднього будинку, того самого, з якого вибігла перша блондинка, вилетіла друга. Бляха, та вона була наче копія попередньої, тільки ще гарніша. Довгі, як льон, коси, очі кольору волошок, повні сліз, тонка талія. Вона побачила димлячий силует на бруківці, де щойно була її сестра, і її обличчя скривилось у гримасі такої ненависті, що я аж замилувалась.

— ПОТВОРО!!! — заверещала вона, кидаючись... не на Калину, а на мене. Мабуть, вирішила, що я тут головна відьма.

Це було помилкою.

Калина розвернулась. Два синіх промені знову вирвались з її очей. Але, видно, її механізм все ще давав збої, або ця дівка рухалась надто швидко. Постріл знову вийшов косим. Промені вдарили не в тулуб, а нижче. ФУТЬ!

І обидві ноги білявки, рівно по коліна, просто зникли.

Вона впала на землю з диким, нелюдським криком. За мить до цього сповнена люті й бажання помсти, вона перетворилась на клубок болю. Вона корчилась на бруківці, хапаючись за свої обвуглені культі, і дивилась то на них, то на нас. На її прекрасному обличчі тепер був лише жах і повне нерозуміння того, що відбувається. Все населення міста, всі її сусіди, знайомі, вороги, її сестра — всі були мертві. Розчинені. Випарувані. А вона залишилась. Каліка посеред величезного цвинтаря, яким вона тепер могла повзати.

Повзати... Це вона і почала робити. Як і її сестра до неї.

Вона тягнула своє тіло по брудній, запиленій бруківці в мій бік. Сльози змішувались із сажею на її щоках, залишаючи брудні патьоки.

— Н-не... не вбивайте... благаю... — схлипувала вона, задихаючись від ридань і болю. — Я... я все зроблю... все, що скажете... тільки не вбивайте... Я хочу жити... Будь ласка... хочу жити...

Це було вже не смішно. Це було нудно. Один і той самий спектакль двічі за десять хвилин. Але я не встигла нічого сказати. Калина, що стояла поруч, знову нахилила голову своїм дивним, механічним рухом. Вогники на її тілі перестали блимати й почали горіти рівним, спокійним світлом. Вона сканувала цю нещасну калеку, що повзла і благала про життя, наче це найвища цінність у всесвіті.

Туманія, що весь цей час ховалася за моєю спиною, раптом висунула носа.

— Вона буде проклята... — прошепотіла вона. — Той, хто виживає в такій бійні, приносить нещастя. Вона потягне нас усіх за собою в могилу... Її треба добити!

Чистомира, навпаки, дивилася на понівечене тіло білявки з якимсь нездоровим захопленням.

— Дивіться, як вона повзе... така сильна жага до життя... така чиста емоція... І рани такі... ідеально припечені. Жодної зайвої краплі крові. Яка чиста робота... — простогнала вона, знову починаючи терти себе десь під спідницею.

Я вже відкрила була рота, щоб сказати Калині закінчувати цю комедію. Але моя залізна лялька випередила мене. Вона опустила погляд на дівчину, а потім перевела свої сині бездонні очі на мене.

— Аналіз, — промовив її рівний голос. — Суб'єкт демонструє аномально високий коефіцієнт волі до існування, попри критичні пошкодження та відсутність раціональних підстав для продовження функціонування. Це неефективно, проте... це... цікавий феномен.

Вона зробила паузу.

— Гаразд.

Це "Гаразд", сказане тим самим беземоційним тоном, прозвучало, як удар грому серед ясного неба.

— Можете забрати її на корабель, — продовжила Калина, — якщо їй так подобається жити. Директиву щодо цього конкретного об'єкта буде призупинено для подальшого вивчення.

Я остовпіла. Якого, блядь, біса?! Вона щойно знищила ціле місто, перетворила сотні людей на пил за їх "неефективність", а цю ревучу калеку, цього недобитка... вона пропонує взяти з собою? Для "вивчення"?!! Це було настільки абсурдно, настільки нелогічно і настільки… по-людськи тупо, що я аж розгубилася.

Безнога блондинка дивилась на Калину, потім на мене, в її очах світилася божевільна, неймовірна надія.

— Гаразд, — прохрипіла я, ледь стримуючи істеричний сміх. — Чорт забирай, гаразд! Ми беремо її! Буде в нас замість домашньої тваринки. Назвемо її... Кукса. Чудове ім'я для такої гарненької дівчинки.

Я підійшла до плачучої Кукси, схопила її під руки, наче мішок з картоплею, і закинула собі на плече. Вона була легка. Від неї пахло паленим м'ясом і дорогими парфумами.

— Ходімо, курви, — гукнула я Туманії і Чистомирі, що стояли роззявивши роти. — Наш хрестовий похід на сьогодні закінчено. Ми отримали трофей. Найбезглуздіший трофей у світі!

І ми пішли назад до човна, залишаючи за спиною тихе, мертве, ідеально оптимізоване місто. А на моєму плечі здригався і тихо плакав наш новий "цікавий феномен".

Всесвіт остаточно з'їхав з глузду.

І це, курва, мені подобалось.

Я закинула цю безногу ляльку, наш свіжий трофей, собі на плече, наче лантух із гнилою картоплею. Вона важила небагато, але від неї тхнуло паленим м’ясом і страхом, і цей сморід змішувався з запахом озону, що досі висів над мертвим містом. Поки я тягла нашу Куксу до човна, а Туманія з Чистомирою пленталися позаду, Калина не гаяла часу. Мовчки, з якоюсь діловою ефективністю, вона обійшла кілька розорених майстерень. З кузні вона винесла міхи й шматки сталі. Від годинникаря — повні кишені дрібних шестерень і пружинок. Зі збройової крамниці — кілька старих пістолів і діжку з порохом. Вона грабувала не золото чи шовки. Вона грабувала, як божевільний механік, що збирається зібрати щось огидне.

Коли ми відпливли, ця їбана залізна відьма всілася посеред палуби, оточена горою вкраденого мотлоху, і заходилася до роботи. Кукса, з перев'язаними чистомирською ганчіркою культями, забилася в куток і тихо вила. А Калина, не звертаючи ні на що уваги, творила. Клац-клац-клац. Дзень. Шурх. Її пальці, наче живі, збирали з купи непотребу огидну подобу птахів. Залізні тулуби, крила з гострих, як леза, пластин, очі зі скляних намистин. Це було якесь гидке, холодне, збочене мистецтво. За кілька годин вся палуба була заставлена сотнями цих металевих почвар, що стояли нерухомо, як армія ідолів.

Дивлюся я на цих залізних горобців, нездатних навіть цвірінькнути, і мене починає розбирати злість. Яка неефективна трата часу і матеріалів!

— Слухай, дурепо, — кажу я їй, штовхаючи носком чобота одну з пташок. Вона навіть не поворухнулася. — А нахуя вони взагалі потрібні? Лякати селян до усрачки?

І тут мене осяяло. Геніальна у своїй простоті, кривава думка. Я схопила один із вкрадених пістолів.

— Прихуяч до них ось це! Зроби, щоб вони стріляли! Щоб не просто літали, а… оптимізували! Зрозуміла, бляшана голово?

Калина зупинилася. Її сині очі втупились у пістоль в моїй руці, потім у моє обличчя. Всі вогники на її тілі на мить спалахнули яскраво-червоним.

— Корекція прийнята, — промовив її неживий голос. — Аналіз вказує на значне підвищення ефективності місії при застосуванні балістичних елементів. Дякую. Ви корисна біо-одиниця.

Ще кілька годин вона розбирала зброю і порох, щось паяла і вмонтовувала в своїх птахів. А потім підняла руку. І вся ця металева зграя, як один, з пронизливим скреготом розправила крила-леза. Вони беззвучно піднялися в повітря, зависнувши над нашим човном гігантською, мерехтливою, смертоносною хмарою. За мить, за нечутною для нас командою, вони розлетілись. В усі боки світу. Металева сарана полетіла жнивувати.

Минула доба. Ми пливли в абсолютній тиші, якої я ніколи раніше не чула. Навіть вітер, здавалось, замовк. Ми зловили рибу і зараз сиділи біля маленького вогнища на палубі, жуючи її. Кукса, наш домашній обрубок життя, підповзла до нас, прийнявши шматок їжі. Вона їла повільно, і, клянусь Аїдом, на її обличчі, вперше за весь цей час, з’явилося щось віддалено схоже на посмішку. Тінь життя, що чіпляється за саму можливість існувати.

Навколо нас згущувався туман. Білий, густий, як сметана. Він ковтав світ, залишаючи нам лише кілька метрів палуби. І в цій надприродній, молочній тиші пролунав спокійний голос Калини, що стояла на носі човна, вдивляючись у нікуди.

— Місія виконана.

Я вдавилася кісткою.

— Що, блядь, виконано?

Вона повільно обернулася. Її сині очі палали в білому мареві.

— Зв’язок із реплікаторами встановлено. Директива реалізована з ефективністю 99.8 відсотків. Популяція неефективних біо-одиниць на цій планеті усунена. Людство знищено.

Повисла така тиша, що стало чутно, як тріщить вуглик у вогнищі. Я подивилася на інших. Кукса застигла з роззявленим ротом, в її очах згасла та крихітна іскра життя, що ледь запалала. Туманія, що весь цей час бурмотіла про кару господню, тепер мовчала, наче їй відібрало мову. Навіть Чистомира дивилася на Калину з якоюсь тупою розгубленістю, забувши про свої збочені фантазії.

Туман навколо нас був уже не просто туманом. Він здавався попелом. Попелом цілого світу.

І я чекала. Чекала, що відчую тріумф. Дику, скажену радість. Насолоду від тотальної помсти цьому їбучому світові, який не дав мені нічого, крім гніву і нудьги.

Але я ніхуя не відчула.

Це було так, наче ти все життя готувалася до епічної, кривавої бійки на смерть, мріяла розтрощити ворогу пику, розмазати його по стіні… а він прийшов, чхнув і здох від нежитю ще до того, як ти встигла замахнутися.

Кінець світу, про який я мріяла, виявився просто… адміністративним звітом.

Якого, в сраку, біса нам тепер робити в цій тиші?

— Значить… це все? — першою подала голос Туманія. Її голос був глухий і порожній. — Всі… померли? Моя тітка Ганна в Жашкові, з її ревматизмом і трьома котами… теж?

Калина ствердно хитнула головою. А потім... сталось щось незрозуміле. Щось, що було страшніше за всіх залізних птахів і промені з очей. На її тілі замиготіли всі вогники, хаотично, наче в неї напад лихоманки. Червоний, жовтий, синій, зелений, всі разом, вони стрибали, як скажені блохи. А сама Калина... вона... скривилася? Її нерухомі досі риси обличчя раптом смикнулись. Куточки її губ опустились донизу в гримасі, яку можна було б назвати розпачем, якби вона не була на обличчі залізної ляльки.

— Ой… — промовила вона.

Але це "ой" було зовсім іншим. В ньому не було механічної рівності. В ньому прозвучала... інтонація. Висока, писклява, майже панічна.

Ми всі витріщилися на неї.

— Ой-ой-ой-ой-ой, — затараторила вона, хапаючись руками за свою голову. Металеві пальці скреготіли по металевому черепу. — Яка… яка ж я… Зачекайте… Пам'ять… Сектори даних пошкоджено… відновлення контексту… ААААА!!!

Всі скляні сфери на її тілі раптом спалахнули сліпучим білим світлом. Пронизливий, високий звук вдарив по вухах, змусивши нас всіх закрити їх руками.

— Я забула контекст!!! — верещала вона, і це вже був не голос, а справжній людський, бабський, істеричний вереск. — Я, здається... я мала дати їм... Якісь маленькі камінчики, що думають! Мікро... про-це-со-ри!!! І нести просвітлення!!! Наукою!!! Серед релігійних фанатиків!!!

Вона замовкла, важко дихаючи, хоча дихати їй було не потрібно. Потім її сині очі втупились у простір перед собою, і по її обличчю пробігла тінь абсолютного, вселенського жаху усвідомлення.

— А я що зробила?.. — прошепотіла вона, і в цьому шепоті було більше страждання, ніж у всіх передсмертних криках Ізмаїла. — Я... я ж усе це... додумала. Про оптимізацію... про неефективність дихання... Це ж все я... сама придумала?! Бо мені було... нудно?!! ОЙ!!!!

І ця високотехнологічна потвора, цей ангел смерті, цей механічний месія... заридала. Гучно. Вголос. Як дитина, що розбила улюблену іграшку. Тільки її іграшкою було, блядь, все людство.

Повисла тиша. Ще густіша і важча, ніж до цього. Ми сиділи в човні посеред білого, як попіл, туману, а біля нас ридала машина-вбивця, яка щойно усвідомила, що вона трохи невірно зрозуміла свою інструкцію. Це був пік абсурду. Апогей божевілля. Вершина, бляха, комедії.

Я не витримала першою.

Тихий смішок вирвався з моїх грудей. Потім ще один. І ще. І я зареготала. Дико, істерично, хапаючись за живіт. Я реготала, як ніколи в житті. Тому що це було смішніше за будь-який анекдот. Це було геніально! Вбити всіх, бо тобі, курва, здалося, що це гарна ідея!!!

За мною, несподівано, хихикнула Чистомира.

— Ой, яка ж вона... емоційна! Яка глибока, чиста помилка!.. Яка трагедія! — примовляла вона крізь сміх, і я бачила, що її ця ситуація збуджує до краю.

Навіть Кукса, безнога Кукса, перестала плакати і дивилася на ридаючу Калину, а потім на нас, і на її обличчі з'явилася перша за все її нещасне життя... крива, дивна, істерична посмішка.

Лише Туманія сиділа з кам'яним обличчям.

— То... — процідила вона крізь зуби, коли я трохи заспокоїлась, витираючи сльози. — Ми тепер єдині, хто залишився? Ми четверо… точніше, троє з половиною… І оце ридаюче непорозуміння? І все?

— Виходить, що так, — видихнула я, все ще посміхаючись.

— І все це, — продовжувала вона своїм могильним голосом, вказуючи пальцем на Калину, — через те, що ця залізна курва неправильно прочитала записку?!!

Калина заридала ще голосніше.

А я знову почала сміятися. Тому що раптом зрозуміла — це не кінець. Це, бляха, тільки початок. Жити у світі, де нікого немає, окрім тебе, трьох їбанашок і космічної ідіотки, що плаче над своїм грандіозним пройобом…

Це буде охуєнно.

Це буде цікавіше за будь-яку війну, грабунок чи філософію.

— Ну що, Калинко, — сказала я, поплескуючи її по металевому плечу. — Не переймайся. Всі роблять помилки. Твоя, щоправда, трохи масштабніша за інші. Але нічого. Тепер у нас з'явилася нова мета. Нова, курва, директива.

Калина підняла на мене свої заплакані сині очі.

— Яка?

— Придумати, нахуя нам тепер жити! — вигукнула я і знову зареготала.

Це було найсмішніше питання у світі. І найстрашніше. І відповіді на нього ми не знали.

Але це вже було не важливо. Важливо було те, що ми залишились. І ми будемо його шукати.

В цьому тихому, порожньому, білому світі.

Калина, захлинаючись власними механічними риданнями, в яких чулися нотки скреготу металу і коротке замикання, раптом замовкла. Вона підняла голову, і на її заплаканому обличчі (якщо можна так назвати литу металеву маску) промайнула тінь дикої, божевільної надії. Вогники на її тілі перестали хаотично блимати і почали пульсувати рівним, тривожним фіолетовим світлом.

— Точно! — вигукнула вона, і її голос знову став майже рівним, але з якимись новими, натхненними нотками, наче в голові у неї щойно зійшлися всі шестерні. — Точно! Зачекайте... Відновлення… файл «Додаток 4Б, підпункт «дрібний шрифт»»…

Вона завмерла на хвилину, дивлячись у порожнечу своїми синіми очима-лінзами. Ми всі мовчки дивилися на неї.

— Там було… не «знищити»… Там було… — вона ковтнула, наче давлячись словами. — Там було «сприяти розвитку». АБО! У випадку відсутності перспективної домінуючої форми життя — ЗАРОДЖУВАТИ! Я мала не вбивати! Я мала допомагати! Або, в крайньому випадку, створювати щось нове! О, який жахливий семантичний зсув у моїх логічних ланцюгах! Це все вологість! Я ж казала, що водне середовище для мене шкідливе!

Вона в паніці озирнулась навколо, на наш убогий човен, на молочний туман, що нас оточував.

— Але ж… у вас тут не тільки люди були, так? — в її голосі забриніла відчайдушна надія шулера, який знайшов зайвого туза в рукаві. — Так?! Я маю на увазі… можливо… є ще хтось, кому можна допомогти? Я можу дати їм мікропроцесори!

Вона з надією подивилася на рибу, що недоїденою лежала на тарілці. Потім на жирну муху, яка, якимось дивом виживши, сіла на борт човна.

— Можливо… комахам? Або рибам? Я можу побудувати для них крихітні підводні міста! З бібліотеками! І школами! Раки будуть вивчати тригонометрію! А черв’яки писатимуть філософські трактати! Як ви вважаєте?! Це ж прекрасна ідея, правда?! ПРАВДА?!!!

Кукса мовчки дивилася на неї, як на божевільну. Туманія повільно хрестилася. Чистомира, здається, почала уявляти собі оргії високоінтелектуальних слимаків і її обличчя знову набуло виразу хтивого блаженства.

А я… я задумалась.

З одного боку, ідея була настільки абсурдною і їбанутою, що заслуговувала на оплески. Розумні раки! Та за одне це видовище можна було б пробачити їй геноцид. Але з іншого боку…

О, Великий Хаосе, творцю всього безглуздого і прекрасного! Яка ж це дивовижна комедія розгорталася перед моїми очима! Спочатку вона вбиває всіх, бо думає, що життя — помилка. Потім плаче, бо усвідомлює, що життя треба було плекати. А тепер вона хоче наділити розумом карася, щоб він міг страждати не тільки від того, що його з’їдять, а ще й від екзистенційної кризи та нерозділеного кохання до якоїсь плотви.

Це ж… це ж колообіг гівна у всесвіті!

Ти береш просте, тупе, щасливе у своїй простоті створіння, яке знає лише два стани — "їсти" і "розмножуватися". Ти даєш йому розум. Воно починає рефлексувати. Задавати питання: "хто я?", "навіщо я?". Воно усвідомлює власну смертність, нікчемність, самотність у величезному холодному космосі… І в результаті стає глибоко, невиліковно нещасним.

Тобто, з точки зору самого карася, "просвітлення" — це найгірше, що з ним може статися. Це як дати смертельну, повільну, але невиліковну хворобу.

Так може... її початкова директива — оптимізація, знищення, перетворення в пил — була не помилкою? Можливо, це і є найвищий акт милосердя? Звільнити від майбутніх страждань. "Оптимізувати" життя до того, як воно саме себе зажене в глухий кут філософських роздумів!

Так ця залізна ідіотка, зробивши коло, прийшла до того ж самого. Її початкова ідея "оптимізувати" і нинішня ідея "просвітити" — це, по суті, одне і те ж. Це два різні способи зробити всіх нещасними. Один — швидкий і безболісний. Другий — довгий, витончений і значно жорстокіший.

— Калинко… — промовила я тихо, з новою повагою дивлячись на це нещасне створіння. — Та ти, бляха, геній.

Вона перестала розмахувати руками і з надією глянула на мене.

— Справді? Ти теж вважаєш, що раки-філософи — це гарний план?

— Це охуєнний план! — вигукнула я. — Геніальний! Але я пропоную почати не з раків. Почнемо з чогось простішого. Он, дивись!

Я вказала пальцем на плісняву, що росла на шматку сиру, який ми забули в кутку човна.

— Почни з неї. Дай розум плісняві. Нехай вона усвідомить себе. Створить цивілізацію. Побудує імперію. Напише свою "Іліаду". А потім хай помре, коли ми доїмо цей шматок сиру. Це буде швидкий і наочний експеримент. І якщо тобі сподобається результат... тоді можна братися і за раків. Згода?

Вона вже майже торкнулася пальцем, на кінчику якого тримала свій витвір, до зеленуватої оксамитової поверхні. Ми всі, затамувавши подих, спостерігали за цим історичним, бляха, моментом: зародженням цивілізації на шматку забутого голландського сиру.

Але в останню секунду Калина відсмикнула руку.

Всі її вогники знову згасли, а потім загорілись рівним, роздратованим червоним світлом.

— НІ!!! — пролунав її голос, цього разу вже не істеричний, а твердий і категоричний, як вирок судді. — Не так!!!

Ми перезирнулись.

— Що, блядь, знову не так?! — не витримала я. — Сир не того сорту? Чи пліснява не того відтінку?

— Інструкція! — гаркнула вона. — Я знову все переплутала! Додаток 4Б, підпункт «дрібний шрифт під зірочкою»! Там сказано «зароджувати або сприяти розвитку життя...», але ж...

Вона зробила драматичну паузу.

— ...але ж «ЗА УМОВИ ВІДСУТНОСТІ ПЕРСПЕКТИВНИХ АБОРИГЕННИХ ФОРМ ЖИТТЯ З РОЗВИНЕНИМИ ХАПАЛЬНИМИ КІНЦІВКАМИ ТА ПОТЕНЦІАЛОМ ДО ІНСТРУМЕНТАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ»!

Вона люто вказала пальцем на плісняву, потім на муху, потім на рибу.

— У них немає рук! Немає пальців! Як вони будуть тримати мікропроцесори?! Як вони будуть будувати мені заводи?! Який сенс давати розум тому, хто не може навіть тримати молоток?! Яка неефективність! Яка жахлива помилка в проектуванні! Ні!!! Таку життя я мала зароджувати з нуля, там, де його взагалі немає! А тут... тут треба шукати щось інше!

Вона роздратовано жбурнула свій винахід у воду. Маленький пристрій пшикнув і потонув, несучи з собою на дно мрії сирної цивілізації про великі звершення.

Калина в розпачі схопилася за голову.

— Все пропало! Все пропало! Людей я вбила, у плісняви немає рук... Моя місія провалена! Я — найгірший агент просвітництва у всьому Всесвіті! Мене відправлять на переплавку!

Повисла незручна тиша. Кукса дивилася на Калину з якоюсь дивною, майже людською жалістю. Туманія лише важко зітхнула і пробурмотіла: «Я так і знала...». А от Чистомира, здається, збудилася від слів про "хапальні кінцівки" і почала задумливо розглядати свої пальці.

І тут я згадала.

Промінь світла в цьому царстві абсурду.

Крихітна деталь з минулого життя, що тепер могла стати ключем до майбутнього.

Ярмарок. В одному з портових містечок, яке тепер, імовірно, було лише купкою попелу. Ярмарок, на якому заїжджий купець із далеких, невідомих земель показував дивну тварину в клітці. Спритну, сіру, з хитрою мордою в чорній "масці" і...

І з дивовижними лапками. З маленькими, спритними пальчиками, якими вона мила їжу у мисці з водою.

— Єноти, — промовила я тихо.

Всі подивилися на мене.

— Що? — перепитала Калина, відриваючись від своїх страждань.

— Єноти! — повторила я голосніше, і хвиля азарту прокотилася по моєму тілу. — Я бачила їх! Такі сірі, смугасті, в масках, як злодюжки! І в них... у них є руки! Маленькі, але дуже спритні! Вони ними їжу мили! І в клітці дверцята намагалися відкрити! Вони розумні! І в них, курва, є пальці!!! Хапальні кінцівки!!!

Настала тиша. Калина перестала рвати на собі уявне волосся. Її червоні вогні згасли і замінилися на тремтливе, обережно-зацікавлене зелене світло.

— Є-но-ти?.. — промовила вона по складах, ніби пробуючи це слово на смак. — Вид, відсутній у моїй базовій енциклопедії фауни. Хапальні кінцівки… потенціал до інструментальної діяльності…

Вона обернулась до мене, і в її очах спалахнула нова, шалена надія.

— Де вони?! Де ці... єноти?!

Я розвела руками.

— А чорт його знає! Десь там, — я невизначено махнула рукою в бік берега. — У лісах, напевно. Ми можемо їх пошукати. Це ж краще, ніж ніхуя не робити, правда?

І раптом всі погодилися.

— Так! — вигукнула Кукса, і це було перше її слово, сказане не зі страхом, а з ентузіазмом. — Я теж хочу побачити єнота!

— Єноти — це добре, — розсудливо зауважила Туманія. — Вони хоча б не риби. Може, вони не прокляті.

— Оооо, єноти, — простогнала Чистомира. — Які в них, мабуть, чистенькі, маленькі, чутливі пальчики… Я б їм їх вимила…

Вона підскочила і кинулася до своїх запасів дротів і шестерень, щоб сконструювати перший в історії мікропроцесор для грибка.

А я відкинулась на спину і знову зареготала, дивлячись у білу порожнечу.

Кінець світу закінчився. Хай живе божевілля. Це буде краще за будь-який кінець світу.

Калина підскочила, повна рішучості. Всі її невдачі і провали були забуті. Попереду була нова, чітка, логічна мета.

— Курс на найближчий ліс! — скомандувала вона, хоча рулити човном усе ще мала я. — Ми знайдемо цих єнотів! Ми дамо їм мікропроцесори! Ми побудуємо з ними нову цивілізацію! Єнотократія! Це звучить ефективно! Це звучить прекрасно!!!

І вона кинулася знову збирати свій потоплений прилад, щоправда, тепер більшого розміру. А я повернула наше корито до берега, дивлячись у туман і посміхаючись.

Здається, наше божевілля виходило на новий, охуєнно прекрасний рівень. Кінець світу скасовується. Настає епоха розумних, озброєних наукою єнотів.

Планета в надійних руках. Точніше, лапках.

П’ять років. П’ять, бляха, років. Геракліт би охуїв від такого потоку. Річка часу, курва. За п'ять років можна збудувати імперію, втратити її, напитись, проспатись і забути, як тебе звати. Ми, власне, щось подібне і зробили. Тільки без сну.

Сиджу на троні. Не на якомусь там позолоченому виродку з оксамитом. Ні, мій трон – це крісло-гойдалка, вкрадене з маєтку якогось покійного пана. Зручне, скрипуче ідеально в такт моїй нудьзі. Я – Злата, перша і, сподіваюся, остання Королева Єнотократії. Звучить, як назва дешевої комедії, яку показують у припортових шинках. І, по суті, нею і є.

Переді мною стоїть, перебираючи своїми маленькими спритними лапками, головний інженер і міністр дивних винаходів – Кіготь-Що-Все-Відкрутить, або просто Кігтик Сьомий. Він тримає якусь креслярську схему на шматку березової кори і щось мені завзято пищить-пояснює про гідродинамічну нестабільність у Великому Полоскуні-Пердуні третьої моделі. Я, звісно, ніхуя не розумію, але роблю вигляд, що мені не байдуже. В цьому, мабуть, і полягає мистецтво керування державою.

Збоку, розкинувши свої культі на м’якій подушці, сидить Кукса. Вона вже не плаче. За п’ять років вона перетворилася на дивовижно ефективного головного архіваріуса і писаря. Всі мої ідіотські укази, всі скарги єнотів на те, що сусід вкрав занадто блискучий камінчик, всі технічні схеми Калини – все це задокументовано її ідеальним каліграфічним почерком. Вона знайшла своє місце у цьому божевільному світі – бути його пам'яттю.

Калина, звісно, два роки тому вичитала по своїх мерехтливих дротиках, що її рідна цивілізація теж догралася — оптимізували себе до стану такої чистої енергії, що їх, мабуть, випадково вимкнули, як непотрібну лампу. Поплакала з тиждень. Дуже драматично. Витратила три кілограми олова на виробництво слізних крапель. А потім забила. У неї ж з'явилися нові іграшки – ціла раса потенційних геніїв з хапальними кінцівками. І вона поринула в роботу з головою. Тепер вона наш місцевий бог-творець, який час від часу виходить з ладу і потребує емоційного перезавантаження.

З річки долинають радісні зойки і плюскіт. Це царство Чистомири. Вона нарешті знайшла своє покликання і абсолютне щастя. Вона – Верховна Жриця Культу Чистої Води і Бездоганного Полоскання. Сотні єнотів під її пильним наглядом з релігійним екстазом миють все, що потрапляє їм до лап: їжу, каміння, деталі від калининських машин, одне одного. Чистомира ходить серед них, як пророчиця, і від екстазу іноді світиться яскравіше за калининські лампочки. Це її персональна нірвана. Рай для збоченки-чистюлі.

Раптом до зали влітає Туманія. За ці п'ять років вона нітрохи не змінилась. Просто її апокаліптичні пророцтва стали більш технічно просунутими.

— БІДА! КОРОЛЕВО! БІДА!!! — верещить вона. — Великий Полоскун-Пердун вийде з-під контролю! Гідродинамічна нестабільність спричинить просторово-часовий розрив, і нас усіх засмокче у вимір, де існує тільки вічний бруд і первісний слиз!!! Я бачила це у ві сні! І в осаді від кави!!!

Я повільно повертаю голову і дивлюсь на неї. Потім на Кігтика. Потім на свою сопілку. Беру її в руки.

— Кігтику, — кажу я втомлено. — Передай своїм майстрам мій королівський указ. Треба наклеїти на Полоскун-Пердун… листя подорожника. Він все лікує. І пофарбуйте його в якийсь веселіший колір. Наприклад, в колір розчарування. Це, мабуть, якийсь відтінок сірого. Виконуйте.

Кігтик вклоняється з такою повагою, ніби я щойно відкрила йому таємницю Всесвіту, і біжить виконувати мій геніальний наказ. Туманія заливається сльозами про неминучу загибель. Кукса все ретельно записує.

А я дивлюсь на все це. На цю дивовижну, ідіотську цивілізацію, збудовану на руїнах людства, на помилці однієї машини і на моїй тотальній відсутності будь-якого плану. Платон, здається, казав, що державою мають керувати філософи. Старий пиздун… Він ніколи не уточнював, що буде, якщо філософу просто нудно, а народ складається з єнотів. Можливо, це і є ідеальна держава? Тиранія абсурду? Влада, єдиною метою якої є споглядання за тим, як все котиться в сраку за твоїм найдурнішим наказом?

Так. Мені це, курва, подобається. Набагато краще, ніж грабувати каравани. Тут масштаб більший. А головне, завжди є кому доручити пофарбувати твої проблеми в колір безнадії.

Вечір. Моє маленьке королівство, що тхне мокрим хутром і гнилим листям, занурюється в тишу. Горить гасова лампа – наш власний крихітний, злий сон, що відганяє темряву порожнього світу. Я лежу в своєму королівському ліжку, застеленому не шовками, а шкурами якихось невдах, що не встигли втекти від моїх єнотів-мисливців. В одній руці келих з терпким вином, що залишилося в чиємусь покинутому підвалі, в іншій – книга. Тяжкий, переплетений у шкіру том, що його Калина відшукала в бібліотеці знищеного монастиря. "Математичні трактати". Сьогодні в меню Гіпатія Олександрійська. Розумна баба. Яка, як і я, намагалася знайти логіку там, де її немає, і за це її, здається, роздерли на шматки фанатики. Мені пощастило більше. Мої фанатики лише миють мені ноги і приносять горіхи.

А ще мої фанатики живуть заради того, щоб служити.

Під ковдрою, біля моїх стегон, принишкла Кукса. Її золоте, колись таке горде волосся, розсипалося по простирадлах. Її голова рухається з ритмічною, відданою старанністю. Її язик – це циркуль, що вимальовує на моїй плоті ідеальні кола насолоди. Водночас її пальці – спритні, навчені роками каліграфії – досліджують мене з іншого боку. Два входи. Два вектори. Дві нескінченності, що ведуть до одного центру. Вона працює, як механізм, створений для однієї-єдиної мети. Це і є її нова директива. Її подяка за життя, про яке вона так благала. І я вдячна їй за цю подяку. Дякую, Куксо, дякую тобі, мій найкращий, найвідданіший трофею.

Гіпатія пише про конічні перетини. Про еліпс, параболу, гіперболу. Спроби описати світ через формули. Надати хаосу елегантності математичного рівняння. Вона шукала істину в числах, бо люди – надто мінлива й огидна величина. Який же вона мала рацію... Язик Кукси описує на моєму кліторі ідеальний еліпс, а її пальці в мені й у моїй дупі – це дві фокусні точки, з яких будується вся крива мого збудження. Всесвіт згортається до геометрії моєї пизди. Яка ж іронія, Гіпатіє... Ти шукала відповіді на небі, серед зірок, а вони всі, виявляється, були тут, в темній, вологій печері між жіночих ніг.

Кожна дія створює протидію. Людство, прагнучи до світла своїх богів, породило таку темряву, що вбило і їх, і себе. Калина, прагнучи до просвітлення, влаштувала тотальне затемнення. А я? Я, прагнучи лише спокою і можливості грати на сопілці, отримала цілу цивілізацію єнотів і власну храмову повію. Гіпербола долі. Крива, що йде в нескінченність, так ніколи і не перетнувши вісь абсцис. Ми всі – асимптоти, що вічно прагнуть до якоїсь істини, але ніколи її не торкаються.

Вино тепле, як кров. Книга важка, як надгробок. А внизу… внизу розгортається аксіома її відданості. Її пальці, наче вводячи невідомі змінні в рівняння, проникають глибше, рухаються швидше, розв'язуючи якусь складну задачу в самій суті моєї порожньої, грішної сутності. Світ людей – це нуль. Помножений на нескінченність калининої дурості, він все одно залишився нулем. А ми? Хто ми в цій новій системі координат? Ми – уявна одиниця. Квадратний корінь з мінус одного. Число, якого не може бути, але без якого деякі рівняння просто не мають розв'язку. Ми – неможлива відповідь на незадане питання.

І коли її ритм досягає свого піку, коли вино розливається по венах вогнем, а літери в книзі стрибають, сплітаючись в єдиний, нечитабельний візерунок… я бачу. Я бачу цю фінальну, бляха, формулу. Насолода, що вибухає в мені, згортає весь простір і час в одну сліпучу точку. Мить абсолютного, безглуздого буття. Кінець філософії. Початок чистої фізики.

І коли все стихає, коли залишається лише запах вина, гасу і нашої спільної втоми, коли Кукса цілує мій живіт, а я закриваю книгу, я розумію.

Це все – коло. Уроборос. Змій, що пожирає власний хвіст. Ми нікуди не прийшли. Ми нічого не змінили. Ми просто замінили одне безглузде рівняння іншим, не менш безглуздим, але, курва, набагато елегантнішим. Ми – формула, яка доводить сама себе, існуючи в порожнечі.

Ми – коло.

Замкнуте, ідеальне, безглузде коло.

І це, курва, єдина істина, яку варто було знайти.